Родинно-побутові пісні

 

Друга, кількісно менша  тематична група родинно-побутової  лірики — пісні про сімейне  життя. Вони дуже різноманітні за змістом, бо охоплюють різні грані буття: родинні стосунки, життєві конфлікти, побут та ін. Ці пісні різко відрізняються  від пісень про кохання: у них  немає романтичних картин, ідеалізованих  почуттів. На першому плані —  відтворення реальної дійсності, без  прикрас і перебільшень, без поетизації. Елементи казковості поступаються місцем сірій буденщині, нелегкій праці, часто  — жорстокій реальності.

 

Найпоширеніша тема — нелегка  жіноча доля. Ці пісні, очевидно, складені жінками, що не знайшли щастя у  сімейному житті. Іван Франко називав  ці твори «жіночими невольничими псалмами».

 

Перша проблема, з якою часто  зустрічалась дівчина, виходячи заміж, — недоброзичливе ставлення з  боку родичів чоловіка, особливо свекрухи. Подекуди невістка в чужому домі ставала  наймичкою, яка була зобов´язана  виконувати всю важку працю, забаганки  свекрухи і свекра. Тому в цих  творах подаються обширні картини  домашньої праці, які пронизані  мотивами втоми, туги за рідним домом, де в рідної мами жилося щасливо:

 

Ой пряду, пряду,         А свекруха йде,

 

Спатоньки хочу. Як змія гуде:

 

Ой, склоню я голівоньку    

 

— Сонливая-дрімливая,

 

На білую постілоньку,

 

До роботи лінивая,

 

Може, я засну.  

 

Невістко моя!

 

Деколи за молоду дружину  заступається її чоловік, у таких  піснях мотив кохання органічно  сполучається з мотивом взаєморозуміння, допомоги, співпереживання у подружньому  житті. Але часто і чоловік  стає на бік матері і ганьбить дружину  за те, що вона не встигає виконувати домашньої роботи, не вміє йому догодити.

 

Крім нелегких родинних стосунків, сімейне життя затьмарювали інші обставини, найгірша з яких — жорстоке ставлення чоловіка до жінки:

 

Ой там за горою, там  за кам´яною

 

Він на ню готовить з дроту

 

Не по правді жиє чоловік  з жоною.        нагаєчку.

 

Вона йому стелить білу постелечку,

 

Біла постелечка порохом  припала,

 

Дротяна нагайка біле тіло рвала.

 

Причиною такого поводження з дружиною могло бути пияцтво:

 

Ой зацвіла рожа край вікна,

 

А він ніц не робить, тільки п´є,

 

край вікна, А прийде додому — жінку б´є.

 

Ой мала я мужа пияка.

 

Пияцтво ставало причиною розорення сім´ї, що призводило до ще більшої трагедії:

 

Він щовечора із корчми йде,       

 

Пропив коника вороного,

 

І щовечора, й щораночку

 

—      До стайні іде по другого.

 

Пропив коника й нагаєчку.

 

Від таких сімейних обставин страждала не лише дружина, а й  діти:

 

А я молода проти мала —  

 

В вишневім саду під сливкою

 

У вишневім саду ночувала.

 

Із маленькою дитинкою.

 

Тут елементи опису природи  набувають іншого значення, ніж у  піснях про кохання, — покликані  виразити співчуття:

 

Летить соловей — тьох-тьох,      

 

Летить зозуля — ку-ку, ку-ку,тьох-тьох,

 

Виджу я, бідна, твою муку.

 

В мене слізоньки, як той горох.

 

Жінка, насильно видана за нелюбого чоловіка, звертається до сил природи  за допомогою. Будучи далеко від дому, вона просить вітер перенести  слова про її недолю до рідної неньки, річкою засилає матері зів´ялу квітку, щоб мати зрозуміла, що її дочка зів´яла у нещасливому шлюбі («Ой по горах, по долинах»).

 

Тема нещасливого сімейного  життя розширюється мотивом безповоротності  молодості, жалем за минулим:

 

Запрягайте, хлопці, коні, коні ворони,

 

Та й поїдем здоганяти  літа молодії.

 

Ой здігнали літа мої на кленовім мості:

 

Поверніться, літа мої, до мене хоч в гості.

 

Так з´являються персоніфіковані  образи минулих років, які відповідають: «Не вернемось, не вернемось —  не маєм до кого...»; молодості: «Ой де ти, моя молодість, де ти загубилась?»; долі: «Доле моя, доле, доле молодая, Чом ти не такая, як доля людськая?»

 

Важке життя заміжньої  жінки протиставляється безтурботній долі дівчини до одруження:

 

Чи я в лузі не калина була, 

 

Чи я в батька не дитина була,

 

Чи я в лузі не червона  була.

