Національність юридичних осіб

Бельгії (Німеччини і т. ін.), тоді у США вона залишиться американською, а у Бельгії — бельгійською, тобто, поряд з генетичною вона отримає  ще одну національність. Нарешті, якщо юридичну особу утворено у державі, де застосовується критерій інкорпорації (Австрія) і її адміністративний центр переміщується до аналогічної правової системи (у Швейцарію, наприклад), тоді як в Австрії, так і у Швейцарії вона буде вважатись австрійською, тобто вона матиме «неповну» національність [10, 77-78].

У випадку з юридичною особою нерідкими є ситуації, коли національність засновників юридичної особи і національність самої цієї особи не збігаються. Аби мати змогу керувати юридичною особою в інтересах засновників, останні забезпечують заміщення необхідної кількості керівних посад особами своєї національності, на діяльність яких вони, наприклад шляхом виплати заробітної плати, можуть реально впливати. Подібні міркування було покладено в основу теорії контролю, завданням якої є встановлення того правопорядку, з яким дана юридична особа реально пов'язана.

Як зауважує В.І. Кисіль, даний критерій здебільшого застосовувався в часи світових війн, коли важливо було розрізняти «своїх» і «ворожих» юридичних осіб. Звісно, до ворожих зачислялися юридичні особи, контрольовані громадянами ворожих держав [11, 248].

Пояснити зазначене можна на прикладі широковідомої справи Даймлера, яка розглядалась англійським судом у 1915 р. Обставини цієї справи зводились до наступного. В Англії було засноване товариство з продажу автомобільних шин, капітал якого складався з 25 тис. акцій. За англійським правом (доктрина інкорпорації) це акціонерне товариство слід було визнати юридичною особою англійського права. Проте тільки одна з цих акцій належала англійцю, а всі інші — громадянам Німеччини (з якою Велика Британія перебувала на той час у стані війни). На цій підставі суд відмовив у визнанні даного акціонерного товариства англійською юридичною особою, пославшись на те, що її діяльність контролювалась іншими особами, які знаходилися на території ворожої іноземної держави.

Щодо даної теорії у доктрині висловлюються протилежні думки. Одні вчені вважають, що теорія контролю допомагає у випадках, коли потрібно встановити, кому в дійсності належить юридична особа [12, 4]. Інші, навпаки, зауважують, що застосування принципу контролю, коли, як образно зазначається в літературі, скидається маска чи вуаль юридичної особи, що дозволяє визначити реальну належність юридичної особи до тієї чи іншої держави, в дійсності може призвести до нестабільності [13, 207]. Тому прихильники цього підходу стверджують, що незважаючи на уявну простоту, застосування критерію контролю для визначення національності юридичних осіб у чистому вигляді надмірно ускладнене [2, 118]. Однак випадки закріплення даної концепції у міжнародному праві зустрічаються. Як приклад, можна послатися на Договір 1994 р. до Енергетичної хартії.

У міжнародному приватному праві непоодинокими  є випадки, коли одна юридична особа, наприклад — транснаціональна корпорація, утворює так звані дочірні підприємства, які функціонують в межах різних правопорядків, отримуючи в них статус юридичних осіб. Будучи юридично самостійними, такі юридичні особи фактично керуються материнською компанією. В таких випадках інколи звертаються до використання критерію, що отримав назву «національна належність капіталу» юридичної особи. Однак даний критерій, з одного боку, повністю вписується в теорію контролю, а з іншого у випадку акціонерних товариств, які вийшли на світовий ринок, встановлення національної належності їх капіталу стає самостійною і вкрай складною проблемою.

Складнощі з визначенням національності юридичної особи стимулювали спробу створення з цього питання уніфікації. Мається на увазі Гаазька конвенція про визнання правосуб'єктності компаній, асоціацій і установ (1956). Проте ця Конвенція не зібрала необхідної кількості документів про надання згоди на її обов'язковість, внаслідок чого вона так і не набрала чинності.

Зазначені вище критерії прийнято позначати  як «традиційні». Разом з тим, засновуючись на можливості «розщеплення» особистого закону юридичної особи, в доктрині висуваються й деякі інші підходи, що отримали назву «модифікованих» теорій статуту юридичної особи. Проте їх аналіз дає дослідникам підстави стверджувати, що хоча традиційні теорії мають свої недоліки, модифіковані є ніскільки не кращими, а інколи — навіть гіршими «старих», бо вносять плутанину і тим ускладнюють процес правозастосування [14, 125].

