Философские основы творчества Шекспира

 

Зміст

 

Вступ…………………………………………………………………...………….3

Розділ 1. Філософські засади творчості Шекспіра

1. Концепція людини в ренесансній культурі……………………….5
2. Погляди Шекспіра на світ і людину……………………………….8

Розділ 2. Проблематика драми «Троїл і Крессида»

1. Проблемна п’єса у Шекспіра………………………………...…….14
2. Проблематика драми «Троїл і Крессида»……………………….16

Висновки………………………………………………………………………...25

Список  використаної літератури……………………………………...……..27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

    До кінця XV – початку XVI ст. у більшості країн Західної Європи відбувається швидке руйнування основ феодального суспільства, його підвалин і традицій. Початковий період цього процесу характеризується яскравим розквітом нової культури. Цей період звичайно називають епохою Відродження. Назва ця спочатку означала відродження античної спадщини, яка в середні століття була забута. В XV – XVI ст. інтерес до неї швидко зростає, вона посилено вивчається, на твори античного мистецтва й науки дивляться як на зразки. Цей інтерес з'явився вже в Данте, він свідчив про паростки нової культури. Однак важливіше більш пізнє, переносне значення тієї ж назви: відродження (після тривалого середньовічного застою) творчої активності людини в найрізноманітніших областях – в економіці й техніці, у політичному житті, у дослідженні земної кулі й природи, у поезії й мистецтві. Уся ця кипуча діяльність була породжена швидким ростом продуктивних сил і боротьбою проти феодальних відносин, що стали гальмом для їхнього розвитку.

    Переворот в економіці,  пов'язаний з великими географічними  відкриттями, розвиток мореплавання, торгівлі, зародження великої промисловості викликають ріст нової культури. Завдяки заморським подорожам кругозір людини розширюється, зя'являються широкі культурні зв'язки. Поширюється друкарство. Ознайомлення із земною кулею, а потім відкриття Коперником закону обертання Землі валять усю систему схоластичних уявлень про світ. Виникає інтерес до пізнання природи, з'являються паростки наукового світогляду.

Доба, яку творив Шекспір, в той  самий час, була позначена й новими перетвореннями суспільних, виробничих відносин. Новий час із капіталістичними відносинами стояв на порозі, і як будь-який переломний момент, він ніс із собою трансформацію цінностей. Моральна проблематика досліджуваного нами твори робить тему нашої розвідки універсальною та акутальною за всіх часів.

Мета дослідження - аналіз проблематики драми Шекспіра "Троїл і Крессіда.

Поставлена мета вимагає рішення наступних завдань:

• Дослідити загальні філософські засади творчості Шекспіра
• Аналіз проблематики драми «Троїл і Крессида».

Об’єктом дослідження є драма «Троїл і Крессида». Предметом вистуапє своєрідність проблемати твору.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Філософські засади творчості Шекспіра

 

1. Концепція людини в ренесансній культурі

 

    Особливість  епохи Відродження становить розвиток людської особистості, потужний ріст активності, ініціативи й таланту людини.

    Насправді,  про те, що Ренесанс дійсно  з'явився помітним історичним порогом, свідчить, згідно Є. Пановському, вже той факт, що після нього стало можливим говорити про середні віки.[14, 70]

    Принцип вільного розвитку людської особистості стає ідейним прапором Відродження. Середньовічна мораль покірності й аскетизму стає несумісною із прогресивним розвитком суспільства. В ідейному житті усе більш міцніє новий напрямок – гуманізм (від латинського слова humanus - людський). Спочатку гуманістами називали вчених, що займалися людськими, тобто небогословськими, науками. Згодом під цим словом стали розуміти світогляд, що проголошує вищою цінністю людину, її права на щастя й гармонійний розвиток.

    Головним  змістом мистецтва стає людина, її земне життя, його боротьба за щастя.

    Олексій Федорович Лосєв має свій погляд на вільну людську індивідуальність: «Нас не должно удивлять то обстоятельство, - пишет он в своей работе «Раннее Возрождение», - что в раннем Ренессансе выдвигается на первый план свободная человеческая индивидуальность и что эта индивидуальность обычно выражена здесь весьма сильно». Вже в естетиці проторенесансу, у лоні католицької ортодоксії, відзначається поступовий і неухильний ріст філолофсько-естетичного мислення в напрямку індивідуальних характеристик. Тодішні автори, ще не пориваючи з колишнім світоглядом, - і це стосується вже Фоми – намагаються формулювати вільну індивідуальність поки що тільки в області вчення про форму, максимально насичену й навіть розглянуту як предмет самостійного естетичного милування. В XIII столітті все це ще було, однак, злите з іншими філософськими й художніми стилями. Тепер, з початку XV століття, сильна й вільна людська індивідуальність виступає досить помітно. І подібного роду вільна людська індивідуальність назавжди залишиться характерною для епохи Ренесансу, хоча розумітися вона буде скрізь по-різному, її сила буде трактуватися досить примхливо, аж до повного безсилля, і навіть її самостійне субстанціональне існування теж буде завжди нестійким. [10, 45]

