Автор работы: Пользователь скрыл имя, 04 Ноября 2013 в 22:55, шпаргалка
Работа содержит ответы на вопросы для экзамена (зачета) по "Литературоведению"
Види мистецтва —
Художня література — гетерогенне за походженням мистецтво, яке має самодостатню естетичну цінність, що може бути по-різному трактована, інтерпретована залежно від мети і досвіду читачів, літературних критиків. Художня література – вид мистецтва, що використовує як єдиного матеріалу слова і конструкції природної мови. Специфіка художньої літератури виявляється у зіставленні, з одного боку, з видами мистецтва, які використовують інший матеріал замість словесно-мовного (музика, образотворче мистецтво) або наряду з ним (театр, кіно, пісня, візуальна поезія), з іншого боку – з іншими типами словесного тексту: філософським, публіцистичним, науковим та ін. Крім того, художня література, як і інші види мистецтва, об’єднує авторські (включаючи і анонімні) твори на відміну творів фольклору, які принципово не мають автора.
Одним із найважливіших чинників культурного життя усіх без винятку народів є, безперечно, література – мистецтво слова. Сам термін “література” походить від фр. litterature, яке, у свою чергу, веде до походження від латинського littera – літера. Виникнення цього терміна вчені відносять до початку ХVІІІ ст. Проте й дотепер термін “література” вживається в двох значеннях. У широкому розумінні – це вся писемність; у вузькому – це скорочене позначення художньої літератури (вона якісно відрізняється від інших видів літератури – наукової, філософської і т.д.). Розуміння мистецтва слова як4існо змінювалися протягом його багатовікової історії. Своїм корінням література сягає в глибоку давнину, в од літературний і дописемний період. Розвиток мистецтва слова тісно пов’язаний із прогресом мислення. Адже слово, мова є дійсністю думки. Основна цінність слова в первісних формах була у тих властивостях мови, які зближують її з музично-театральним дійством. У подальшому на більш вищому щаблі первіснообщинного ладу, мистецтво слова відособлюється як міфологічний усний епос – міфи, легенди, перекази, що в сукупності утворювали епопеї. Розвивається оповідна поезія. Слово входить у свої права і стає самостійним мистецтвом. Щоправда, і тут воно ще зрощене музикою. Поет, розповідач і співець – одна особа. Сказання “Іліади”, поезії “Махабхарати” – все це співалося під музику. Отже, усна народна творчість є тим джерелом, з якого виникають майбутні літературні жанри: драма, лірика, епос. Це основні літературні роди, які проявилися ще в долітературному періоді стали тими шляхами, котрими розвивалась вся історія літератури. В основі літературного роду лежить певний спосіб освоєння явищ дійсності в основі епосу – естетично освоєна подія, в основі драми дія, в основі лірики – безпосередній поетичний вияв душевного стану самого поета. Тож до епосу відносяться такі види: літературний міф, казка, епопея, епічна поема, роман, повість, оповідання, новела. Поняття лірики охоплює собою такі різновиди: пісня, ода, романс, елегія та ін. Драматичний рід – це трагедія, комедія і власне драма. Зазнаючи серйозних змін літературні види, у свою чергу, породжують
чимало жанрів.
