Міжнародний договір як джерело міжнародного права

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

 

 

 

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА

НА ТЕМУ:

«ДЖЕРЕЛА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА»

 

 

 

 

 

 

 

Виконала: студентка 2 курсу

Групи ЮД-345

Байкова Н. Т.

 

 

 

 

 

 

ДНІПРОПЕТРОВСЬК- 2014

 

 

План

Вступ

1. Міжнародний договір як джерело міжнародного права
2. Міжнародний звичай як джерело міжнародного права
3. Судова та арбітражна практика
4. Внутрішнє законодавство

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Джерело міжнародного права — це форма зовнішнього виразу норм міжнародного права, яка створюється шляхом узгодження воль суб’єктів міжнародного права.

Джерело міжнародного права не є сталою категорією. Одні джерела з’явилися, розвивали міжнародне право і, в результаті докорінних змін в міжнародних відносинах, припинили виконання функції джерела міжнародного права (рішення вселенських церковних соборів). Інші залишаються характерним джерелом міжнародного права протягом всієї історії його розвитку (звичай міжнародного права).

Історія розвитку науки міжнародного права в галузі джерел права проходила між двома категоричними точками зору:

а) термін "джерело міжнародного права" надуманий, двозначний і розпливчатий. Застосовувати його в системі, де приймаються обов’язкові рішення, небезпечно, в першу чергу, для функціонування самої системи;

б) джерело міжнародного права — це будь-який аргумент, що використовується в міжнародних домаганнях для підтвердження існування певного правила чи норми.

Загальновизнаним є перелік джерел, закріплений в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН: "Суд, який зобов’язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права застосовує:

1) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, напевно визнані заінтересованими в спорі державами;

2) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;

3) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

4) судові рішення і доктрини кваліфікованих спеціалістів різних націй з публічного права як допоміжний засіб для визначення правових норм .

Відповідно до статті 59 Статуту Міжнародного Суду рішення Суду обов’язкове лише для сторін, які беруть участь у справі і лише в даній справі.

За національним законодавством, як і за іншими засобами односторонньої дії визнається лише допоміжна роль у встановлені існуючих міжнародно-правових звичаїв.

 

 

Міжнародний договір як джерело міжнародного права

Міжнародний договір є універсальним джерелом міжнародного права тому, що юридична сила його випливає із загального міжнародного права, а не з конкретного, спеціального джерела, яким є, наприклад, статут для правосуб’єктності міжнародної організації.

Основні вимоги до міжнародних договорів як джерела міжнародного права:

1. Бути об’єктивно правомірним.

2. Бути укладеним у  відповідності з:

а) принципами й нормами сучасного міжнародного права;

б) нормами права міжнародних договорів;

в) законодавством держав у частині, що стосується процедури укладення міжнародних договорів.

3. Реалізовуватись у відповідності  з принципами і нормами міжнародного  права й положеннями самого  договору.

4. Повинен надавати права "покладати обов’язки на суб’єктів  міжнародного права.

5. Повинен регулювати  відносини, які підпадають під  об’єкт міжнародно-правового регулювання  та ін.

На відміну від внутрішньодержавного права джерела міжнародного права формально не мають чіткого співпідпорядкування. Разом із тим, міжнародному праву властиві пріоритети джерел.

Так, Статут ООН є найбільш авторитетним утіленням основних загальновизнаних принципів міжнародного права, які мають імперативний характер (jus cogens). Усі договори, які суперечать йому, є недійсними. Договори, які містять імперативні норми міжнародного права, мають перевагу перед міжнародними договорами, що формулюють диспозитивні норми.

Пріоритетність міжнародних договорів залежить від:

- простору дії;

- часу дії;

- часу укладення договору (принцип lex posterior derogat priori);

- характеру норм (імперативні  норми мають перевагу перед  диспозитивними);

- змісту норм (норми категоричні  мають перевагу перед рекомендаційними);

- відповідності діючим  принципам і нормам міжнародного  права (обов’ язки держави по партикулярним зобов’язанням поступаються перед обов’язками, що випливають з принципів міжнародного права й універсальних норм);

- раніше взятих зобов’ язань (не вступати в блоки, нейтралітету, неприєднання тощо);

- форми міжнародного договору (коли одні і ті ж відносини  регулюються усним договором  і письмовою угодою, перевага  надається письмовій);

- від суб’ єктів як сторін міжнародної угоди (угоди міждержавних організацій є джерелом другого порядку).

Але міжнародні договори мають також й певні недоліки:

1. Більшість договорів  є результатом компромісу, якого  досягнуто в результаті переговорів. Часто компроміс удається досягти  за рахунок втрати чіткості, ясності  формулювання. Переважна більшість  принципів і універсальних норм  міжнародного права в міжнародних  угодах формулюються дещо звужено (порівняно зі звичаєвим правом).

2. Більшість міжнародних  договорів за кількістю їх  сторін поступаються відповідним  міжнародним звичаям, які визнають  сучасні суб’ єкти міжнародного права.

