Художня проза в Іспанії XVII ст

Визнаним шедевром творчості  Кеведо-і-Вільєґаса є його знаменитий цикл «Сновиддя», який багато хто називає словесним еквівалентом живопису І. Босха. Спершу до циклу входили «Сновиддя про Страшний Cyд» («Sueno del juicio Final», 1606), «Біснуватий альгуасил» («El alguacil endemoniado», 1607), «Сновиддя про пекло» (1608), «Світ зсередини» (1612). Згодом було написане «Сновиддя про смерть» («Sueno de la muerte», 1621). Форма видінь чи сновидь давала свободу авторській фантазії, що дозволяла йому подорожувати потойбічним світом, поглянути за допомогою Розсіювача хибних переконань на істинну сутність речей, людей і їхніх вчинків. Як дантівське Пекло було заселене його сучасниками-італійцями, так і зі сторінок кеведівського опису пекла постає Іспанія XVII ст. У диявольському вихорі пролітають перед нами продажні судді, злодійкуваті аптекарі, франти, повії, кравці, шевці, королі, вельможі. У день Страшного Суду «любострасники намагаються сховатися від власних очей, не бажаючи вести на суд свідків, котрі могли би їх обмовити; як зломовці ховаються від власних язиків, а злодії та вбивці збиваються з ніг, аби втекти від своїх рук».

Якщо у потойбічному світі  люди, їхні вчинки та мотиви постають у  своїй непривабливій наготі й  кожному дістається по його заслугах, то в земному світі панують  брехня та лицемірство. Головна вулиця світу називається вулицею Дволикості. «Починається вона там само, де починається  світ, і закінчується разом з ним... Усі гріхи беруть свій початок  від лицемірства, у ньому вони зароджуються і помирають, ним годуються гнів, ненажерство, погорда, пожадливість, хіть, лінощі, людиновбивство і тисяча інших». Хаотичність композиції «Сновидь» допомагає створити загальну картину диявольської фантасмагорії світу.

До циклу «Сновидь»  близькі за задумом і манерою  «Міркування про всіх дияволів» («Discurso de todos los diablos», 1628) та «Час відплати, або Розумна Фортуна» («La hora de todos у la Fortuna con seso», 1635; опубл. 1650). Останній твір є збіркою новел, композиційно об'єднаних спільною сюжетною рамкою — оповіданням про зібрання богів на Олімпі під орудою Юпітера. Боги, змальовані Кеведо-і-Вільєґасом в підкреслено карикатурному вигляді, вирішують попрохати сліпу богиню Фортуну певного дня і певної години відплатити всім людям по заслузі. Цей час за бажанням богів має настати 20 червня 1635 р. о 4 годині пополудні. У 40 новелах циклу Кеведо-і-Вільєґас зображає всі верстви іспанського суспільства. Серед знайомих вже за «Сновиддями» тем викриття хабарництва, лицемірства, пожадливості людей, ладних навіть «сонце перетворити у золотий дублон», з'являються теми політичні. Кеведо-і-Вільєґас розмірковує про зовнішню політику Іспанії та інших європейських країн, про ідеальний державний устрій («Народи, які живуть під владою князів і республік»). Свої уявлення про те, як має бути влаштована держава, Кеведо-і-Вільєґас вкладає в уста якогось рудого правника: «Наша вимога — свобода для всіх; адже нам хочеться скорятися правосуддю, а не насильству, слухатися розуму, а не забаганки; бути в республіці товаришами, а не рабами; руками, а не знаряддям; тілом, а не тінню». Минув час віддяки, впродовж якого боги уважно стежили за всіма земними справами. І побачили вони, «що той, хто у злиднях і нікчемстві був смиренним, страшенно запишався і загордився; той же, хто розкошував у пошані та багатстві і з цієї причини був розпусником, тираном, нахабою та злочинцем, здобув подяку, відхід від мирської суєти та милосердя, спізнавши злидні та зневаження». Таким чином, нічого не змінилось у світі, а лише помінялося місцями. І боги вирішили повернути все так, як було. Світ ґрунтується на гріхах, і змінити що-небудь у світі безсилі навіть боги — такий песимістичний висновок Кеведо-і-Вільєґаса.