 

Чи я в батька не хороша була,

 

Взяли мене поламали,

 

Взяли мене повінчали

 

І в пучечки пов´язали  —     

 

І світ мені зав´язали —

 

Така доля моя, 

 

Така доля моя,

 

Гірка доля моя!

 

Гірка доля моя!

 

За нелегкою домашньою  роботою жінка не бачила світу  білого, не мала радості:

 

Чи я спила, чи я з´їла.

 

Тільки мої всі розкоші,

 

Чи гарно сходила?    

 

Що гірко робила

 

Тому ці пісні пройняті жалем, душевним сумом, навіть у тих, де сімейне життя не затьмарене серйозними проблемами, оспівується туга жінки  за рідним домом, її сумовиті думки, породжені  довготривалою розлукою з матір´ю, елегійними роздумами над тим, що минає молодість і настає старість.

 

З подібними мотивами є  й пісні від імені чоловіка, який роздумує над своїм життям, скаржиться на нелегку долю:

 

Головонько моя бідная,        Або:

 

Ой, знати, знати,

 

В мене ненька та нерідная, 

 

Хто оженився:

 

Дружинонька неймовірная,

 

Скорчився, зморщився,

 

Чужа сім´я непривітная.      

 

Та й зажурився.

 

Причиною безрадісного існування  була нелегка праця на полі і в  домі, матеріальні нестатки, хвороби. Все це знайшло відображення в  ліричних піснях, де народ правдиво відтворив своє життя з його щоденними  клопотами і миттєвими радощами, багатоголоссям людських стосунків  з родичами і сусідами (доброзичливими чи вороже настроєними), усією палітрою почуттів, породжених різними життєвими  обставинами. Глибина ліризму цих  пісень виявляється не в опоетизації  сімейного життя, а у відвертій  правдивості, реальності його відтворення. Усі використовувані художні  засоби спрямовані на те, щоб увиразнити картини буденного сімейного  життя, не прикрашаючи їх, зворушити  слухачів.

 

Ще з більшою виразливістю, драматизмом змальована дійсність  у третій групі пісень — про  трагічні сімейні обставини, пов´язані  з втратою членів сім´ї.

 

У першу чергу до них  зараховують цикл сирітських пісень, в яких співчутливий український  народ оплакував нелегку долю сироти, що з дитинства поневірялась поміж чужих людей, у наймах:

 

Та немає гірш нікому,

 

Що ніхто не пригорне

 

Як тій сиротині,

 

При лихій годині.

 

Навіть якщо у сироти і  були якісь далекі родичі, вони часто  відрікались від неї через  її убогість:

 

Як у сироти пшениця  родила,

 

А як у сироти кукіль уродився,

 

Тоді сироту родина любила.       

 

Тоді од сироти весь рід  одступився.

 

Дівчина-сирота не могла вийти  заміж за того, кого кохала, бо не мала приданого. Тому навіть у весільному обряді зустрічаються голосіння  за сиротою, яку видають заміж  чужі люди. Вони благословляють наречену від імені померлих батьків, і  плачуть, що сирота не має нічого, навіть батьківського благословення.

 

Нелегким було життя вдовиного  сина, якому доводилося змолоду важко  працювати, щоб забезпечити себе та стару матір. Великим горем  була самотність:

 

Ой матусенько моя, та коли б же ти знала.

 

Як на мому серденьку та досадонька стала:

 

Що то за причина, що я сиротина,

 

Як у чистому полі та сухая билина.

 

Що вітер повіває, гілку  похиляє,

 

Да горенько в світі  жити, що всяк обижає.

 

Невипадково у цих піснях виникає образ билини в полі, яку  вітер ламає, тоненької очеретини, що гнеться від життєвої бурі. Пестливі слова «матусенько», «досадонька», «серденько», «горенько» вживаються з  метою викликати у слухачів співчуття  до сироти, підкреслити трагічність  і безвихідь сирітського життя.

 

У цих творах мотив розмови  сироти із померлими батьками перегукується  з елементами культу землі. Інколи уявний діалог з землею набуває форми  замовляння:

 

Земле ж моя мать сирая!

 

 Прийняла ж ти отця  й неньку,

 

Прийми й мене молоденьку.

 

Тут нерідко трапляються  вкраплення міфологічних мотивів:

 

Коли б знала я, відала,

 

І ніченьки доточила,

 

То я б в зорі ключі  взяла    

 

І з ненькою говорила...

 

Як бачимо, пісні не лише фіксують уявлення про те, що ніч  — час побачення з мертвими, а й зберігають елементи праміфології: зоря володіє ключами, ніч можна  доточити, як полотно та ін.

 

Подібною художньообразною структурою характеризуються вдовині  пісні, в яких змальовуються важка  доля жінки, що залишилась без чоловіка і сама виконує всю роботу на полі і вдома, виховує дітей-сиріт, не маючи надії на допомогу інших  людей (жонатий чоловік не допомагав, бо боявся ревнощів дружини, парубка  не пускала до вдови мати, бо боялась, що вона його приворожить):

 

Ой жила я сім год  удовою  

 

Де на мене вороги взялися  —

 

Та не чула землі під  собою.