 

2. Визначення «національності» юридичних осіб у законодавстві України.

 

Відомо, що в колишньому СРСР міжнародне приватне право знаходилось в занепаді, внаслідок чого й Україна не мала можливості розраховувати в цій сфері на суттєві законодавчі досягнення. Тільки за часи незалежності в ній було здійснено кодифікацію норм міжнародного приватного права (Закон від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право» [15]).

За вітчизняним законодавством, в Україні теж використовуються різні критерії для поділу юридичних осіб на «своїх» та іноземних. Так, Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. у ст. 1 визначає іноземних суб'єктів господарської діяльності як суб'єктів, що мають постійне місцезнаходження чи постійне місце проживання за межами нашої держави. Постійним місцезнаходженням при цьому вважається те місце, де знаходиться офіційно зареєстрований головний орган управління суб'єкта господарювання.

Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування  прибутку підприємств» від 22 травня 1997 р. визначає нерезидентами юридичних осіб та суб'єктів підприємницької діяльності, які не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо) з місцезнаходженням за межами України і які створені та здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства іншої держави. Таким чином, тут застосовуються два критерії — місця знаходження та місця заснування. Державна реєстрація цих суб'єктів провадиться за їх місцезнаходженням чи місцем проживання.

У міжнародних договорах  за участю України використовуються ще й інші критерії. Наприклад, Угода між Урядом України та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамахірією від 21 січня 2001 року про сприяння та взаємний захист інвестицій передбачає, що «термін «юридична особа» означає будь-які організації, зареєстровані чи засновані або інакше належним чином організовані відповідно до законодавства будь-якої з Договірних Сторін, включаючи компанії, асоціації, партнерства, корпорації та інші». У подібній угоді України з королівством Марокко, що ратифікована 11 липня 2002 р., використовуються критерії місцезнаходження юридичної особи та контролю.

Отже підприємство, організація  чи інша сукупність фізичних осіб, що дістали  статус юридичної особи в одній  державі, визнаються суб'єктами права  і в інших державах. Вони підтверджують  свій статус витягом з торгового, банківського чи судового реєстру тієї держави, яка надала їм цей статус, а також засновницькими документами, засвідченими в установленому порядку.

Торговельні реєстри, скажімо, в Німеччині та Австрії ведуть суди, у Швейцарії — суди та адміністративні  органи. Витяги з них повинні містити необхідні відомості щодо назви фірми, виду товариства чи компанії, змісту діяльності, інформацію про основний капітал, прізвища осіб, які відповідають за цю діяльність, та осіб, які мають право підпису договорів, інших документів. Витяг з реєстру, що подається в організації України, має бути засвідченим відповідно до законодавства країни його видачі, викладений українською мовою та легалізований у консульській установі України. Він може бути засвідченим у посольстві відповідної держави в Україні та легалізований в Міністерстві закордонних справ України.

Допуск іноземної юридичної  особи до здійснення господарської чи іншої діяльності на території іншої країни і порядок такої діяльності регламентуються законодавством цієї країни, тобто застосовується закон місця здійснення діяльності. Разом з тим юридична особа не може мати за кордоном більше прав, ніж вона мала б за особистим статутом.

В Україні види господарської  діяльності, які можуть здійснюватися  іноземними суб'єктами господарювання, визначені в Законі «Про зовнішньоекономічну  діяльність». До них ст. 4 Закону відносить, зокрема: експорт та імпорт товарів, капіталів; надання іноземними суб'єктами господарювання суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, маркетингових, експортних, посередницьких та інших послуг, які прямо і виключно не заборонені законодавством України, та спільну підприємницьку діяльність з ними, що включає проведення спільних господарських операцій і спільне володіння майном як на території України, так і за її межами; наукову, науково-технічну, науково-виробничу та іншу кооперацію; підприємницьку діяльність на території України, пов'язану з наданням ліцензій, патентів, «ноу-хау», торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності.

Іноземні суб'єкти господарювання можуть здійснювати діяльність через  посередників та самі займатися посередницькою діяльністю.