За масштабами і місцем у творі як ідейно-естетичній (художній) системі розрізняють три типи словесних образів: 1) мікрообраз - це найменша елементарна художня величина як вихідна одиниця виміру образного художнього мислення, в якій художньо зображено маленьку частинку буття. Він може виражатися й одним словом-реченням або реченням, абзацом, а то й надфразовою єдністю; 2) макрообраз, що становить ієрархічно вищу цілісну словесно-художню величину, у структуру якої можуть входити тісно пов'язані між собою однорідні мікрообрази; 3) мегаобраз - це система наявних в одному художньому творі макрообразів (із їхніми складовими компонентами - мікрообразами) та окремих мікрообразів, які виступають як окремі художні деталі і мають власні функції у творі. Мова художнього твору, її образотворча (ейдологічна) роль. Загальновживана мова, літературна (нормативна) мова і мова художньої літератури. Речення як рівень перетворення мови із комунікативного в ейдологічний засіб. Мовні засоби образотворення. Актуалізація й автоматизація. Домінанта. Денотат і конотація. Види тропів. Фігури поетичного синтаксису. Автологія. Художній звукопис: гармонія і дисгармонія, евфонія і какофонія, алітерація та асонанс, звукові повтори і звуконаслідування. Інкантація. Художня функція діалектизмів, професіоналізмів, арготизмів, жаргонізмів, архаїзмів, історизмів, неологізмів, поетизмів. Поезія (вірш) і проза як різновиди художнього мовлення. Елементи віршування, їх характеристика і функції (ритм, стопа, розмір, рима, строфа, астрофічний і нерівнострофічний вірш). Проза. Ритмізована проза. "Поезія" в прозі. Верлібр і вільний вірш. Ідіолект. Поняття про стиль. Мова художнього твору (мова художньої літератури, художня мова чи поетична мова) - мовна система, яка функціонує в художній літературі як засіб створення художніх образів; основний матеріал художника слова. Мова в художньому тексті служить для побудови художніх образів в уяві читача, виникнення власне художнього твору (естетичної реальності) в його свідомості, тому першорядною її функцією є образотворча (художньо-комунікативна, ейдологічна), а не комунікативна (функція спілкування, передачі інформації). Специфіка мови художньої літератури увиразнюється через конкретизацію понять "загальновживана мова" та "літературна мова". Один з найпоширеніших різновидів загальнонаціональної мови є загальновживана або розмовна мова. Вона використовується для повсякденного спілкування в неофіційних життєвих ситуаціях. Залежно від ситуації загальновживана мова набуває то більш побутового чи діалектного, то більш літературного чи професійного характеру. Розмовна мова активно послуговується діалектними та соціолектними елементами. Якісно вищий рівень комунікації забезпечується літературною мовою. Ця мова складається на високому рівні культурного розвитку нації, вбираючи в себе все найбільш відстояне, відшліфоване з усіх типів загальнонаціональної мови. Літературна мова - це мова літератури загалом, а не лише художніх текстів. Це мова, унормована на всіх своїх рівнях (фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному, орфоепічному, орфографічному та ін.), на відміну від розмовної мови, котра не має чіткої системи правил. Тому літературну мову ще називають нормативною мовою або мовою-стандарт. Художню мову лише частково можна назвати різновидом літературної мови. Між ними витворюється складна система взаємостосунків. Передусім метою літературної мови є унормування комунікації (спілкування) в суспільстві, тоді як метою художньої мови є максимальна актуалізація висловлювання шляхом створення художніх образів. Основна функція мови художньої літератури не інформативна (чи комунікативна), а ейдологічна (образотворча). З іншого боку, "поетична мова не може бути названа різновидом літературної мови, тому що вона має у своєму розпорядженні всі форми даної мови з точки зору лексики, синтаксису і т.д.- часто різні ступені її розвитку" (М. Ласло-Куцюк), тобто використовує весь арсенал загальнонаціональної мови, в тому числі і заборонені для літературної мови діалектні та просторічні пласти. Є художні твори, написані виключно діалектом (як у І. Франка, В. Стефаника чи М. Черемшини) або злодійським жаргоном (окремі тексти Війона). Художня мова має і власну лексику та фразеологію, яка використовується виключно в поетичнихтворах; наприклад, у Шевченка: братія моя; сизокрилий; луда; линути; благоденствіє; думи; на сторожі коло їх; марно сльози трачу та ін. Однак незаперечним є і тісний взаємозв'язок між цими різновидами загальнонаціональної мови. Ідеться про те, що в художній літературі саме літературна мова найчастіше є тим тлом, на якому відбивається естетично вмотивоване, навмисне (свідоме) порушення норм. Таким чином відношення між літературною та художньою мовою має два боки. З одного боку, письменник для вираження особистого, неповторного, власних міркувань, змалювання власної художньої дійсності відходить від норм літературної мови (вдаючись до актуалізації, використовує і тропи, і стилістичні фігури, і звукопис, і марковану лексику тощо). З іншого боку, щоб читач зрозумів і оцінив авторську оригінальність письменник спирається на норму літературної мови (мови-стандарт). Такий діалектичний зв'язок і дає буття літературному текстові.
