Право міжнародної безпеки

Держави зобов'язані утримуватися від актів репресалій пов'язаних із застосуванням сили. Кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи, про які йдеться в конкретизації принципів рівноправності і самовизначення, їх права на самовизначення, свободу і незалежність. Кожна держава зобов'язана утримуватися від організації або заохочення організації іррегулярних сил або озброєних банд, зокрема найманців, для вторгнення на територію іншої держави.

Кожна держава зобов'язана утримуватися від організації, підбурювання, надання допомоги або участі в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі або від потурання організаційній діяльності в межах власної території, спрямованої на здійснення таких актів, в тому випадку, коли акти пов'язані з загрозою силою або її застосуванням. Територія держави не повинна бути об'єктом військової окупації, що є наслідком застосування сили в порушення положень Статуту. Територія держави не повинна бути об'єктом придбання іншою державою в результаті погрози силою або її застосування. Ніякі територіальні придбання, що є результатом погрози силою або її застосування, не повинні визнаватися законними. Ніщо в вищесказаному не повинно тлумачитися як порушує:

а) положення Статуту або будь-яке міжнародне угода укладена до прийняття Статуту і має юридичну силу згідно з міжнародним правом; або

б) повноваження Ради Безпеки у відповідності до Статуту.

Всі держави повинні сумлінно вести переговори з метою якнайшвидшого укладення універсального договору про загальне і повне роззброєння під ефективним міжнародним контролем і прагнути приймати відповідні заходи для ослаблення міжнародної напруженості і зміцнення довіри між державами.

Всі держави повинні на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права сумлінно виконувати свої зобов'язання щодо підтримання міжнародного миру та безпеки і прагнути до підвищення ефективності, що грунтується на Статуті системи безпеки Організації Об'єднаних Націй.

Ніщо в параметрах сказаного не повинно тлумачитися як розширення або обмеження будь-яким чином меж дії положень Статуту, що стосуються тих випадків, коли застосування сили є законним.

Держави дозволяють свої міжнародні суперечки мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість. Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими держави мирними засобами і таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість.

Держави повинні, тому прагнути до якнайшвидшого і справедливого вирішення своїх міжнародних спорів шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітраж судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами на свій вибір. У пошуках такого врегулювання сторони повинні погоджувати такі мирні засоби, які відповідали й обставинами і характером спору.

Сторони в суперечці зобов'язані у разі, якщо вони не досягнуть вирішення спору одним із вищезазначених мирних засобів, продовжувати прагнути до врегулювання спору іншими узгодженими між ними мирними засобами.

Держави, які є сторонами в міжнародному суперечка також інші держави повинні утримуватися від будь-яких дій, які можуть погіршити становище настільки, що підданий загрозу підтримання міжнародного миру і безпеки, і повинні діяти у відповідності з цілями і принципами ООН.

Міжнародні спори вирішуються на основі суверенної рівності держав і відповідно до принципу вільного вибору засобів мирного вирішення спорів. Застосування процедури врегулювання спору або згода на таку процедуру, про яку було вільно досягнуто згоди між державами щодо існуючих або майбутніх суперечок, в яких вони є сторонами, не повинно розглядатися несумісним принципом суверенної рівності.

Держави зобов'язані не втручатися у справи, що входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави. Жодна держава або група держав не має права втручатися прямо чи опосередковано з якої б то не було причини у внутрішні та зовнішні справи іншої держави. Внаслідок цього збройне втручання і всі інші форми втручання або всякі загрози, спрямовані проти правосуб'єктності держави або проти її політичних, економічних і культурних основ, є порушенням міжнародного права.

Жодна держава не може ні застосовувати, ні заохочувати застосування економічних, політичних заходів або заходів будь-якого іншого характеру з метою домогтися підпорядкування собі іншої держави в здійсненні ним своїх суверенних прав та отримання від нього будь-яких було переваг. Жодна держава не має також організовувати, допомагати, розпалювати, фінансувати, заохочувати або допускати збройну, підривну або терористичну діяльність, спрямовану на зміну ладу іншої держави шляхом насильства, а також втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі.

Застосування сили для позбавлення народів форми їхнього національного існування є порушенням їх невід'ємних прав і принципу невтручання.

Кожна держава має невід'ємне право вибирати свою політичну, економічну, соціальну та культурну систему без втручання в якій-небудь формі з боку якої б то не було іншої держави.

Важливим є і закріплений у даній Декларації принцип суверенної рівності держав, у тому числі й у сфері безпеки. Усі держави користуються суверенною рівністю. Вони мають однакові права і обов'язки і є рівноправними членами міжнародного співтовариства, незалежно про відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру.

Зокрема, поняття суверенної рівності включає такі елементи:

• держави юридично рівні;
• кожна держава користується правами, притаманними повному суверенітету;
• кожна держава зобов'язана поважати правосуб'єктність інших держав;
• територіальна цілісність і політична незалежно держави недоторканні;
• кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи;

- кожна держава зобов'язана виконувати цілком і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити у мирі з іншими державами.

1.2. Загальна система  колективної безпеки

Основним інструментом для збереження миру та запобігання виникненню війн є загальна система колективної безпеки, передбачена Статутом ООН. Статут закріплює основи сучасного світового правопорядку, принципи взаємовідносин держав на міжнародній арені і передбачає цілий комплекс заходів щодо збереження міжнародного миру припинення актів агресії. У їх числі:

· Засоби мирного вирішення міжнародних суперечок;

· Заходи щодо забезпечення миру з використанням регіонали організацій безпеки;

· Примусові заходи щодо держав-порушників без використання збройних сил;

· Примусові заходи щодо держав-агресорів з використанням збройних сил.

