Право международных договоров

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КАФЕДРА ВСЕСВІТНЬОЇ  ІСТОРІЇ ТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

 

 

 

 

 

 

 

 

Індивідуальна робота

на тему: «Право міжнародних договорів»

 

 

 

 

 

                                                                    Виконала: студентка ІІІ курсу

                                                                    історичного факультету гр. 3250-1

                                                                    Кухаренко Анастасія Юріївна

                                                                    Перевірив: Мартинов Микола Петрович

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запоріжжя, 2012

ЗМІСТ

 

1.   Поняття,  джерела та суб’єкти права  міжнародних договорів

2.   Поняття,  правова природа та класифікація міжнародних договорів. Форма та структура міжнародного договору.

3.   Укладення  міжнародних договорів.

4.   Набрання  чинності міжнародним договором,  його реєстрація, опублікування  та тлумачення.

5.   Припинення, зупинення та визнання міжнародних договорів недійсними.

Список  використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття,  джерела та суб’єкти права  міжнародних договорів

Право міжнародних  договорів – це галузь міжнародного публічного права, яка об’єднує в  собі норми і принципи, що регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права з приводу укладення, дії і припинення міжнародних договорів.

Як галузь міжнародного права, право міжнародних договорів  займає специфічне місце у системі  міжнародного права. З одного боку, воно є самостійною галуззю міжнародного права, а з іншого – відіграє головну роль у регулюванні міжнародних відносин, визначаючи порядок утворення та реалізації переважної частини міжнародно-правових норм. Право міжнародних договорів є також основою міжнародного процесуального права, з ним так чи інакше пов’язане формування та функціонування всіх інших галузей та інститутів міжнародного публічного права.

Тривалий час  право міжнародних договорів  існувало переважно у вигляді  сукупності звичаєвих норм, які віддзеркалювали тисячолітню практику укладання та виконання державами різноманітних договорів. На початку ХХ ст. ряд учених-міжнародників, зокрема, П. Фіоре, Й. Блюнчлі та інші розпочали роботу з кодифікації міжнародного права, в т.ч. і права міжнародних договорів.

У 1968 р. була скликана Віденська конференція з права міжнародних договорів, яка завершилася прийняттям у 1969 р. Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Ця Конвенція складається із 85 статей та додатка, який визначає особливості процедури розгляду спорів, пов’язаних з визнанням міжнародного договору недійсним. Ця конвенція представляє собою загальну кодифікацію права міжнародних договорів, що укладаються між державами у письмовій формі. За межами її регулювання залишилися угоди, хоча б однією із сторін яких є не держава, а інший суб’єкт міжнародного права, наприклад, міжнародна організація чи рух національного опору, а також угоди, які укладаються між державами не у письмовій формі. Проте Конвенція встановила, що це не позбавляє такі угоди юридичної сили, а також не виключає можливості застосовувати до таких угод норми цієї Конвенції, щоправда лише в якості звичаєвих норм. З метою врегулювання цієї прогалини у 1986 р. була прийнята Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями. По-суті, ця Конвенція є адаптацією Конвенції 1969 р. до міжнародних договорів, в яких хоча б однією із сторін є міжнародна міжурядова організація: вона має таку ж структуру, нумерацію зміст статей, як і Конвенція 1969 р. Так само вона поширюється лише на міжнародні договори, що укладаються у письмовій формі.

Питання правонаступництва  прав та обов’язків за міжнародними договорами мають визначатися Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.

Незважаючи  на наявність цих конвенцій, роль звичаю як джерела права міжнародних  договорів не зменшується, що зумовлюється низкою факторів. По-перше, Конвенція  про право міжнародних договорів 1969 р., хоча і набула чинності, але  багатьма країнами не ратифікована. Конвенції ж 1978 р. та 1986 р. взагалі не набули чинності. По-друге, останнім часом у міжнародному праві виникають і розвиваються нові інститути, які не є міжнародними договорами, але виконують ті ж самі функції. Зокрема, це стосується т.зв. «політичних угод» та «м’якого права», які не мають прямої безпосередньої сили, але виражають спільну політичну волю двох чи більше держав і виконуються ними виключно з метою підтримання власного авторитету. Норми названих конвенцій до подібних угод не застосовуються, тому їх укладання, виконання та припинення регулюється саме звичаєвими нормами. Наприклад, в рамках Наради з безпеки та співробітництва в Європі діють такі політичні угоди, як Заключний акт 1975 р. та Паризька хартія для Нової Європи 1989 р. Ці документи зовні нагадують договори, але держави-учасники НБСЄ вирішили не надавати їм силу міжнародних договорів.

