Розвиток аптечної справи в Україні

 

Міністерство охорони здоров’я

Національний медичний університет імені О.О. Богомольця

Кафедра «Україністики»

 

 

 

 

 

Розвиток аптечної справи в Україні

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Кащенко Вікторія Ігорівна

13 група

2 медичний

 

Перевірив:

Мірошніченко О.С.

 

 

 

КИЇВ 
2014 
План:

 

Вступ                                                                                                                    3ст.

Лікознавство Київської Русі                                                                              4ст.

Розвиток аптечної справи у XIII—XIV                                                            5ст.

1.1.Аптекарство середньовіччя на західноукраїнських землях                   5ст.

1.2. Аптечна справа на Правобережній і Лівобережній Україні                 8ст.

Історія аптечної служби у ХХ столітті                                                               10ст.

2.1.Основні етапи становлення лікарського забезпечення

населення України                                                                                                10ст.

2.2. Аптечна справа України в роки Великої Вітчизняної війни та повоєнної відбудови                                                                                                       11ст.

2.3.Аптечна служба України в 1950-1990  роках                                             14ст.

Висновки                                                                                                                19ст.

Література                                                                                                             20ст.

 

 

Вступ

Тема:« Розвиток аптечної справи в Україні»

Мета: проаналізувати розвиток аптечної справи в Україні,визначити найбільш значимі події в історії вітчизняної фармації,ознайомитися з внеском певних людей в її розбудову.

Актуальність: історія становлення і розвитку українських аптек досить цікава. Вона сягає своїми коріннями ще часи Київської Русі. Українські аптеки проходили через різні історичні етапи, тому їх вивчення є потрібним і повчальним.

Історії фармації України присвячено ряд робiт вiтчизняних вчених, серед яких треба видiлити працi Олексюка О.С., Ковальова В.В., Стоянової Є.С., Шеремета А.Д., Крейнiної М., та iнших.

Історія фармації - це частина національної історії та культури, тому її слід розглядати в контексті загальної історії України, соціально-економічних та політичних процесів, які вплинули на її розвиток. Історію фармації можна поділити на два окремі напрями: західноукраїнський (на його розвиток вплинуло те, що ці українські землі майже шість століть входили до складу Польського королівства, Австро-Угорської імперії, панської Польщі)та центральноукраїнський (він визначався перебуванням Центральної України в складі Російської імперії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лікознавство Київської Русі

Слов'янські племена, що утворили понад 1000 років тому державу Київська Русь емпіричним шляхом нагромадили різноманітну інформацію, яку вміло використовували в побуті, землеробстві, тваринництві, мисливстві, ливарстві, техніці ювелірної справи і т. д. Щодо медицини, то у черняхівських племен та ранніх слов'ян вона розвивалася під впливом античного світу. Переважну більшість знайдених медичних інструментів вчені відносять до І—III ст. н. е. На Коблевському могильнику відкрито поховання «хірурга», в якому поряд з уламками кераміки виявлено бронзовий ланцетовидний ніж з чотиригранною рукояткою, а на Ружичанському поселенні знайдено бронзовий пінцет. Київська Русь успадкувала також і все багатство медичних знань язичництва. З часів далекої давнини народна медицина на Русі користувалася визнанням широких прошарків населення. Великий досвід спостережень за хворими протягом багатьох попередніх віків, відомості про лікарські трави, лікарські речовини природного походження передавалися з покоління в покоління народом, який є носієм цих знань. Походження і початкове значення цілого ряду слів із староруської медичної термінології, що не втратили свого значення і в наші дні, свідчать про те, що в духовній та матеріальній культурі стародавньої Русі медицина займала гідне місце.

Тоді не існувало різниці між лікарем та «травознатцем»: «лечец приготовлят зелие на потребу врачевания» — знаходимо в Києво- Печерському патерику 1296 року. Народна медицина стародавньої Русі знайшла відображення не тільки в усній народній творчості, але і в писемності, що зароджувалася. У 912 році писемність на Русі була вже широко розповсюджена серед різних верств населення. Однак ранні оригінали примірників «лечебников», «зелейников», «травников» та інших книжок «врачевьских» не збереглися. Першими складачами й охоронцями медичної писемності могли бути волхви, що відомі як знавці «зелий». В різних пам'ятках староруської писемності, наприклад у церковному статуті Володимира Святославича «Синоидальный список», згадується про зелейників. Про високий рівень розвитку медицини та медико-санітарної справи в стародавній Русі свідчать дані археології, пам'ятки писемності, образотворчого і прикладного мистецтва.

Вже у XII столітті згадується, а ймовірно практикувалося ще раніше, лікування леткими речовинами з розпарених рослин — прообраз використання фітонцидних властивостей рослин. Такий спосіб називався «чепучиным сидением» (від слова «чепучина» — дерев'яна камера для лікувальних процедур). З давніх-давен наші предки використовували берестяні віники або залежно від захворювання віники з полину, вересу та інших рослин, оскільки «пелынь» (полин), як свідчать писемні документи того періоду, «неизреченную силу имееть» і здатна вилікувати від 34 найрізноманітніших недуг. «Одолень-травой» називали в далеку давнину жовте та біле латаття, припускаючи, що воно здатне перемогти нечисту силу.

Свідченням популярності і визнання заслуг перед населенням тогочасних лікарів є те, що в історичних пам'ятках і документах епохи Київської Русі зустрічаються імена багатьох з них.

Були й жінки-цілительки. Так, згадується в одному з стародруків про селянську дівчину, дочку бортника Февронія, яка дістала медичні знання від своїх батьків — народних лікарів. Дочка чернігівського князя Єфросинія була «зело сведуща в Асклепиевих писаниях» — так називали тоді медичні книги.

Завдяки широким політичним і торговельним зв'язкам слов'яни стародавньої Русі добре розумілися в ботаніці та зоології, які в минулі сторіччя стали основними джерелами знань про фармацевтичні засоби. Ми вже згадували про те, що в багатьох пам'ятках нерідко можна було зустріти посилання на ліки, що застосовувалися Гіппократом, Галеном та іншими лікарями. Староруським книжникам були відомі роботи Діоскорида. Про другого древньо- грецького «батька ботаніки», учня Аристотеля — Теофраста, є відомості у староруських літописах Даниїла Заточника.

Аптек у Київській Русі, на відміну від країн тогочасної Західної Європи, ще не було. В Давній Русі не існував розподіл професійних обов'язків між лікарями і аптекарями.

Подальшого розвитку фармацевтичної науки в давньоруській державі у XIII столітті в період феодальної роздробленості не було. Постійні збройні сутички між князями за землі та міста не сприяли розвитку ані культури, ані медицини. Тяжкий час для Русі настав з навалою монголо-татар, які у грудні 1240 року захопили і спалили Київ. У руках завойовників опинилися гирла головних річок — Дніпра, Бугу, Дністра, що перервало зв'язки з Візантією, південними і західними державами. Найменше постраждали від завойовників західні руські землі — Волинь і Галичина, тож там була змога примножувати та розвивати лікувальні традиції Київської Русі.

Розвиток аптечної справи у XIII—XIV

1.Аптекарство середньовіччя на  західноукраїнських землях

Лікувальною справою займалися на той час не тільки в монастирях. В XIII—XIV століттях у Львові, як і по всій Галичині, практикували численні доморощені жерці-лікувальники. Це були народні знахарі, костоправи, зубоволоки, зелійники —відуни, потворники, кудесники,волхви,ворожки і повитухи, лікувальна практика яких базувалася на народних традиціях. 
У літературних джерелах, що торкаються історії аптечної справи в Галичині того часу, згадується аптекар Клементій, який жив у Львові між 1392—1400 роками

Тому в 1464 році спалахнула жорстока епідемія чуми, яка тривала аж до 1467 року. Після цього магістрат Львова спромігся власним коштом запросити в місто першого лікаря Зигмунта з Кракова. Ще в 1445 році сюди прибуває й оселяється аптекар Василь Русин. Услід за ним приїжджають й інші аптекарі — Павло Ольбрехт, Варфоломей. У 1490 році у Львові розпочинає свою справу лікар і аптекар Олександр, якому магістрат виділяє в кредит 40 злотих для відкриття аптеки. Це була одна з найперших офіційних публічних аптек для загального користування. Всі попередні існували для задоволення внутрішніх потреб монастирів та їхніх притулків для хворих, хоча під час епідемії вони були зобов'язані надавати медичну допомогу населенню Галичини.

Уривчасті джерела показують, що в 1578 році в найбільшому культурно-економічному центрі Волині місті Луцьку існувала приватна аптека. У зв'язку з подальшим розвитком Луцька як культурно-економічного і медичного центру, на початку XVII століття кількість приватних аптек у місті збільшилася. Відома вже з останнього десятиріччя XVI століття аптека міщанина Войтеха продовжувала існувати протягом першої чверті XVII століття, вона розміщувалася у 1621 році в найкращому будинку на міському ринку, а аптекар Войтех користувався великою пошаною. На початку XVII Століття аптеки в Луцьку давали вже власникам такі прибутки, що доктор медицини Андрій Марцишевський одержав від старости ділянку землі для забудови будинку та відкриття в Луцьку аптеки. Після смерті Марцишевського спадкоємці передали його право на зведення будинку та на відкриття аптеки В. Мсти- славцю. В цей період існували аптеки і в інших волинських містах — Острозі та Олиці. В 70-х роках XVI століття аптека під керівництвом аптекаря Симона Балашковича існувала в Острозі при дворі князя Острозького [321, с. 61].

В місті Олиці в першій чверті XVII століття існували братський шпиталь, католицький шпиталь, приватна аптека, яка належала аптекареві Валентію (1625 р.). Таким чином, це місто в XVII столітті являло собою невеличкий медичний центр.

Все, що виготовлялося в аптеках, продавалося аптекарями на ярмарках, які регулярно влаштовувалися на ратушній площі. Там па столах аптекарі розкладали свою ароматну продукцію — недаремно в усьому Галицькому краї їх тоді називали ароматаріями, а їхню продукцію — трасмарина (заморське). Вони торгували пахучим зіллям, коренями, насінням, ароматичними оліями та бальзамами в керамічних посудинах (котрі вироблялися недалеко від Львова — у Гавареччині). Серед заморських товарів були кориця,імбир, перець, шафран, рис, мускатний горіх, гвоздика, мигдаль, камфора. Із суто медичних засобів продавали протиотруту (theriakhae), мінеральні солі, кислоти, сублімати сірки і ртуті. Але поза тим в аптеках того часу торгували свічками, милом, смарами для взуття, тютюном, фарбами для керамічного посуду, пряниками, повидлом, цукерками та винами.

Для виготовлення і зберігання ліків аптекарі користувалися примітивними пристроями й посудом: олов'яними глеками, котлами для плавлення воску, мідними ступками, сковорідками, мензурками, ситами, а також залізними перфораторами, шпателями, ложками, посудом з глини. Порцеляною та деревом користувалися рідше. Аптекарі також приймали замовлення на виготовлення до свят солодких лікерів, тортів, марципанів та закусок. Тому аптека того часу більше нагадувала крамницю або цукерню, ніж медичний заклад.

XVII століття було ознаменоване  розвитком галицької медицини  та фармації, надбаннями медичної  науки на академічному рівні. І хоча кількість студентів, яку випустила академія за 190 років свого існування, була недостатньою, щоб забезпечити всі населені пункти дипломованими спеціалістами, певне пожвавлення медичної справи в Галичині в кінці XVI на початку XVII століття все ж простежується. У XVII столітті у Львові працювало 15 дипломованих лікарів (переважно з багатих родин), п'ять ци- рульників-хірургів, діяло 15 аптек. В ієрархії середньовічного міста, якої в той час суворо дотримувалися, аптекарі посідали проміжне місце між купцями й ремісниками. З розвитком торгівлі чисельність аптек у Львові збільшується. Віднині львівські аптекарі не тільки виробляють ліки для потреб свого міста, але й торгують ними далеко за межами Львова. Вони перетворюються на оптових торговців «східними» товарами, перепродуючи їх на існуючих у той час торговельних шляхах в Польщу і далі на Захід.

Про упорядкування роботи аптек у зазначений період свідчить те, що у 1609 році у Львові було видано латинською мовою аптекарську ординацію «Лєкту дігна», в якій описуються права та обов'язки фармацевтів, а 26 лютого 1611 року польським королем Сигизмундом III був затверджений перший статут львівського цеху аптекарів, який був створений для обмеження конкуренції в аптечній справі.

Львівський цех аптекарів називався цехом парфумерії, з яким конкурували монастирі, що мали так звані домашні аптеки для власного забезпечення лікарськими засобами. Правда, домініканці і бернардинці продавали ліки й віруючим.

У статуті цеху зазначалося: «Аптекарі, що добре володіють своєю справою, як і лікарі, приносять місту славу і користь благородним розумом та добрими науками... мають привілеї і ніяк не можуть бути причисленими до ремісників».

Цими привілеями були:

-обрання своїх спостерігачів за діяльністю аптек;

-право користуватися державним гербом на вивісках та упаковках на відміну від інших торговельних організацій (підкреслюючи цим особливу важливість і значення аптечної справи);

-звільнення від військової повинності (всі цехи у випадку небезпеки мали виставляти оборонців на дорученому їм відрізку оборонної стіни та вежі);