Тоталiтарна держава в сучасному спiвтовариствi

Після початку Великої  Вітчизняної війни і особливо після вступу США у Другу світову  війну критика СРСР пішла на спад. Більше того почав отримувати поширення погляд, що між СРСР США і Великобританією є багато спільного. Але в той же час в 1943 році вийшла книга публіциста Ізабел Патерсона «Бог з машини», в якій СРСР було знову названо «тоталітарним суспільством».

Статус наукової концепції  за терміном «тоталітаризм» затвердив  в 1952 році в США політологічний сімпозіум, де він був визначений як «закрита і нерухома соціокультурна та політична структура, в якій будь-яка дія – від виховання дітей до виробництва і розподілу товарів -  спрямовується і контролюється з єдиного центру».

Тоталітарна модель стала  також предметов наукових досліджень таких фахівців як  Арендт, Фрідріх, Лінц та інші, які займалися порівняльним аналізом радянського і нациського режимів. Згідно з моделлю, метою тоталітарного контролю  над економікою і суспільством є їхня організація за єдиним планом. Все населення держави мобілізується  для підтримки уряду (правлячої партії) і його ідеології, при цьому декларується  пріоритет суспільних інтересів над приватними. Організація чи діяльність не підтримується владою, - наприклад профспілки, церква, опозиційні партії – обмежуються чи забороняються. Роль традиції у визначення норм моралі відкладається, натомість етика розглядається з чисто раціональних наукових позицій. Центральне місце  в концепції займав  безпрецедентний терор пов'язаний з Голокостом і ГУЛАГом. Прихильники концепції вважали, що тоталітаризм якісно відрізнявся  деспотичних режимів, що iснували до ХХ століття. Проте до цих пір фахівці не прийшли до єдиної думки, які саме риси слід визначати  вирішальними для тоталітарних режимів.

Після початку Хрущовської  «відлиги» теорія зазнала серйозну кризу, оскільки не могла пояснити процес ослаблення режиму зсередини. Крім того,  виникло питання, чи є СРСР, як і раніше тоталітарним режимом або порівняння очевидно мінливої радянської системи з поваленими фашистськими режимами недоречно. Виникла потреба у формулюванні моделі, яка б пояснила прихід диктаторів до влади та її подальшу еволюцію.

У 1970 – ті роки  в силу пом'якшення режиму в СРСР , термін «тоталітаризм»  став все рідше  вживатися, проте продовжував залишатися популярним серед політиків. У своїй роботі «Диктатура і подвійні стандарти»  (1978 р.) Джин Кіркпатрік наполягала, що слід відрізняти тоталітарні режими від авторитарних. Згідно Кіркпатрік, авторитарні режими зацікавлені переважно у своєму власному виживанні і тому, на відміну від тоталітаризму, допускають автономне функціонування елементів громадського суспільства, церкви, судів і преси. Звідси був зроблений висновок, який здобув популярність при Рейгані як доктрина Кіркпатрік, що в зовнішній політиці США можуть надавати тимчасову підтримку авторитарним режимам заради  боротьби з тоталітаризмом і просування американських інтересів.

 Падіння комуністичних режимів у країнах радянського блоку і СРСР у другій половині 1980-х років викликало повторну кризу в теорії. Твердження що, тоталітарні режими не здатні самі ініціювати радикальні реформи, було визнано помилковим. Проте в цілому аналіз тоталітаризму вніс значний внесок в порівняльну політологію, і вживання цього терміну до цих пір досить поширене.

У Східній Європі після  вторгнення в Чехословаччину інтелігенція називала «тоталітаризмом» політику жорстокої цензури, мракобісся, знищення небажаної (з точки зору режиму) історичної пам'яті та культури.

У Радянському Союзі тоталітаризм офіційно вважався  характеристикою виключно буржуазних  держав періоду імперіалізму, особливо фашистської Німеччини та Італії. Використання терміну стосовно соціалістичних держав називалося наклепом і антикомуністичною пропагандою. У той же час радянська пропаганда називала деякі зарубіжні комуністичні режими  фашистськими.

Радянські дисиденти і, після початку перебудови, більшість реформаторів включаючи (Лігачова) також називали радянську систему тоталітарною. Використання терміну було пов'язано головним  чином з відсутністю в радянській політології лексикону, необхідного для критичного аналізу історії СРСР. При цьому питання природи і стабільності тоталітарного режиму грали у виниклій дискусії вторинну роль; на першому плані було придушення  громадських прав, відсутність громадських інститутів, що захищають людину від державного свавілля, монополія КПРС на політичну владу. Це служило одним з виправдань для закликів до радикальних реформ. На початку 1990- х років тенденції знайшли відображення у нормативних актах.