 

Ой хоть іди заміж, або  й утопися,

 

Удовині пісні беруть свій початок із календарно-обрядової  лірики: як відомо, був окремий цикл вдовиних колядок, серед яких — «Ой  не знала удівонька, що вбога робити». У ній говориться про вдову, яка  не мала звідки чекати допомоги, тому:

 

Найняла ведмедика за плугом ходити,

 

А вовчика сіренького —  волів поганяти,

 

А зайчика Степанчика —  передні водити,

 

 А лисичку Горпиночку  — обідать варити.

 

Але вони тільки зламали плуг, розігнали волів і насміялися з бідної вдови, яка, зрозумівши шкоду, плаче:

 

Бідна ж моя головонько, що я удова,

 

Коби б же я цеє знала, то б не наймала,

 

То б я тую та нивоньку сама скопала,

 

 То б я тую пшениченьку  та й посіяла,

 

Густенькими грабельками  та й заволочила,

 

Дрібненькими слізоньками  та і примочила ...

 

Горе ж мені, горе, нещаслива  доле!

 

Засіяла бідна вдова мислоньками  поле.

 

Подібні пісні про гірке  життя вдівця, що залишився з дрібними діточками, мусить сам виконувати всю  хатню роботу. Найважче переживається  самотність, що нема до кого заговорити, нема кому випрати йому сорочку. Тематично  до них примикають холостяцькі (парубоцькі) пісні про невеселу долю самотніх чоловіків, якій протиставляється щасливе  життя у сім´ї:

 

У сусіда хата біла.     

 

Сусід раньше мене сіє,

 

У сусіда жінка мила,  

 

У сусіда зеленіє,

 

А у мене ні хатинки,  

 

А у мене не орано,

 

Нема щастя, нема жінки.    

 

І нічого не сіяно...

 

Часом причиною того, що не склалося життя, є мати парубка:

 

По садочку ходжу,    

 

Через свою неньку

 

Кониченька вожу.      

 

Нежонатий ходжу.

 

Так поза увагою народної пісенності не залишається жодна грань людського  життя. У ліричних піснях воно виступає в усій повноті ситуацій, суперечності почуттів, неоднорідності вражень. Але  у кожній з них простежуються  ставлення народу до різних життєвих явищ, їх оцінки подружньої невірності, сирітства, пияцтва та ін.; викриваються вади людського характеру, висловлюється  співчуття знедоленим та убогим. Утверджується  народна мудрість, що проявляється у перевазі духовних цінностей над  матеріальними, здатності до співпереживання, вміння передати в пісні духовні  здобутки попередніх поколінь.

 

Групою творів про родинний побут, яка виділяється на основі не тематики, а способу відображення життєвих явищ є сатирично-гумористичні пісні. На них позначилась весела вдача українця, який вміє з гумором  сприймати несподівані повороти долі, знаходити розраду у влучному жарті. Ці пісні торкаються різних тем  — від комічних життєвих ситуацій і до зовсім невеселих подій, на які  люди пробують подивитися з іронією.

 

Найбільше жартівливих пісень присвячено темі кохання. У них з  гумором згадується залицяння хлопця до дівчини, висміюється залицяльників-невдах, які не вміють заговорити до дівчини, або бояться її батьків:

 

Я хлопець молодий —  в свого батька вдався.

 

 Фітю-мітю, поза плітю  в коноплі сховався.

 

Як пішли дівчата конопельки брати,

 

то я мусів з конопель в гарбузи тікати.

 

Дівчата з жартом відмовляють  таким парубкам:

 

Як ти миші боїшся —  А  до мене не ходи.

 

На воротах повісся.     Цур тобі, пек!

 

Ізгинь, пропади,

 

Предметом висміювання є  також невдалі побачення, коли хлопцеві доводиться сидіти зачиненим у хижці, ховатися у запічку чи городами тікати від сусідських собак:

 

А до мене Яків приходив,        Не пішов же Яків додому

 

Коробочку раків приносив!      Та заліз у хижку в солому,

 

А я тії раки забрала,              А собаки гавкати стали,

 

А Якова з хати прогнала.       Поки батько й мати не встали...

 

Добродушним гумором сповнені пісні про дівчат, які самі залицяються  до хлопців:

 

Дівка в сінях стояла,  

 

«Ти, козаче, ходи,

 

На козака моргала:   

 

Мене вірно люби,

 

Серце моє!»

 

У них народ вдало підмічає характерні риси таких дівчат, що не можуть всидіти вдома, коли десь грає музика, неохоче виконують хатню  роботу, тільки думають, де б розвеселитись:

 

Кину кужіль на полицю