Роман «Історія життя пройдисвіта  на ймення дон Паблос...» став етапним не лише у творчості Кеведо-і-Вільєґаса, а й в історії крутійського роману, на літературну традицію котрого він спирається. На момент створення «Пройдисвіта» читацькій публіці Іспанії були відомі й анонімна повість «Життя Ласарільо з Тормеса» (1554), і роман М. Алемана «Гусман де Альфараче» (І ч. — 1599, II ч. — 1604). Ці твори вже визначили основні контури нового жанру. Оповідь у крутійському романі провадиться від особи героя-пікаро, вихідця з низів суспільства, котрий хлопчаком, потрапляючи у світ, завжди ворожий йому, розуміє, що вижити можна, лише опанувавши правила гри цього гріховного світу. Юний Паблос, зазнавши страждання та зневаги в університеті Алькала, розмірковує: «Приказка говорить, і говорить правильно: з вовками жити — по-вовчому вити. Глибоко вдумавшись у неї, прийшов я до висновку бути шахраєм з шахраями, і ще більшим, коли зможу, ніж усі інші». Крутійський роман будується зазвичай за принципом нанизування епізодів, об'єднаних постаттю головного героя. Хронотоп крутійського роману — «великою дорогою по рідному світі» (М. Бахтін) — дозволяє письменникові зобразити життя всіх станів і соціальних груп.

Кеведо-і-Вільєґас, свідомо орієнтуючись на традицію крутійського роману, доводить чимало його рис до крайньої межі, згущує барви, дає волю своїй фантазії, їдкому сарказмові, злій насмішці. Похмурий світ роману Кеведо-і-Вільєґаса — світ, позбавлений звичних пропорцій, світ, заселений безумцями (прожектер, який пропонує висмоктати море за допомогою губок; поет, котрий написав книжку на честь «одинадцяти тисяч дів-мучениць, кожній з яких присвятив по п'ятдесят октав»; учитель фехтування, котрий викреслює немислимі геометричні фігури, перш ніж зробити крок). Відкритий фінал крутійського роману лише підкреслює безперспективність зусиль героя. Кеведо-і-Вільєґас загострює на цьому увагу читачів, вкладаючи в уста Паблоса такі слова:»...ніколи не виправить своєї долі той, хто змінює місце і не змінює свого способу життя та своїх звичок».

Гострий сатиричний пафос  роману посутньо вплинув на його долю: відразу ж після публікації «Пройдисвіта»  з'явилися доноси інквізиції на наявні в романі насмішки над церквою  і на аморальність. У 1646 р. «Пройдисвіт» був занесений до списку книг, що підлягають серйозній «чистці». Однак  у читачів роман здобув популярність і був перекладений багатьма європейськими мовами.

Поетична спадщина Кеведо-і-Вільєґаса вражає своїм різноманіттям. Тут і витончені ліричні сонети, і сатири, приправлені інколи брутальним цинізмом, епіграми, елегії, романси, канцони, оди.

Велич Кеведо-і-Вільєґаса передовсім у слові. «Щоб насолоджуватися творчістю Кеведо-і-Вільєґаса, слід (насправді чи потенційно) любити слово, і навпаки, той, хто не має схильності до літератури, не може насолоджуватися творами Кеведо-і-Вільєгаса». Критикуючи гонгористів за використання мови лише як засобу затемнення смислу, Кеведо-і-Вільєґас, належачи до іншої течії іспанської літератури — консептизму, стверджував, що мова повинна допомагати вираженню витонченої, почасти парадоксальної думки. А це вимагає використання різноманітних художніх прийомів. Мова Кеведо-і-Вільєґаса насичена складними метафорами, несподіваними порівняннями, грою слів, каламбурами, неологізмами. Письменник активно використовує антитези, гіперболи, вживає слова у незвичному для них значенні, наділяє неживі предмети властивостями живих. Ось як, приміром, Кеведо-і-Вільєґас описує ліценціата Кабру в «Історії життя пройдисвіта на ймення дон Паблос». Він був уособленням «втіленого голоду». «Щоки його були прикрашені бородою, вицвілою від страху перед ротом, що містився по сусідству і, здавалося, погрожував її з'їсти через великий голод. Не знаю, скільки зубів у нього бракувало, але гадаю, що вони були вигнані з його рота за неробство і ледарство. Шия в нього була довга, наче у страуса, борлак випинався так, що готовий був кинутися на їжу, руки його метлялися, як батоги, а пальці скидалися на скарлючені виноградні лози. Якщо дивитися на нього від пояса донизу, він здавався виделкою або циркулем на двох довгих і тонких ніжках».

Кеведо-і-Вільєґас справив посутній вплив на розвиток іспанської літератури наступних епох. «Минуло триста років після фізичної смерті Кеведо-і-Вільєґаса, однак він і досі залишається найкращим майстром іспанської літератури. Як Джойс, Гете, Шекспір, Данте і на відміну від усіх інших письменників, Франсіско де Кеведо-і-Вільєґас для нас є не стільки людиною, скільки цілою розлогою цариною літератури» (X. Л. Борхес).

