Українське літературне бароко. Барокова поезія XVII ст.

Серед віршів Лазаря Барановича, написаних книжною давньоукраїнською мовою, є панегірики («На его пресвітлого царського величества знаменіє»), епітафії (Івану Брюховецькому), духовні твори («Вірші на Воскресеніє Христово»), плачі («Плач о преставленії великого государя Алексея Михайловича»).

3. Одним із яскравих барокових поетів був Іван Величковський (?—1701) — вихованець Києво-Могилянської колегії, друкар, священик. У літературі відомий як автор віршових збірок «Зегар з полузегарком» (1690) та «Млеко од овци, пастиру належнеє» (1691), а також перекладів латиномовного англійського поета Дж. Оуена.

У передмові до «Млека од овци, пастиру належнеє» Іван Величковський розповів про «штуки поетицькі» в літературах інших народів і задумав вдатися до них рідною мовою, опираючись на зарубіжний досвід, додаючи своє, щоб представити їх «до читання охочим і любомудрим». Ідеться про курйозне віршування, у якому важливу роль відіграють формальні прийоми компонування творів, що відповідало стилю бароко:

а) «рак літеральний» (читається зліва направо, і навпаки):

О мати великая аки лев и тамо...

Аки лот о мати и тамо толика...

А відай там єст  се мати а діва...

И тамо відом Ісус ім, о діво мати

б) «рак прекословний»  (прочитані навпаки слова передають протилежний зміст):

Со мною жизнь не страх смерти,

Мною жити не умерти

в) «порядний непорядок» (складання вірша із поданих у змішаному порядку слів):

Отец син утішитель дщер матер невісту избра возлюби списка красну благу чисту.

Порядок має бути такий:

Отец дщер избра красну, Син матер возлюби благу, Утішитель невісту сниска чисту;

г) «акростих згоджуючийся» (літери середнього рядка додавали до кожного слова у першому і третьому рядках):

арія з одила суса даме

МАРІА

ні з нгели адуйся чти Аврааме

ґ) «многопремінительний» вірш (переставляння слів не змінює змісту):

Яко ниву рясно плоди украшают,

Тако діву красно роди ублажают.

Плоди яко ниву украшают рясно,

Роди тако діву ублажают красно і т. д.

д) «столп» (вірш складали від двох до тринадцяти складів):

Діво, диво / всей землі / приємлі сію хвалу / любо малу, / праці моєя / во честь твоєя слави / состав ленну / тебі освященну... (далі додають один за одним нові склади);

е) «пресікаємий» вірш (вірш, у якому «пересікаються» імена, наприклад Ісус Христос і Діва Марія):

МногАя Із не СУщих Созда сем твоРенІЯ даДІм ХеРувИмСкую ТОму піСнь хВАленіа

є) мезостих (різновид акровірша, у якому в літерах середини рядка приховано ім'я або значення):

НАстрОЙ навспак цинобру, если угадаєш, горшИИ Кто з Сих: ВОлК ЧИ ЛЕВ?

У збірці «Зегар з полузегарком» Іван Величковський крім експериментів із художньою формою вдався до філософського осмислення часу. У простих, на перший погляд, формулюваннях закладено глибокий зміст, що перегукується із біблійною книгою Екклезіаста. Наприклад:

Минет младенчество,

Минет отрочество,

Минет юношество,

Минет мужество,

Минет старчество,

Минет престарелость.

Минет весна,

Минет літо,

Минет осінь,

Минет зима.

Минут всі літа.

Минут всі времена.

А над все минет  час покаянія.

Крім новаторських Іван Величковський писав духовні вірші («Бесіда чоловіка з Богом», «Вінець Ісусу Христу», «Христос во Віфлеємі», «Іоанн Предтеча» та ін.), пов'язані з мотивами та образами Євангелія, Діянь апостолів, Апокаліпсиса, Книги Буття тощо. У творчому доробку поета є епіграми, епітафії, панегірики, присвяти церковним та світським діячам, вірші зі світськими мотивами та роздумами. Для його творів характерне поєднання релігійних, фольклорних, соціально-побутових образів. Манера письма Івана Величковського здебільшого традиційна, хоча інколи він вдавався до гри слів, антитези і метафори.

Треба за мужа біднішого  мати,

Тоді він буде тебе шанувати,

Буде тебе він хвалити  усюди,

Ніде й ніколи тебе не забуде.

 

Данило Братковський вдавався також до віршового оброблення анекдотів або іронічного трактування  афоризмів:

Агей, й мури зазнають руїни, Потужних замків здобувають стіни, Не глина — камінь має прахом стати, А ти, людино, хочеш протривати?

Автор цих рядків залишив  по собі досвід барокової творчості, яка вплинула на літературні пошуки наступних поколінь віршотворців: теми, мотиви, образи поета по-новому зазвучали у ліриці XVIII і XIX ст.

Загалом, творчість Івана Величковського, Климентія Зиновіїва та інших поетів внесла в українську барокову поезію, розквіт якої припадає на другу половину XVII ст., неповторний художній та жанрово-стильовий колорит. Загалом їй притаманні такі особливості:

• відображення множинності, невпорядкованості, хаотичності та незрозумілості світу;
• рухливість  композиційних  форм  та образних рядів, своєрідне «блукання у лабіринтах» свідомості і творчого натхнення, що певною мірою відтворює мінливість настрою людини бароко, яка багато пересувалася, мандрувала, але не прямими шляхами, а лабіринтами;
• антитетика (суперечливість) зображення, що на смисловому та стилістичному рівнях найчастіше виявляється у використанні антитези — прямої і контекстуальної;
• символіка, яка часто має непрояснені смисл і значення; творення специфічної емблематики — умовного, символічного зображення, що виражає поняття, думки у сприйнятті й осмисленні внутрішнього та зовнішнього світу;
• усвідомлений намір здивувати, справити враження за допомогою незвичних (химерних) композицій, образів;
• ілюзіонізм, що полягає у прагненні авторів створити вигаданий світ, але відчутий і пережитий (зображення чудес, сновидінь, марень);
• декоративність передусім на стилістичному рівні, тобто потяг до словесної віртуозності,  прикрашання, «плетення словес», що створює ефект багатовимірності, розмаїття форм та смислів, руйнування упорядкованості космосу, що замінюється хаосом вражень та асоціацій;
• словесна, смислова, формалістична гра, якій характерні манірність і театральність;
• переважання візуальних (зорових) образів — мінливих і непередбачуваних, психологічно зумовлених та оригінальних;
• елітарність, у якій синтезовано інтелектуальний та поетичний досвід античності, середньовіччя, Ренесансу, закодовані образи та значення, що вимагають інтелектуального та чутливого реципієнта;
• поєднання релігійних ідей та образів із світськими;
• опис світу природи, багатоманітної у своїх формах та виявах, а також світу простої людини, яка займається ремеслами, «неісторичними», буденними справами і має свій, раніше ніким не відкритий внутрішній світ;
• культивування національних тем, звертання до уснопоетичної творчості.

Отже, барокова поезія XVII ст. хоч і виникла під впливом західноєвропейських художньо-літературних тенденцій, сформувала в українському письменстві самобутній естетичний феномен, який має виразні національні ознаки. Бароко як загальноєвропейська художня практика виявилося не чужим українській культурі, а навпаки, органічно влилося у контекст творчих пошуків історично бурхливого століття.