Положення норм міжнародного права, що стосуються конвенційних процедур, знаходять своє відображення і внутрішньодержавному законодавстві, зокрема, у Законі України від 29.06.2004 р. № 1906-IV «Про міжнародні договори України», Положенні про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 17.06.1994 р. № 422, та деяких інших актах.

Закон України  «Про міжнародні договори України» визначає особливості різних видів міжнародних договорів, учасником яких може бути Україна, врегульовує порядок укладення, виконання і денонсації міжнародних договорів. В цілому норми цього Закону є результатом трансформації норм Віденських конвенцій та відповідних міжнародно-правових звичаїв.

Суб’єктами  права міжнародних договорів  є держави, міжнародні організації, а в окремих випадках – також  народи, що борються за своє звільнення в особі органів національно-визвольного руху. Держави в силу свого суверенітету ipso facto володіють універсальною договірною правоздатністю. Договірна правоздатність міжнародних організацій визначається її установчими актами, прийнятими у відповідності з ними рішеннями і резолюціями, а також практикою діяльності самої міжнародної організації. Інші специфічні суб’єкти міжнародного права (міжнародні неурядові організації, ТНК, фізичні особи тощо) не володіють публічною договірною правоздатністю і не можуть бути суб’єктами права міжнародних договорів. Навіть якщо вони і вступають у договірні відносини з державами чи міжнародними організаціями, такі договори мають приватноправовий або неправовий характер.

 

2. Поняття,  правова природа та класифікація міжнародних договорів. Форма та структура міжнародного договору

На позначення міжнародного договору як загального родового поняття у міжнародному крім власне договору, можуть використовуватися  і інші терміни, наприклад, угода, конвенція, протокол, домовленість, пакт, трактат тощо. Незалежно від назви всі міжнародні договори в рівній мірі обов’язкові для їх учасників та мають однакове значення щодо утворення міжнародних прав та обов’язків.

Міжнародний договір  – це угода, що добровільно укладається  між суб’єктами міжнародного права, як правило у письмовій формі, з метою встановлення, фіксації, зміни чи припинення їх прав і обов’язків у певній сфері міжнародних відносин.

Об’єктами міжнародного договору найчастіше виступають матеріальні  та нематеріальні блага, дії та утримання від дій. Міжнародне право не містить яких-небудь обмежень щодо вибору державами та міжнародними організаціями об’єкта договору. В залежності від наміру сторін це може бути будь-яке питання як зі сфери міжнародних відносин, так і зі сфери внутрішніх справ держав. Як правило, об’єкт визначається у преамбулі або у тексті самого міжнародного договору. Сторонами договору можуть бути тільки суб’єкти міжнародного права, що володіють договірною правоздатністю.

Класифікація  міжнародних договорів може бути здійснена за різними критеріями.

Так, за колом  осіб, договори бувають двосторонні  і багатосторонні. В свою чергу, багатосторонні договори можуть бути універсальними (розрахованими на участь всіх держав світу), регіональними (регулюють міжнародні відносини в межах певного регіону) та партикулярними (тобто договорами з обмеженим колом учасників). Більшість міжнародних договорів, які стосуються прав людини, зокрема, такі, як Конвенція про рабство 1926 р. або Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., є універсальними. Прикладами регіональних договорів можуть бути Європейська соціальна хартія (переглянута у 1996 р.) та Європейська конвенція про імунітет держав 1972 р. Партикулярні договори, як правило, укладаються для врегулювання двосторонніх міждержавних відносин.

Залежно від  можливості та процедури приєднання нових учасників, розрізняють договори відкриті, закриті і напівзакриті. Учасниками відкритих договорів  можуть бути будь-які держави. Закриті  договори – це такі, вступ (приєднання) до яких нових учасників не допускається самим договором або неможливий в силу специфічної природи такого договору. Напівзакриті договори допускають приєднання до них нових учасників, але, як правило, за згодою всіх або переважної більшості інших учасників.