Українською мовою окремі твори Кеведо-і-Вільєґаса переклали М. Іванов, Д. Павличко, О. Мокровольський, М. Москаленко та ін.

3. Бальтазар Грасіан .

ҐРАСІАН-І-МОРАЛЕС, Бальтасар (Grasian у Morales, Baltasar — 08.01.1601, Бельмонте — 06.12.1658, Таррагона) — іспанський письменник.

Народився в арагонському селищі Бельмонте неподалік від батьківщини свого улюбленого поета Маршала, міста Калатаюда, в сім'ї лікаря. Три його брати та сестра прийняли чернецтво. І Бальтасара також готували до духовної кар'єри. Життєвий шлях його був ззовні гладким, але нелегким. Здобув початкову освіту в колегії єзуїтів у Толедо і продовжував навчання в сарагоській колегії цього ж ордену. У травні 1691 р. вступив послушником до єзуїтського «випробувального дому» в Таррагоні, який функціонував у режимі суворої бідності. Вивчав теологію та філософію. Його літературні дебюти — два некрологи братам по ордену. Робив достатньо швидкі успіхи: став помічником ректора сарагоської колегії, потім викладачем латинської граматики в Калатаюді, в якому на три тисячі мешканців припадало дев'ять чоловічих і три жіночі монастирі, вів курс «моральної теології» в каталонській Леріді (1631— 1633) і курс філософії у Валенсії, яка вважалася іспанською Сорбонною (1633-1636).

В обов'язкових для членів ордену характеристиках неодмінно  підкреслювався його нелегкий характер. Лише в 35 років він був допущений  до «прийняття чотирьох обітниць» —  бідності, цнотливості, смиренності  та цілковитого послуху. Через рік  Ґрасіан-і-Моралес отримав посаду проповідника та сповідника при єзуїтській колегії в Уеску — культурному центрі Арагону. Там він увійшов у світське товариство літераторів і книголюбів, здобув впливових покровителів. Відтоді розпочався період його літературної творчості.

У 1637 р. в Калатаюді вийшов перший моральний трактат Ґрасіана-і-Моралеса «Герой» («El heroe»), який був схвально зустрінутий і тричі перевиданий ще за життя Ґрасіана-і-Моралеса: в 1639,1640 і 1646 pp. У 1645 р. був зроблений його французький переклад, а в 1652 р. — англійський. З'явилися літературні наслідування: «Французький герой» (1645), «Португальський герой» (1670). Удвадцяте главах трактату тлумачились двадцять найважливіших, пріоритетних (primores) якостей людини, яка претендує на здійснення великих справ, — Героя. Це були потайність, самовладання, проникливість — якості, вивищені винятково барочною традицією, які набули специфічного значення в XVII ст. Багато з аналізованих якостей і понять розвивались услід за ренесансною етикою: смак, воля, вміння відбирати краще і творити нове.

Другий твір Ґрасіана-і-Моралеса — «Політик» («El politico»), який вийшов у 1640 р. в Сарагосі, задуманий як продовження і практична ілюстрація «Героя», але виявився слабким. Нечасто бували вдалими спроби пов'язати ідеали із земним людським життям.

У 1642 р. вийшов друком трактат-антологія  «Дотепність» («Arte de ingenio, tratado de la Agudeza»), який у розширеному виданні набув додаткового підзаголовку «Мистецтво витонченого розуму»(«Agudeza, у arte de ingenio»). Цей твір став своєрідним маніфестом бароко, який апелював до інтуїції та протистояв «Поетичному мистецтву» Н. Буало як маніфесту класицистичної раціональності. До вирішення поставленого завдання — висвітлення проблеми дотепності — Ґрасіан-і-Моралес узявся швидше як учений, аніж як художник. У своєму трактаті він спробував розмежувати два ці різні способи пізнання — науковий, підпорядкований правилам (preseptos), і художній, підпорядкований художньому смакові (gusto). Ґрасіан-і-Моралес прагнув дати ключ до мистецтва гострого розуму і водночас стверджував, що «гострі думки були швидше витворами творчого поривання, аніж майстерності». Ґрасіан-і-Моралес визначив дотепність як майстерність, вищу, ніж діалектика — мистецтво правильної побудови міркування, — і ніж риторика — мистецтво створення красномовних зворотів. «Витончений розум, на відміну від здорового глузду, не задовольняється однією лише істиною, але прагне до краси». Ґрасіан-і-Моралес підкреслює, що однією з обов'язкових властивостей дотепності є швидкість розуму — здатність зіставити різні предмети чи явища швидко, не перебираючи: «Майстерність дотепності полягає у витонченому поєднанні, в гармонійному зіставленні двох чи трьох далеких понять, пов'язаних спільним актом розуму».