РОЗДІЛ 2. РАДЯНСЬКА  УКРАЇНА ЯК ТОТАЛІТАРНА ДЕРЖАВА. СУЧАСНІ ДЕРЖАВИ ПІД ВПЛИВОМ  ТОТАЛІТАРИЗМУ

2.1. Тоталітарна  система в Україні в період  ХХ століття

Культ влади виявився набагато життєво  за культ особи. Люди давно вже  навчилися критично відноситися  до самовихвалянь влади, розуміючи  незначність або відносність  її реальних успіхів. Але вважати, що наші біди пояснюються лише тим, що керівництво недоглядало, помилилося, що воно винне або навіть злочинно — означає все ще залишатися в  полоні культу влади. У цьому, власне, і полягають ілюзії XX ст.: раніше влада була поганою, тепер влада  буде хорошою, але вона як була, так  і залишиться всесильною. Позбавлення  від тоталітарної містифікації в  іншому — в розумінні нікчемності  реального значення влади порівняно  з процесами самоорганізації  суспільства.

Носіями міфології тоталітаризму  є люди що як належать, так і не належать до владної еліти. Розглянемо основні елементи тоталітарної картини  світу.

1. Віра в простоту світу —  це центральна характеристика  тоталітарної свідомості. Віра в  «простий світ» не дозволяє  відчути ні власну індивідуальність, ні індивідуальність близької  людини. Ця віра наводить до  поширення негативної установки  по відношенню до знання взагалі  і до інтелігенції як його  носія зокрема. Якщо світ простий  і зрозумілий, то вся робота  учених є безглуздою витратою  народних грошей, а їх відкриття  і виводи — лише спроба заморочити  людям голову. Ілюзія простоти  створює і ілюзію всемогутності:  будь-яка проблема може бути  вирішена, досить віддати вірні  накази.

2. Віра в незмінний світ. Всі  елементи суспільного життя —  лідери, інститути, структури, норми,  стилі — сприймаються як застиглі  в нерухомості. Новації побуту  і культури ігноруються до  тих пір, поки не будуть імпортовані  в таких кількостях, що стануть  сприйматися як давно відомі. Винаходи не використовуються, відкриття засекречуються. Паспортна система прив'язує людей до одного місця проживання, а трудове законодавство — до одного робочого місця. Віра в незмінність світу вабить недовіру до змін.

3. Віра в справедливий світ. Царство  справедливості здійснюється в  кожному тоталітарному режимі. Комунізму  ще немає — побудувати його  заважає оточення, але соціальна  справедливість вже досягнута.  Заклопотаність людей справедливістю  по своїй силі і загальності  важко порівняти з яким-небудь  іншим людським мотивом. Ім'ям  справедливості здійснювалися найдобріші  і найжахливіші справи.

4. Віра в дивні властивості  світу. У ній виявляється відірваність  тоталітарної свідомості від  реальності. Здійснюючи індустріалізацію, влада була зацікавлена в створенні  культу техніки. Чудесам прогресу  додавалися магічні властивості.  Проте кредит цієї віри не  безконечний. Ось вже трактори  є в кожному колгоспі, а достатку  не видно. Владі доводиться  обіцяти нові чудеса [9, 175].

Ми застали етап переродження віри, коли вже і влада, і техніка, і  офіційна культура не лише втратили свою чудотворну силу, але взагалі перестали  привертати до себе увагу і надії. Розпад тоталітарної свідомості в брежнєвську  і брежнєвську для поста епоху  був відмічений незвичайним розквітом  ірраціональних вірувань.

Пасивна опозиція більшості населення  і лютий опір колишніх імущих класів не могли не привести на якомусь  етапі до політичного і духовного  тоталітаризму, до розгулу терору. Цілком природно, що в умовах переважання  селянського населення в країні по ньому і припав основний удар. В цілях збереження позицій нова влада частенько була вимушена найсуворішим чином розправлятися і з робочим  класом, від імені якого вона управляла. Але найбільша утрата нашому народові нанесла тоталітаризм духовний. Практично  всю інтелігенцію, що втілювала дух  народу, тоталітарному режиму довелося знищити, і вона або емігрувала (і  сприяла творчому стрибку Заходу), або закінчила свою дорогу трагічніше на рідній землі. Тоталітарне суспільство не може дозволити собі такої розкоші, як свобода думки.

Шари люмпенів в суспільстві  в тій чи іншій мірі присутні впродовж всієї його історії. Але лише на певному  етапі суспільного розвитку (тобто  в XX столітті) ці шари стають соціальною базою тоталітарних політичних режимів  і висувають з себе «кадри»  вождів і виконавців (як, втім, і жертв).