3. На підготовку і переговори  з метою укладення багатосторонніх  договорів потрібні роки, а інколи  десятиріччя (характерно для відносин  роззброєння, контролю над озброєнням, заборони зброї масового знищення  тощо).

2.Міжнародний звичай як джерело міжнародного права

Міжнародний звичай — це правило поведінки, яке конституйоване загальною практикою.

Для універсальних звичаїв необхідне загальне визнання. Визнання регіональних і партикулярних підтверджено рішеннями Міжнародного Суду. У справі про португальсько-індійський спір щодо права проходу по індійській території (1960), Суд вирішив: "партикулярна практика лише між двома державами, яка визнається ними як правова, дає підстави для визнання звичаєвої норми, яка діє між ними".

Необхідно розрізняти міжнародний звичай і міжнародну звичку. Звичка є юридично не обов’язковим правилом поведінки, а міжнародний звичай і загальні принципи права можуть визнаватися і без міждержавної практики.

Міжнародний звичай і міжнародний договір є універсальними джерелами міжнародного права, але вони мають суттєві відмінності:

1. В міжнародному договорі можна простежити чітку різницю між правотворчою процедурою і нормативним результатом, в міжнародному звичаї правотворча процедура і нормативний результат не мають процедурної відокремленості.

2. Міжнародний договір створюється в рамках формальних переговорів, міжнародний звичай — завдяки практиці держав.

3. Форма існування міжнародного  договору — конкретний правовий  акт, міжнародний звичай — правило поведінки держав, закріплене їх практикою.

4. Завдяки міжнародному  договору можна сформувати як загальні так і конкретні рішення, міжнародний звичай формує лише основні правові принципи, керівні засади.

5. Міжнародний договір є джерелом практично всіх галузей міждержавних відносин, міжнародний звичай не може бути джерелом правового регулювання тих галузей міжнародних відносин, які потребують детальної регламентації.

6. Міжнародний договір, властивими йому засобами регулювання, сприяє розвитку нових міжнародних відносин, міжнародний звичай базується на існуючій практиці.

7. В міжнародному договорі норми регіонального й партикулярного характеру переважають над універсальними, в міжнародному звичаї переважають норми універсального характеру.

Звичай заповнює відповідні прогалини в міжнародному праві на випадок відсутності конвенційного регулювання. Часто звичай регулює міжнародні відносини паралельно з міжнародним договором. Міжнародний звичай є основним регулятором відносин між державами — не учасницями міжнародного договору й державами-учасницями договору з державами — не учасницями.

Міжнародний звичай застосовується між державами-сторонами міжнародного договору в таких випадках:

а) для регулювання відносин, які виникли до вступу договору в силу (Віденська конвенція про право міжнародних договорів, ст. 4);

б) для регулювання відносин, які виникли після вступу договору в силу (паралельне регулювання), а саме:

1) якщо в галузі відносин діють загальновизнані принципи й норми міжнародного права;

2) якщо міжнародні договірні  й міжнародні звичаєві розпорядження  близькі, але не тотожні;

3) якщо конвенція закріплює  зовсім нові норми, держави користуються  міжнародним звичаєм щодо старих  юридичних фактів;

4) коли важко встановити  момент "перетворення" звичаєвої  норми в договірну;

5) якщо договірна норма  уточнює звичаєву;

6) коли конвенційна норма  закріплює лише принципові вимоги  звичаю, а нові звичаї розвивають  ці положення;

7) коли міжнародний договір  стає доказом існування міжнародного  звичаю;

8) коли міжнародний договір  виконує функцію кодифікації  міжнародних звичаїв;

9) коли міжнародний договір  підписаний (ратифікований), але не  вступив у силу;

10) коли в міжнародному  договорі визначається, які міжнародні  звичаї можуть застосовуватися;

11) коли звичай складається  в ході розробки міжнародного  договору (до його укладення);

12) коли міжнародний договір  укладається для тлумачення міжнародного  звичаю.

Свідченням наявності міжнародного звичаю є:

а) міжнародна практика (прецеденти);

б) opinio juris sive necessatis (думка, яка визнає цю практику за юридичну норму);

в) тривалість застосування.

Для створення міжнародно-правового звичаю важлива практика тільки суб’єктів міжнародного права. Міжнародна практика повинна бути постійною, загальною, одноманітною й тривалою.

Стосовно тривалості міжнародної практики, вважається, що для створення міжнародного звичаю потрібно стільки часу, скільки вимагає ситуація необхідного ступеню визнання.

Щодо opinio juris sive necessatis слід зазначити, що визнання міжнародного звичаю -необхідна умова завершення звичаєвої нормотворчості. Opinio juris може бути як явно висловленим, так і мовчазним, а також виводитись із загальної практики. Підставою для юридичної обов’ язковості міжнародного звичаю є згода держав.

Міжнародний звичай не має офіційного письмового формулювання. Він може встановлюватися шляхом тлумачення, але за правилами й методами визнаними при тлумаченні міжнародних договорів. Норми міжнародного звичаю мають рівну юридичну силу з нормами міжнародного договору.