Законодавством України  передбачаються ще й інші види господарської  діяльності з участю іноземного елементу. Так, Закон України «Про концесії» від 16 липня 1999 р. передбачає можливість іноземних суб'єктів господарювання — інвесторів брати участь у здійсненні діяльності щодо створення (будівництва) та/або управління (експлуатації) певних об'єктів державного й комунального майна на умовах договору концесії з органом виконавчої влади або відповідного органу місцевого самоврядування. Згідно із Законом України «Про угоди про розподіл продукції» від 14 вересня 1999 р., зазначені суб'єкти можуть провадити пошуки, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр за договором з Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування за власний рахунок і на власний ризик з подальшою компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини виробленої продукції.[1, 161-162]

Але треба зазначити, що, нажаль, в  національному законодавстві з  цього приводу існує значна кількість  недоліків.

Перш за все слід відзначити, що вітчизняний законодавець, слідом за деякими іншими, пішов шляхом використання декількох з традиційних критеріїв. Так, у ст. 25 Закону від 23 червня 2005 р. встановлюється загальне правило про те, що особистим законом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи, під яким розуміється держава, в якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави (теорія інкорпорації). А далі зазначається, що за відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити, застосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи (теорія «фактичної» осілості). Наведені положення ст. 25 являють собою необхідну передумову застосування наступної статті цього ж Закону, відповідно до якої цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи визначається особистим законом юридичної особи. В ній відтворене загальновизнане положення міжнародного приватного права, за яким, як слушно зауважила О.Р. Кибенко, юридична особа не може мати за кордоном більше прав, ніж надається її особистим статутом [16, 70]. Проте в цьому положенні неявно присутній і інший аспект: якщо певна організація не визнана юридичною особою в державі свого походження, її статус вже визначено — вона не є суб'єктом права цієї іноземної держави, оскільки здатність бути юридичною особою, як підкреслюється в доктрині, традиційно визнається державами необхідною умовою для участі організації в цивільному обороті [6, 188]. До речі, й за буквальним текстом ст. 26 Закону, за відсутності особистого закону, організація не має цивільної правоздатності та дієздатності. Інакше кажучи, вона не повинна визнаватися суб'єктом міжнародного приватного права.

З урахуванням зазначеного видається  вочевидь зайвою ст. 27 Закону від 23 червня 2005 р., що зобов'язана своєю появою некритичному запозиченню з російського ЦК (ст. 1203), який набрав чинності ще до ухвалення вітчизняного Закону (1 березня 2002 р.). Сумнівною є вже назва цієї статті: «Особистий закон іноземної організації, яка не є юридичною особою відповідно до права іноземної держави». Справа в тому, що ще Л.А. Лунц стверджував: положення про те, що кожна юридична особа має особистий статут, який повинен бути визнаним за кордоном, бо має екстериторіальну дію, вважається в доктрині й практиці міжнародного приватного права загальновизнаним. На його думку, можна стверджувати, що це положення засноване на міжнародному звичаї [17, 198]. Однак, якщо визнавати подібне твердження вірним, слід визнати й зворотне: коли іноземна організація, згідно з правом відповідної держави, не визнана юридичною особою, тобто — не отримала статусу юридичної особи, ця організація не має особистого закону. Безумовно, відповідний іноземний суверен може визнати (за дотриманням необхідних формальностей) цю організацію суб'єктом свого національного права. Однак таке рішення до сфери міжнародного приватного права відношення не має: воно є питанням внутрішнього права відповідної держави.

Ще гірше обстоять справи зі змістом  цієї статті. Вважати, що особистим  законом подібної організації є  право держави, де ця організація  створена, попри волю суверена, який не надав цій організації особистого статуту (не визнав юридичною особою свого права), буде, щонайменше, нехтуванням принципу міжнародної ввічливості.

За ст. 29 Закону підприємницька та інша діяльність іноземних юридичних  осіб в Україні регулюється законодавством України щодо юридичних осіб України, якщо інше не встановлено законом. Дана стаття має назву «Національний режим діяльності іноземних юридичних осіб в Україні». В.І. Кисіль вважає, що така норма сприятиме подальшому впровадженню у вітчизняне законодавство положень, які відповідають вимогам ринкових відносин [11, 251]. Однак зауваження — «якщо інше не передбачено законом» — певною мірою заважає сприйняти з оптимізмом висловлене В.І. Киселем.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок.

Дослідивши дане питання  автор проаналізував основні підходи до визначення «національності» юридичної особи, що запропоновані доктриною міжнародного приватного права.

До них відносяться:

 Теорія інкорпорації. Основний зміст теорії і самого критерію інкорпорації (засновництва) зводиться до того, що компанія належить правопорядку країни, в якій вона заснована відповідно до її законодавства.