Відмінність люмпена XX століття від  аналогічних соціальних груп в попередні  епохи полягає перш за все в  тому, що «люмпенізатором» в даному випадку виступає сама держава, що монополізує економіку, або супермонополії, зрощені з державою і в цьому плані мало чим від нього що відрізняються.

Соціальні властивості люмпенів шарів  суспільства роблять їх сприйнятливими до радикальних ідеологій і радикальних  політичних режимів. В історії України  люмпенізація населення завжди складала характерну рису її суспільного життя. Суперцентралізована держава, що затвердилася з часів Івана Грізного, до XX століття не втратило своєї сили. Піддані царя ніколи не користувалися цивільними правами і свободами. Причому це відносилося до всіх шарів суспільства. Післяреформений (після 1861 року) розвиток дав паростки цивільного суспільства, але одночасно, через обезземелення селян і пролетаризацію населення підсилило і люмпенізацію значних його груп. Революція 1905—1907 років, з одного боку (через Конституцію), легітимізувала зростаюче цивільне суспільство, а з іншої — підсилила і загострила протиріччя між люмпенами і буржуа. Жовтень 1917 року поклав становленню цивільного суспільства. Процеси люмпенізації охопили все суспільство.

Другий етап тоталітаризму характеризується тим, що він вже сформував свою власну соціальну базу, що повністю відповідає його зрілим формам. Це армія  бюрократії, здатна за допомогою каральних  органів дати відсіч всім, хто підніметься  на рівень «розуму» і заявить про  свої права.

Бюрократизація всіх форм управління суспільством відбувається таким чином. В умовах повністю одержавленої економіки  державний апарат стає тотальним  власником всіх матеріальних складових  життя суспільства. Це робить його з  неминучістю і господарем всіх продуктів  духовного виробництва. При володінні  апаратом всією повнотою влади у  нього немає і не може бути політичних конкурентів, в суспільстві не складаються  і механізми заборон і противаг. Державно-партійний апарат не може не обюрократитися в таких умовах.

В ході третього етапу остаточно  формується «номенклатура», привілейований прошарок, увійти до якої було не просто, але «випасти» з неї можна  було лише за особливо одіозні гріхи. Кордони між різними шарами суспільства  стають менш рухливими. І все це відбувається під гаслами рівності і справедливості, що запанувала.

2.2. Сталінізм,  як різновид тоталітаризму

В результаті соціально-політичних зрушень 30-х рр.. в СРСР склалася громадська структура, по ряду параметрів відповідна іншим режимам, які нині називають тоталітарним (наприклад, гітлерівському режиму в Німеччині). До найважливіших рис цієї системи можна віднести:

- Правляча еліта, сформувавшись в ослабленому військовим катаклізмами суспільстві, знищує механізми контролю з сторін: соціуму над нею і, руйнуючи традиційні соціальні структури різко розширює свою владу над суспільством;

- Сверхцентралізм, необхідний правлячої корпорації для цього панування, призводить до аналогічних процесів усередині неї, г; роль суспільства грає маса, яка не входить у вузький центр. Боротьба з влада час від часу бере кривавий характер;

- Всі легальні сфери суспільства  підпорядковуються керівництву еліти, а більшість несумісних з цим підпорядкуванням структуру знищується;

- Промислове зростання стимулюється  застосуванням позаекономічних  форм примусу до праці; 

- Створення великих, легше керованих  форм державного господарства, орієнтованих  на військово-промисловий комплекс;

- Здійснюється політика культурно-національного нівелювання, знищується або придушується "ворожа культура", господствует мистецтво прикладного агітаційного характеру.

У той же час сталінізм і гітлеризм  ототожнювати не можна; В основі ідеології  цих двох форм тоталітаризму лежали різні принципи. Сталінізм як форма  комуністичного руху і ходив з  класового панування, а нацизм - з расового. Тотальна цілісність соціуму в СРСР досягалася методами згуртування всього суспільства проти "класових ворогів", потенційно загрожували режиму. Це передбачало більш радикальну, ніж у фашистських системах, соціальну трансформацію, і спрямованість активну! режиму на внутрішні, а не зовнішні цілі (принаймні до кіш 30-х рр..). Сталінська політика передбачала національну консолідацію, але вона не супроводжувалася расовими чистками (переслідування) за національною ознакою проявилися лише в 40-і рр..). Диктату в СРСР була змушена прикриватися високими ідеалами, успадкованими від соціалістичної думки. Гітлерівський режим був відвертий у викладі агресивних цілей своєї політики.

СРСР 30-х рр.. проходив той же, що й Німеччина етап у розвитку індустріально-етакратіческого суспільства (державно-монополістичного індустріалізму), але зі своїми досить суттєвими особливостями. Судячи з досвіду країн Захід дана стадія була "зигзагом" у розвитку, а не обов'язковою його фазою.