Джерела європейського права

Міністерство освіти і науки України

Ужгородський національний університет

Юридичний факультет

Кафедра теорії та історії держави і права

Курсова робота

На тему:

«Джерела європейського права»

Виконала:

Студентка 2-ої групи 1-го курсу

Заочного відділення

Щобак Ніколетта Юріївна

Науковий керівник

Доц. Пеца Д.Д.

Ужгород 2010

 

Зміст

Вступ

Розділ 1. Джерела права Європейського Союзу

1.1 Первинне право

1.2 Вторинне право

1.3 Регламент

1.4 Директива

1.5 Рішення

1.6 Рекомендації та думки

Розділ 2. Основні принципи європейського права

2.1 Незалежність європейського  права

2.2 Примат над національним  правом

2.3 Безпосередність застосування

2.4 Принцип рівності (заборона  дискримінації)

2.5 Принцип солідарності

2.6 Принцип Субсидіарності

Висновки

Список використаних джерел та літератури

 

Вступ

Основою міжнародної економічної інтеграції є насамперед відповідний рівень економічного розвитку. Тому найвищого ступеня зрілості економічна інтеграція досягла у групі промислово розвинутих країн, передусім у Західній Європі. Саме тут успішно функціонує Європейський Союз - єдине поки що об'єднання країн, розвиток інтеграційних процесів у якому, послідовно пройшовши чотири попередні фази (зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз), дозволяє сьогодні говорити про створення валютного союзу - міжнародної економічної інтеграції найвищого ступеня. І, безумовно, етапи формування, еволюції ЄС, його організаційно-правова побудова, сфери діяльності, механізми прийняття рішень та забезпечення їх виконання є унікальним досвідом для будь-яких міжнародних інтеграційних утворень, для СНД також.

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що пріоритетним завданням зовнішньої та внутрішньої політики України на початку XXI ст. проголошено вступ нашої держави до Європейського Союзу як повноправного члена. Європейська інтеграція стала визначальним чинником у розвитку всіх держав континенту у другій половині XX - на початку XXI ст. В процесі об'єднання країн Старого Світу в Європейський Союз було знайдено та використано цілу низку принципово нових способів вирішення проблем суспільного, економічного та політичного розвитку. Із зміцненням державних ознак ЄС все гостріше постає проблема забезпечення демократичності його перетворення, встановлення механізму взаємодії союзних органів влади з виборцями, політичної відповідальності посадовців інституцій Європейського Союзу.

Для України як держави, що прагне повноцінної участі в Європейському Союзі, існує об'єктивна потреба в дослідженні теоретико-правових проблем забезпечення демократичної легітимності парламентськими механізмами в контексті еволюції ЄС, викликаної його розширенням та внутрішньою інституційною реформою.

Мета і задачі дослідження. Основною метою дослідження є аналіз і формування сучасного уявлення про історію та сучасний стан інституційного розвитку Європейського Союзу. Відповідно до цього зосереджується увага на вирішенні наступних задач:

· проаналізувати теоретико-правові засади та еволюцію інституційної структури Європейського Союзу за останні роки, визначивши основні етапи її становлення, її сучасні проблеми і перспективи; дослідити історичні передумови та сучасні аспекти формування федеративного устрою Європейського Союзу в контексті внутрішнього держаного досвіду його країн-учасниць;

· визначити основні принципи побудови сучасної інституційної структури Європейського Союзу та юридичні засади нормотворчого процесу на союзному рівні у зв'язку з проблемою демократичної легітимації ЄС; визначити історичні етапи зростання ролі Європейського Парламенту в інституційній структурі Європейського Союзу, вирішенні проблеми демократичної легітимації його інституцій, а також роль Європарламенту в сучасному розширенні ЄС.

Структурно робота складається з вступу, двох розділів та висновків.

У розділі першому розглядається питання Джерела Європейського права.

Заключний другий розділ присвячений основним принципам Європейського права.

Завершується курсовий проект список використаних джерел.

 

Розділ 1 Джерела європейського права

Відповідно до Амстердамського договору ієрархія нормативних актів у ЄС має шість рівнів:

1. установчі акти;

2. загальні принципи;

3. міжнародні договори;

4. вторинне право співтовариств;

5. міжінституційні угоди і подібні акти;

6. угоди між державами-членами. Грицак І. Сиановлення і розвиток інституційної системи ЄС // Управління сучасним містом. - 2004. - №10-12. - с. 98-106.