У 1646 р. в Іспанії вийшов друком новий етичний трактат  Ґрасіана-і-Моралеса «Розсудливий» («Еl discreto»), який переборює ілюзії «Героя», більш пов'язаний із сучасністю і містить протиставлення «волі» (природи) та «розуму» (духу), а також возвеличує «розсудливість» — безнастанно посилену увагу до себе та навколишнього світу.

У 1647 р. була опублікована збірка оригінальних афоризмів «Кишеньковий оракул, або Мистецтво розсудливості»(«El Oraculo manual у arte de prudencia») — найпопулярніший твір Ґрасіана-і-Моралеса, у якому в трьохстах афоризмах розглядається й ілюструється антиномія природи та розуму. При цьому до кожної тези додається назва, в якій відображена її тема: «5. Нехай тебе потребують»; «8. Панування над своїми пристрастями — ознака найвищої величі духу»; «48. Наскільки людина глибока, настільки вона особистість»; «54. Бути розсудливо відважним»; «69. Не піддаватися банальній мінливості настрою»; «40. Вміти відмовляти»; «84. Отримувати користь з ворогів»; «80. Не всьому вірити»; «76. Не потрібно завжди говорити дотепи»; «120. Жити, не сперечаючись з віком».

Мова Ґрасіана-і-Моралеса афористична: «Життя людини — боротьба з підступами людини»; «Немає вищої влади, ніж влада над собою». У цих афоризмах ємнісно виразилися багато постулатів перших трактатів Г.-і-М. Інколи його афоризми парадоксальні. Так, даючи визначення одній із основоположних категорій естетики — смаку, Ґрасіан-і-Моралес пише: «Для смаку, як і для розуму, необхідна культура. Хто тонко відчуває, той гостріше прагне кращого. Глибина розуміння впізнається за висотою устремлінь».

Трактати про поведінку  Ґрасіана-і-Моралеса поєднують у собі риси середньовічних і ренесансних трактатів, різниця між якими була підкреслена О. Веселовським у праці «З історії особистості». Цілком у традиціях Відродження він спробував дати загальний опис аналізованого явища, але збивався на розгляд конкретних ситуацій і намагався сформулювати правила, повертаючись до середньовічної традиції. Окрім такого об'єднання двох підходів до створення трактатів про правила поведінки, в його творах є риси цілковито нові, притаманні лише XVII ст.: змішаність при описі того чи іншого явища наукового, раціонального підходу з інтуїтивним, властивим більше мистецтву; спроба систематизувати аналізовані поняття, як у середньовіччі, але в Ґрасіані-і-Моралесі науковість вже не була наукоподібністю, а художність не слугувала для затемнення смислу.

Літературна слава Ґрасіана-і-Моралеса зростала, але ускладнювалося його становище в суспільстві й особливо в ордені, оскільки він публікував свої твори без санкцій ордену, що було заборонено. До того ж, він взяв на виховання незаконнонароджену дитину свого друга і був помічений у самовільному відпущенні гріхів, тобто у відсутності пасторської суворості. У 40-х pp. Ґрасіан-і-Моралес розширив коло своєї діяльності: він став армійським проповідником на каталонському фронті, він надихав воїнів, і солдати прозвали його «Батьком Перемоги».

Останні десять років свого  життя Ґрасіан-і-Моралес працював над найбільшим своїм твором, філософським романом «Критикой» («El criticon»). Ґрасіан-і-Моралес склав опис життєвого шляху людини, яка накопичує життєвий досвід і мудрішає на цьому шляху. Цим він знову розвивав ренесансні ідеї пріоритету дослідницького знання над книжним. Герой роману — Критило — намагався опиратися на свій розум, розуміючи, що світ мінливий і правила також непевні. Опертя на свій гострий розум, як показало Відродження, часто призводило до невдач, поразок і було просто небезпечним, як були небезпечними і для навколишніх, і для нього самого вчинки хитромудрого ідальго Дон Кіхота. Ґрасіан-і-Моралес розпочинає пошуки контролю над гострим розумом. Але форми такого контролю носять досить незрозумілий, умовно-символічний характер: падають стіни Палацу без дверей, на героя проливається божественне світло прозріння. Умовність, алегоризм тих випробувань, які очікують на героя, співвідносять твір із бестселером XVII ст. — «Шляхом Паломника» (1684) Дж. Беньяна.