Одним з найважливіших елементів загальної системи колективної безпеки є мирне вирішення міжнародних суперечок, яке визначається гл. VI Статуту ООН «Мирне вирішення спорів». Відповідно до даної главою Статуту ООН боку, що у будь-якій суперечці, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру й безпеки повинні, перш за все, намагатися вирішити суперечку шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, або іншими мирними засобами за своїм вибором . Рада Безпеки ООН, коли він вважає це доцільним, вимагає від сторін розв'язання їх спору за допомогою таких засобів. Він уповноважується розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуацію, яка може призвести до міжнародних тертя або викликати спір, для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки.

Крім того, будь-який член ООН про будь-якій суперечці може довести до відома Ради Безпеки або Генеральної Асамблеї. Держава, яка не є членом Організації, також може довести до відома Ради Безпеки або Генеральної Асамблеї про будь-якому спорі, в якому вона є стороною, якщо воно візьме на себе заздалегідь щодо цього спору зобов'язання мирного вирішення спорів.

Відповідно до Статуту ООН для забезпечення міжнародного миру можуть бути застосовані заходи з використанням регіональних організацій безпеки. Відповідно до ст. 53 Статуту Ради Безпеки ООН використовує, де це доречно, такі регіональні угоди чи органи для примусових дій під його керівництвом. Проте регіональні організації не можуть застосовувати ніякі примусові дії без повноважень від Ради Безпеки, за винятком заходів, пов'язаних з відображенням збройного нападу на одну з держав - учасників регіональної системи колективної безпеки.

Важливим елементом загальної системи колективної безпеки є також дії відносно загрози миру, порушень миру й актів агресії, передбачені гол. VII Статуту ООН.

Так, Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії і робить рекомендації або вирішує, яких заходів слід вжити для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки. Щоб запобігти погіршенню ситуації, Рада Безпеки має повноваження, перш ніж зробити рекомендації або вирішити про вживання заходів, вимагати від зацікавлених сторін виконання тих тимчасових заходів, які він знайде необхідними або бажаними. Такі тимчасові заходи не повинні завдавати шкоди правам, домаганням або становищу зацікавлених сторін. Рада Безпеки належним чином враховує невиконання цих тимчасових заходів.

Рада Безпеки має повноваження вирішувати, які заходи, не пов'язані з використанням збройних сил, повинні застосовуватися для виконання її рішень, і він може зажадати від членів Організації застосування цих заходів. Ці заходи можуть включати повний або частковий перерва економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів сполучення, а також розрив дипломатичних відносин.

Якщо Рада Безпеки вважатиме, що зазначені заходи можуть виявитися недостатніми або вже виявилися недостатніми, він уповноважується робити такі дії повітряними, морськими або сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримки або відновлення міжнародного миру безпеки. Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду й інші операції повітряних, морських або сухопутних сил членів Організації. Всі члени Організації, для того щоб внести свій внесок у справу підтримання міжнародного миру і безпеки, зобов'язуються надавати в розпорядження Ради Безпеки на його вимогу і у відповідності до особливої ​​угоди чи угодами необхідні для підтримання міжнародного миру і безпеки збройні сили, допомогу і відповідні засоби обслуговування , включаючи право проходу. Так угода або угоди визначають чисельність і рід військ, ступінь їхньої готовності і їхнє загальне розташування і характер наданих засобів обслуговування й допомоги.

Плани застосування збройних сил складаються Раді Безпеки за допомогою Військово-Штабного Комітету, який створюється для того, щоб давати поради і надавати допомогу Coвету Безпеки з усіх питань, що належать до військових потреб Ради Безпеки у справі підтримання міжнародного миру і безпеки, до використання військ, наданих в його розпорядження, і до командування ними, а також Регулювання озброєнь і до можливого роззброєння. Військово-Штабний Комітет складається з начальників штабів постійних членів Ради Безпеки або їхніх представників. Будь-який член Організації, не представлений постійно в Комітеті, запрошується Комітетом співробітничати з ним, якщо ефективне здійснення обов'язків Комітету вимагає участі цього члена Організації в роботі Комітету. Військово-Штабний Комітет, перебуваючи в підпорядкуванні Ради Безпеки, несе відповідальність за стратегічне керівництво будь-якими збройними силами, наданими в розпорядження Ради Безпеки. Питання, пов'язані з командуванню такими силами, повинні бути розроблені пізніше.

Статут ООН не зачіпає невід'ємного права на індивідуальну або колективну самооборону, якщо станеться збройний напад на члена Організації, до тих пір, поки Рада Безпеки не вживе заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки. Заходи, прийняті членами Організації при здійсненні цього права на самооборону, повинні бути негайно повідомлені Раді Безпеки і жодним чином не повинні зачіпати повноважень і відповідальності Ради Безпеки, відповідно до цього Статуту, відносно прийняття у будь-який час таких дій, які він вважатиме необхідними для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки.

1.3. Регіональні  системи колективної безпеки

Створення та діяльність регіональних систем колективної безпеки визначається гл. VIII Статуту ООН «Регіональні угоди», документами цих організацій та іншими міжнародно-правовими документами.

Відповідно до Статуту ООН члени регіональної організації, які уклали такі угоди або складають такі органи, повинні докласти всі свої зусилля для досягнення мирного розв'язання місцевих конфліктів за допомогою таких регіональних угод або таких регіональних органів до передачі цих суперечок до Ради Безпеки. Рада Безпеки повинна заохочувати розвиток застосування мирного розв'язання місцевих конфліктів за допомогою таких регіональних угод або регіональних органів або ініціативою зацікавлених держав, або за своєю власною ініціативою.

Рада Безпеки має бути завжди повністю інформований про заходи, вжиті або намічаються в силу регіональних угод або регіональними органами, для підтримання міжнародного миру та безпеки.