Власне кажучи, Суд ЄС піддає перегляду самі основи європейських національних держав, які від часів Вестфальського миру (1648) спиралися на ідею абсолютної державної суверенності та монополії в галузі політичної дії. Суд ЄС розвиває ідею «розподіленої суверенності», «сплавлення суверінітетів», «спільного здійснення суверінітетів (хоча й на обмежених ділянках)». Андрійчук О. Вступ до Європейського права. К.: «Юрінком Інтер». 2004р. - с. 165.

Враховуючи певну специфіку утворення Європейського Союзу і беручи до уваги витоки цього утворення, як утворення міжнародної організації, у значенні загальних міжнародно-правових джерел цієї організації варто розглядати:

- Статут ООН і міжнародно-правові  акти, які розкривають і закріплюють  основні принципи сучасного міжнародного  права;

- Віденські конвенції  про право міжнародних договорів 1969 і 1986 рр.;

- міжнародно-правові акти  універсального характеру, які регламентують  питання захисту прав і свобод  людини;

- міжнародні порядки, що  склалися у відносинах між  державами;

- загальні принципи права;

Як допоміжні джерела, можна назвати рішення міжнародного суду з окремих питань, міжнародні прецеденти і положення доктрини.

З-поміж джерел регіонального (європейського) характеру слід зазначити:

- Статут Ради Європи 1949 p.;

- Договір про Європейське  об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) 1951 p.;

- Римські договори 1957 р. про  створення Європейського економічного  співтовариства (ЄЕС) і про створення  Європейського співтовариства з  атомної енергії (Євроатом);

- Договір 1965 р. про об'єднання  трьох організацій (ЄОВС, ЄЕС, Євроатом) у рамках європейського економічного співтовариства (ЄЕС);

- Єдиний європейський  акт (ЄЄА) 1986 p.;

- Договір про Європейський  Союз (Маастрихт, 1992 p.);

- Внутрішньодержавне право  держав - членів Європейського Союзу.

До джерел права Європейського союзу варто віднести також поточні рішення ЄЕС і навіть рішення Європейського Суду Правосуддя. Як допоміжні джерела, можуть служити рішення центральних органів ЄС. Зберігають своє значення в цьому плані також прецеденти європейського характеру.

В літературі про право Європейського Союзу в питанні про його джерела можна зустріти положення, згідно з яким до них належать договори, постанови, директиви, рішення.

Під договорами розуміються договори, укладені державами - членами Союзу, під постановами - акти, які видаються Радою міністрів і Європейською комісією, під директивами -- інші, ніж постанови, правові акти, прийняті Радою міністрів і Європейською комісією, під рішеннями - окремі акти, прийняті Європейською комісією і пов'язані з конкретними діями держав, а також фізичних чи юридичних осіб.

І ще. Відповідно до Римського Договору 1957 p., джерелами права ЄЕС називаються основні принципи права. Під цим розуміються не основні принципи сучасного міжнародного права, сформульовані в Статуті ООН та інших документах, а нібито загальні принципи справедливості, зокрема пропорційність зобов'язань необхідності, рівність у плані недопустимості дискримінації, захист законних очікувань, захист основних прав людини, забезпечення процедурних прав та ін.

Природно, що подібні принципи права містяться (повинні міститися) у всіх національних системах на сучасному етапі, і ніхто не може їх ігнорувати, тим більше Європейський Союз, заснований на високих загальнолюдських ідеалах.

Право сучасної України переживає період оновлення та входження у європейський правовий простір. Важливим з огляду на необхідність приведення українського права у відповідність з нормами та принципами міжнародного права є вивчення європейського правового досвіду та європейської правової доктрини. Одна з проблем, яка досліджується сьогодні науковцями Європи, - проблема джерел та форм права (ця проблема активно обговорюється також українськими та російськими теоретиками). Проблема зумовлена не тільки науковим інтересом, а й важливістю з'ясування особливостей права міждержавних об'єднань, зокрема права Європейського Союзу, що є сьогодні реальністю і конкурує з національним правом.

Студентам-юристам, як правило, з метою кращого з'ясування пропонується розуміння понять "джерело права" та "форма права" як тотожних. Як відомо, форма (джерело) права - це спосіб внутрішньої організації та зовнішнього прояву правових норм. У наукових дослідженнях ці поняття розмежовуються. Спробуємо розглянути природу такого розмежування та його особливості в правовій системі України.

Поняття "джерела права", на думку деяких дослідників, запропоноване римським вченим Тітом Лівієм, який у своїй "Історії" називає закон ХІІ таблиць джерелом усього публічного та приватного права. Відомі правознавці Г. Гроцій, Ш.Л. Монтеск'є, Т. Гоббс розглядали джерела права у поєднанні з іншими юридичними проблемами, наприклад, поняттям права, застосуванням та тлумаченням права. Велика увага джерелам права приділялась у дореволюційній російській юридичній науці ХІХ століття. Проблема джерел права розглядалася через дослідження поняття "джерела права", дослідження різних видів джерел права (основний акцент при цьому робився на три їх види - закон, звичай та прецедент), характеристику кожного джерела права.

На початку ХХ ст. науковці вирізняють багатозначність цього терміна. Під ним розуміли: а) сили, що творять право, наприклад, воля народу, правосвідомість, державна влада; б) матеріали, що лягли в основу певного законодавства, наприклад, римське право стало джерелом німецького цивільного кодексу; в) історичні пам'ятки права, наприклад, "Руська Правда"; г) засоби пізнання чинного права або джерела пізнання права; д) джерела права в матеріальному розумінні чи правостворюючі фактори; е) джерела права в формальному розумінні. В останньому випадку під джерелами пізнання права розумілось усе те, що містило інформацію про право, наприклад, тексти законів, судові справи, літописи, записи звичаїв тощо. Основним джерелом права в матеріальному розумінні виступає правосвідомість суб'єктів права. Джерела права в формальному розумінні - фактори, через які здійснюється об'єктивація права, тобто створення системи загальнообов'язкових правил поведінки.

Розуміння різновидів джерел права та бачення їх ієрархії залежало загалом від того, до якої наукової школи належав дослідник. Так, представники історичної школи права на перше місце ставили звичай, позитивісти - нормативно-правовий акт, теоретики соціологічного та психологічного напрямів - судову практику і звичаєве право.

У сучасній юридичній літературі також простежується певний плюралізм щодо поняття "джерела права". Поняття "джерело права" більш широке, ніж поняття "форма права". Під джерелом права необхідно розуміти три фактори: джерела в матеріальному розумінні (наприклад, форми власності, потреби та інтереси людей); джерела в ідеологічному розумінні (наприклад, правова доктрина та правосвідомість суспільства); джерела у формально-юридичному розумінні, які і є формою права (нормативний акт, нормативний договір, правовий звичай та юридичний прецедент).

Теорія комунікативного права дає підстави розрізняти низку понять, пов'язаних із терміном "джерело права", а саме: "джерело права", "джерело правового тексту", "джерело норм права", "джерело суб'єктивних прав і обов'язків". Кожне з понять має своє змістове навантаження. Так, під джерелом права як цілісним явищем необхідно розуміти спільну діяльність членів суспільства, спрямовану на задоволення своїх потреб (необхідність спільної діяльності породжує феномен права). Вольові настанови чи домовленості об'єктивуються у формі правового тексту. Найбільш відомими джерелами правового тексту у світовій практиці виступають міфи, правові звичаї, судові прецеденти, судова й адміністративна практика, нормативно-правові договори, правова доктрина, священні книги, акти міжнародного права, нормативно-правові акти.

Термін "джерело права" використовується для позначення одночасно змістовних і формальних джерел права. Змістовні джерела права - це явища соціального буття, які виступають основою права (моральні, релігійні, філософські принципи, вимоги життєвої ситуації тощо). Формальні джерела права - це правові акти, в яких містяться правові норми.

Нарешті, "джерела права" - це створювані чи санкціоновані державою офіційно документовані способи вираження і закріплення норм права, надання їм юридичного, загальнообов'язкового характеру. Джерела права визнаються державою, мають офіційний та публічний характер. Існують три основних види джерел права, які відповідають трьом формам позитивного права ("право законодавця", "звичаєве право", "право суду").

У контексті сказаного до джерел права сучасної України можна віднести правосвідомість громадян нашої держави, традиції українського права, потреби правового регулювання суспільних відносин, інтереси правотворчих суб'єктів, міжнародні стандарти щодо прав людини, юридичну практику, Основний Закон тощо.

Юридичне поняття "форми права", на думку деяких науковців, з'явилось через неоднозначність розуміння джерел права. Поняття "форми права" було покликане іменувати різні види права, що містили юридичні норми, вибір способів закріплення яких залежав від волі держави. Найчастіше під формою права розуміють спосіб внутрішньої організації та зовнішнього прояву права. На основі такого розуміння пропонується виокремлення внутрішньої і зовнішньої форм права. Внутрішня форма права - це її структура та зв'язки (сюди належить система права, структура її елементів). Розуміння зовнішньої форми права визначається тим, що розуміється під змістом права (оскільки форма вважається способом існування та вираження змісту). З одного боку, існує позиція згідно з якою зміст права - це воля держави, а форма права - це юридичні норми; з іншого боку, - позиція згідно з якою змістом права вважається не державна воля (це його сутність), а самі юридичні норми.