Художній образ — особлива форма естетичного освоєння світу, при якій зберігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність, на відміну від наукового пізнання, що подається в формі абстрактних понять. Художній образ наділений своєю логікою, він розвивається за своїми внутрішніми законами. Життєвий матеріал, що лежить в основі твору, веде за собою, і художник іноді приходить зовсім не до того результату, якого прагнув. По великому рахунку, художній образ будується парадоксально, часто непередбачувано, незбагненне. Що спільного у долі талановитої дівчини і житті чайки? А саме цей художній образ використовує А. Чехов у своїй безсмертній драмі. В образі через зіткнення далеких одне від одного явищ розкриваються незвідані сторони і відношення реальності. Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу - головний критерій приналежності до різних видів мистецтва. Образи виникають у свідомості людей під впливом реальної дійсності, сприйнятої за допомогою органів чуття. Вони є копіями, відбитками дійсності. Образи зберігаються в пам'яті і можуть бути відтворені уявою. На основі образів пам'яті художник створює нову реальність - художній образ, який в свою чергу викликає у свідомості людей (слухачів, глядачів) низку уявних образів.
Автологічним можна назвати тип художнього образу, в якому чуттєвий образ є формою вияву такої ідеї, яка, певним чином розширюючи та узагальнюючи зміст одиничного предмета, у ньому змальованого, не виходить за його межі, тобто не вказує на жодний інший, якісно відмінний від нього предмет. Іншими словами, це такий художній образ, в якому, як вказував О. Потебня, чуттєвий образ і його значення (тобто ідея) належать до одного кола явищ. Тому автологічний образ ще називають «самозначущим», «самодостатнім» образом або ж, частіше, образом-типом, на відміну від таких «несамодостатніх» образів, як символ, алегорія, підтекст. У визначенні автологічного образу як самозначущого міститься певна частка умовності, оскільки самозначущий художній образ не є носієм лише буквального змісту (інакше він був би простим, нехудожнім повідомленням). Точне визначення, яке досить вдало конкретизує зміст поняття «типовий образ», сформулював у свій час В. Домбровський: «Коли артист (маляр, різбяр чи поет), бажаючи зобразити групу однорідних предметів (осіб або речей), вибере один конкретний, індивідуальний предмет і дасть його образ в такім виді і з такими ознаками, які зібрані з більшого числа поодиноких предметів цілої групи, то постане типовий образ, або тип, що об'єднує в собі ознаки, спільні більшій кількості однорідних предметів. Ті вибрані для зображення такого предмета спільні риси й ознаки називаються типовими або характерними. Типово можуть бути зображені особи або речі, а також явища та події, взаємовідношення людей, їх звички і заняття, обставини місця і часу, природи і т. д. До групи металогічних образів можна віднести символ, алегорію та підтекст. Тобто характер, як і інші модифікації образу, осмислювались як часткові його (образу прояви, як частини літературного твору (за Аристотелем), як вид літературного образу. С.Бочаров розглядав проблему характеру в аспекті історичної поетики. Одним із результатів такого підходу був ґрунтовний аналіз стану „характеру” серед літературознавчих термінів і висновок про його неукоріненість у цій сфері, відсутність його навіть у підручниках з теорії літератури, хоча в літературно-критичній практиці було надзвичайно поширеним. Такий маргінальний статус поняття „характер” і визначив напрям і зміст його дослідження, яке розгорталось у декількох напрямках: вибудові понятійного змісту характеру, осягненні його художньої змістовності у процесі аналізу світової і російської класики і спробі дати літературознавче його визначення. При цьому С.Бочаров акцентував ключові аспекти проблеми. Залучаючи порівняльну методику до аналізу шкіл, концепцій, науковець дійшов висновку про специфічну взаємодію образності і характеру, які завжди є „особливою і новою якістю до будь-якого можливого прообразу, „натури”, реальної особи, типів дійсного життя. Теорія літератури завжди прагнула зрозуміти і виразити цю особливу якість образу. Вона не піддавалась визначенню ні в категоріях соціологічно зрозумілого „змісту”, ні за опоязівським тлумаченням „форми”: в обох випадках за бортом залишався художній зміст – той специфічний „ікс”, який для науки про літературу і є її власним предметом вивчення”. Ліричний герой — образ, що виникає в уяві читача під враженням висловлених у творі почуттів, переживань, роздумів. Ліричний герой не обов'язково тотожний авторові. Персонаж, або Герой літературного твору — Постать людини, зображена письменником у художньому творі, загальна назва будь-якої дійової особи кожного літературного жанру. Олюднені, оживлені образи речей, явищ природи, звірів у казках, байках, притчах та деяких інших жанрах. Характер – це сукупність основних рис людської поведінки, що визначають індивідуальні особливості героя. ” Характер розкривається тільки у зв’язку з певними обставинами. Обставини – це середовище, соціально-побутові умови. Життєві ситуації в яких безпосередньо діє людина. Вони не будуються довільно, вони мають бути художньо виправданими, відповідати об’єктивним закономірностям реального життя.
Символ (з грец. знак) — умовне позначення якого-небудь предмета, поняття або явища; художній образ, що умовно відтворює усталену думку, ідею, почуття. У поданих піснях наявні традиційні уснопоетичні народні символи: сонце, місяць, зіроньки, човен, терен, верба, весна.
Сама проблема умовності достатньо вивчена, досліджені її загальнотеоретичні аспекти, гносеологічні корені у працях А. Михайлової "О художественной условности". – М, 1970, Т. Аскарова "Эстетическая природа
художественной условности".– Фрунзе, 1966, В.А. Дмитриева "Реализм и художественная условность". – М., 1974, Скрауціс В. Умовність. Життя. Литература. – Рига, 1977, Чорної Н.І "Реалистическая условность в современной советской прозе". – Київ, 1979, А. Кравченка. "Художня умовність в українській прозі".– К., 1988. Найповнішу спробу вивчити химерну прозу здійснив А. Кравченко у праці "Художня умовність в українській радянській прозі" . Він відштовхується від думки, що одним із центральних питань поетики химерної прози є умовність або нежиттєподібність (поняття вживаються як синоніми), бо якраз деформація реальних зв’язків є характерною для химерної прози, тому теоретичне вирішення його послугує аналізу течії в цілому. Не претендуючи на вичерпність і усвідомлюючи певну схематичність своєї класифікації, все ж робиться спроба запропонувати певну структуру умовних прийомів. Виділяється концептуальна умовність, коли будь-який епізод твору співвідноситься з центральним філософським задумом, умовність характерологічна, що передбачає нежиттєподібність характерів роману, ситуаційна умовність і умовність манери розповіді, вона як правило іронічна, споріднена зі стилем народних казок. Проте і ця, в цілому найґрунтовніша праця, не дала відповіді на всі висунуті питання, автор і сам користується терміном химерний через відсутність іншого, чомусь усвідомлюючи його незадовільність, як уже зазначалось вище. Саме у зв’язку з питаннями художньої умовності і була зачеплена проблема міфологізму у радянській художній літературі. Розмови такого плану стосувалися в першу чергу молодописемних літератур, літератур тих народів, “чия пам’ять ще зберігає сліди міфомислення”, зокрема, це стосувалося творів Ч. Айтматова, Ю. Ритхеу. Охоче говорили (хоча не завжди схвально) про використання міфологічних моделей та структур у зарубіжних літературах ( у європейських модерністів, латиноамериканців, і т. д.). При цьому постійно підкреслювалося, що російській літературі міфологізм не властивий, що в ній оживає епос. Навіть перші роботи про творчість Г. Маркеса мали на меті довести його незаперечний зв’язок з епосом і лише з ним , хоча автори тут же робили обмовку, що “для такого роману дуже доречним виявився знайомий з дитинства “нижній поверх” міфології – фольклор, що побутує в народному житті: казка, яка несе в собі притчу, анекдот, який В. Я. Пропп зараховував до категорії “побутових казок”, біблійні і євангельські міфи (тут і вище виділено мною – Л. Б.), народною уявою піднесені до рівня легенди, і просто народні повір’я, забобони, гадання, віщі знаки, прикмети”. Фундаментальними і грунтовними були праці одного з провідних вчених-міфологів тодішнього Радянського Союзу, незаперечного авторитету в цій галузі Є. Мелетинського, який вперше детально і конкретно показав, аналізуючи твори Джойса, Ф. Кафки, Т. Манна, що ці відомі письменники використовують міфологію як інструмент для композиційної і жанрової організації життєвого матеріалу. Хоча ще довго після того деякі дослідники висловлювали незадоволення спробами письменників (особливо вітчизняних) звернутися до універсальної поетичної мови міфу. “Міф уявляється таким собі “золотим ключиком”, що відкриває чарівні дверцята у світ нового, збагаченого і поглиблено “умовного” (або “магічного”) реалізму ХХ століття».