    Тільки  одну обставину необхідно мати на увазі, щоб усі подібного роду міркування про індивідуалізм епохи Ренесансу не перетворилися на загальну фразу й не стали тою банальною характеристикою, якою історики користуються для зображення найрізноманітніших історичних епох. Ця обставина полягає в тому, що людська особистість, що висунулася на перший план, обов'язково мислиться фізично, тілесно, об'ємно. Це важливо насамперед для характеристики самого мистецтва епохи Ренесансу, яке доводить естетичну форму Фоми Аквінського до рельєфно уявлюваного й зображуваного тіла. Але ця тілесно-рельєфна індивідуальність, ця індивідуально-матеріальна людська суб'єктивність, ця іманентно-суб'єктивна даність людині всього оточуючого, аж до останніх таємниць, зовсім по-новому орієнтує людину й усе її життєве самопочуття. Людина ніби оновлюється, молодіє й починає знаходити щастя свого життя в безтурботності, у легкій і естетичній самозадоволеності, у гарнім житті, про бездонні глибини й про трагічну напруженість людині Ренесансу часто зовсім не хочеться навіть і думати. Правда, легковажну значимість такої безтурботності митці Відродження починають розуміти дуже рано, представники італійського Високого Ренесансу, не дивлячись на цю арифметично симетричну пропорційність і гармонію вільного життя, почувають також і межі такої індивідуально-матеріальної естетики. Однак спочатку вдивимося й вслухаємося в це відновлення людської особистості. [10, 52] От як характеризує індивідуалізм Відродження французький історик літератури й культури Ф. Моньє: «Еще недавно, в средние века, запрещалось, как идолопоклонничество, сооружение статуй современникам; кватроченто ничего другого не делает, как воздвигает алтари в честь возрожденного человека, которого Альберти оделяет идеальными размерами и который представляется Кастильоне по своему изяществу «существом не рожденным, но искусно изваянным собственными руками какого-нибудь бога». Краса людини, воля людини, перевага людини, нескінченна можливість людини – не думки, а догми. Століття відкривається трактами старого богослова Джаноццо Манетті «Про гідність і перевагу людини» і закінчується трактатом «Про гідність людини» молодого князя Піко делла Мірандола, який вирішив представити Європі живий доказ цієї гідності своєю вченістю, своєю молодістю й своєю красою. [11, 536]

    Якщо  всерйоз прийняти такого роду  особливості вчення про людину, то можна сказати, що в ті часи відбувалося якесь пряме обожнювання людини. У цій роботі ми воліємо вживати більш зрозумілий термін «абсолютизація» людської особистості з усією її матеріальною тілесністю. Те ж ми знаходимо й у Ф. Монье: «Да, это так: человек – бог. Если кватроченто, совершенно забывший о первородном грехе, имел религию, это была религия человека. И это нечестие находит себе оправдание в том, что современная эпоха создала столько прекрасных образцов человеческого рода, столько вполне здоровых существ, столько универсальных гениев…».[10, 55]

    У наступні століття знайдуться філософи, які будуть виводити існування людини з думки про людину, з ідеї людини, з філософії людини. У наступні століття виникнуть теорії, які будуть висувати на перший план мораль і будуть виводити сутність людини з її моральної сутності. Для справжнього митця відродження всякий моралізм такого роду був би чимось тільки смішним. Але із чого ж у такому випадку виходила людина Відродження? Як ми вже говорили, цією основою була індивідуально-матеріальна основа. Але можна сказати й інакше. Прочитаємо ще деякі міркування Моньє: «Жизнь – это что-то таинственное, что в средние века бичевалось, теперь бьет ключом, входит в полную силу, расцветает и дает плоды. Художники прежнего времени рисовали на стенах кладбищ «триумфы смерти»; художник Лоренцо Коста рисует на стенах церкви Сан Джиакомо Маджиоре в Болонье «Триумф жизни». «Там, де є життя, - говорить Піко делла Мірандола, - є душа, де є душау, там є розум». [10, 54]

    У боротьбі проти церковного  світогляду гуманісти спираються на зразки античної літератури й мистецтва. В античній спадщині гуманістів цікавить життєрадісність, любов до людини. У статуях античних богів вони бачать образ прекрасної, правильно складеної й одухотвореної людини, дуже близької до їхніх ідеалів. Антична література захоплює гуманістів різноманітним показом людських почуттів, інтересів і діяльності. Відродження стародавності допомагає їхній боротьбі.

    Гуманістична література  епохи Відродження цілком присвячена темі людини й боротьби проти всього, що заважає її вільному розвитку й щастю. Любов як прекрасне людське почуття стає однією з найбільших тем літератури.

    Гуманісти епохи Відродження  здебільшого не могли передбачити нового, буржуазного гніту, зрозуміти нелюдськість людського суспільства. Передові люди Відродження ще вільні від пороків пізнішої буржуазії, обмежених прагненням до наживи. [10, 55]

    Мистецтво Відродження  – це новий крок у художньому розвитку людства.

    У цю епоху долається середньовічна замкненість, коли люди були обмежені рамками маєтку або міста й мали досить неясне уявлення про зовнішній світ. Долається й релігійний погляд на людину як на гріховну істоту, безпомічну пішку в руках Бога. Таким чином, відбувається ніби відкриття світу й людини.

    Мистецтво Відродження  вражає масштабністю образів. У цій масштабності й проявляється радість відкриття: світ широкий й дивовижною є сама людина.

    «Гордий образ» людини – одне з найбільших завоювань реалізму Відродження. Прагнення до ідеалізації образу помітно й у мадоннах Рафаеля, і в комедіях Шекспіра, і в поезії Петрарки. Але в цій ідеалізації поет і художник не втрачають життєвого ґрунту. Вони прагнуть у реальній людині побачити красу й шляхетність. І це не стільки зовнішня краса, скільки прояв високого налаштування душі.

    Прагнення до ідеального  аж ніяк не послабляє пафосу твердження всього земного, плотського. Саме в боротьбі проти церковного аскетизму мистецтво Відродження прославляє радості життя.

    Церква вважала людське тіло гріховною «посудиною диявола». Напроти, художники Відродження малюють оголене тіло, у мармурі й фарбах вони створюють гімн його красі. [9, 200]

    Величне добро, ідеальні  образи багатьох героїв, але саме життя аж ніяк не ідеальне. Поруч із Отелло – нещадний Яго. Лиходії Шекспіра по-своєму також грандіозні – Макбет, Річард III. Тут також проявляється прагнення до створення могутніх образів. Воно, щоправда, позначилося вже на останньому етапі Відродження, коли оголилися протиріччя епохи й був багато в чому похитнутий оптимізм попереднього етапу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Погляди Шекспіра на світ і людину

 

    Сутність трагізму  в Шекспіра завжди полягає в зіткненні двох начал – гуманістичних почуттів, тобто чистої й шляхетної людяності, і вульгарності або підлості, заснованих на користі й егоїзмі.

    На думку Шекспіра, доля кожної людини є результат взаємодії її характеру й навколишніх обставин. Шекспір із залізною логікою показує, як кращі люди, найблагородніші, розумні й обдаровані, гинуть під натиском темних сил (Гамлет, Лір), з якою легкістю зло часом опановує душами людей й до яких жахливих наслідків це призводить.

    Тут  знаходить своє вираження те особливе життєвідчуття, трагічне й разом з тим героїчне, яке виникає в гуманістів у результаті катастрофи їх ідеалів під натиском реакційних сил. Це, з одного боку, відчуття краху середньовічних вірувань і уявлень, усіх «священних зв'язків» феодалізму, що породило почуття гігантської катастрофи, катастрофи великої. З іншого боку, це усвідомлення того, що новий світ, що йде на зміну старому, несе із собою ще гірші форми поневолення людини, дух розгнузданого хижацтва, царство «чистогану», - це корінні риси капіталізму, що тільки починав народжуватися. Звідси відчуття світового катаклізму, розпаду всіх підвалин, відчуття того, що люди йдуть по краю прірви, у яку вони щохвилини можуть зірватися й дійсно зриваються. Вірність природі, слідування природнім потягам людської натури вже перестають бути достатніми критеріями поведінки й гарантіями щастя. Людина, звільнившись від усіх ілюзій, приходить до усвідомлення того, що вона  лише бідна, гола, двонога тварина. [12, 120]

    Ґрунтуючись  на цьому, багато критиків говорять про «песимізм» творчості Шекспіра. Однак цей термін вимагає застереження. Песимізм, що призводить до зневіри й відмові від боротьби, далекий Шекспіру. Насамперед, яким б не були жахливі страждання й катастрофи, зображувані Шекспіром, вони ніколи не бувають безцільними, розкривають зміст і глибоку закономірність того, що відбувається з людиною. Загибель Макбета, Брута або Коріолана показує фатальну силу пристрастей або омани, що охоплюють людину, коли вона не знаходить вірного шляху. З іншого боку, навіть від найсуворіших трагедій Шекспіра не віє безнадійністю: у них відкриваються перспективи кращого майбутнього й затверджується внутрішня перемога правди над людською низькістю. Загибель Ромео й Джульетти є в той самий час їхнім тріумфом, тому що над труною їх відбувається примирення ворогуючих родин, які дають слово спорудити пам'ятник їх любові. «Гамлет» завершується загибеллю Клавдія й розгромом порочного датського двору; з воцарінням Фортинбраса повинна початися нова ера, що дозволяє сподіватися на краще життя. Так само й «Макбет» кінчається загибеллю тирана й коронуванням законного й доброго правителя. В «Лірі» старий король вмирає проясненим і охопленим любов'ю до правди й до людей. Ціною пережитих страждань Лір з бідної, голої, двоногої тварини перетворюється на Людину, у своїй простій людяності більш велику, ніж колишній Лір, убраний королівським саном. Від трагедій Шекспіра віє бадьорістю, мужнім закликом до боротьби, хоча ця боротьба й не завжди обіцяла успіх. Героїчний характер цього песимізму дуже далекий від фаталістичного розпачу. [3, 7]