За строком  дії договори можуть бути строковими (тобто певний строк їх дії фіксується у самому тексті) або безстроковими, що або також визначається у тексті, або випливає із суті договору. Наприклад, двосторонні договори про державний  кордон завжди є безстроковими, хоча часто у договорі про це й не зазначається. Крім того, існують договори, дія яких у часі яких обмежується виконанням певних дій чи досягненням певної мети.

За об’єктом регулювання договори можуть бути політичними, економічними, науково-технічними, науково-культурними тощо.

У внутрішньому законодавстві держав, як правило, містяться  класифікації міжнародних договорів  залежно від органів чи посадових  осіб, від імені яких договори укладаються. За цією ознакою ст. 3 Закону України «Про міжнародні договори України» виділяє такі їх види:

· міждержавні, які укладаються від імені України Президентом України або за його дорученням;

· міжурядові, які укладаються від імені Уряду України Кабінетом Міністрів України або за його дорученням;

· міжвідомчі, які укладаються від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів цими міністерствами (органами).

Такий поділ  має виключно внутрішньодержавне значення, тому будь-які з цих договорів  у міжнародних відносинах розглядаються як договори України.

Форма міжнародного договору – це сукупність способів та засобів, за допомогою яких виражається  воля договірних сторін (держав та міжнародних  організацій).

Міжнародні  договори можуть укладатися у письмовій  формі (у формі єдиного документа чи кількох пов’язаних документів), формі обміну нотами або листами, усній чи будь-якій іншій зручній для сторін формі.

До структури  міжнародного договору, як правило, входять  такі його складові частини:

· назва. Назви договорів можуть бути різноманітні (угода, конвенція, договір, пакт статут, хартія, протокол тощо). Самостійного юридичного значення конкретне найменування не має, угода під будь-якою назвою створює взаємні права і обов’язки для сторін;

· преамбула, в якій зазначається мета укладання договору, а іноді окреслюється і коло відносин, на які поширюється дія конкретного договору. Крім того, преамбула часто використовується для тлумачення змісту договору;

· основна частина, що містить відповідні міжнародно-правові норми і складається зі статей (артикулів, параграфів тощо). Останні можуть об’єднуватися у розділи, глави, частини, книги тощо;

· заключна частина, в якій часто викладаються умови набуття договором чинності та припинення його дії, визначається мова, на якій укладено договір, місце та порядок зберігання його автентичних примірників і т.п.;

· додатки. У випадку, коли в тексті договору має місце безпосереднє посилання на додатки як невід’ємну частину договору, його положення мають таку ж саму силу, як і положення самого договору, а у випадку, коли такого посилання договір не містить, додатки до нього носять рекомендаційний характер, зокрема можуть використовуватися для тлумачення норм міжнародного договору.

Мова, якою складається  договір, обирається його сторонами. Двосторонні  угоди, звичайно, укладаються на двох мовах, а іноді – й на третій (нейтральній) мові. При цьому для тлумачення подібних договорів найчастіше застосовується саме примірник договору, укладений на нейтральній мові. Багатосторонні договори укладаються на одній чи більше мовах, обраних сторонами. Договори, що укладаються під егідою ООН та інших міжнародних організацій, складаються на офіційних мовах цих організацій. Тексти договорів, укладених на різних мовах є автентичними і мають однакову юридичну силу.

 

 

 

3. Укладення міжнародних договорів

Процес укладення  міжнародного договору – це сукупність стадій і дій, спрямованих на встановлення та закріплення взаємних прав і обов’язків суб’єктів міжнародно-правових відносин. Дії, спрямовані на укладення міжнародних договорів, можуть вчинятися лише повноважними представниками сторін (держав і міжнародних організацій). Такі повноваження можуть видаватися компетентними органами держави як на всі стадії укладення договору, так і на вчинення яких-небудь окремих дій.

Відповідно  до ст. 7 Віденської конвенції 1969 р. право приймати участь у веденні переговорів та підписувати міжнародні договори без пред’явлення спеціальних повноважень мають: