Становлення та розвиток податкової системи України

12.      Збір  за видачу дозволу на розміщення  об’єктів торгівлі

Систему податків в Україні можна представити у вигляді трьох основних підсистем (схема 1):

¨ підсистема оподаткування юридичних осіб;

¨ підсистема оподаткування фізичних осіб;

¨ збори в державні цільові фонди.

Усі ці підсистеми знаходяться  в тісному взаємозв”язку між собою, їх складають одні і тіж структурні елементи: прямі податки, непрямі податки, а також інші податки і збори.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3 Етапи становлення  податкової системи

 

 Україна пройшла досить довгий шлях, поки податки ввійшли в економіку і стали дзеркалом формування бюджету і регулятором підприємницької діяльності. Я вважаю, що історію виникнення податкової системи України з часів СРСР можна розділити на кілька етапів.

Після революції, у період громадянської війни податки знаходилися в натуральній формі. У жовтні 1918 року ВЦВК був прийнятий закон про натуральний податок. У цей же час були прийняті революційні податки. Місцевій владі було дозволено ввести місцеві одночасні першочергові революційні податки. В умовах “воєнного комунізму” створюється система натурального господарства, у результаті якої грошові податки не мають дійсного значення. У лютому 1921 року утримання грошового податку було цілком зупинене і податковий апарат був розформований.

Формування податкової системи починається в період Непа. Різноманіття економіки викликало потребу в різноманітних формах податків. Основу податкової системи складали прямі податки. У липні 1921-1923 років були введені промисловий прибутково-майновий і загальний сільськогосподарський податки.

Промисловий податок  був введений у 1921 році. Його виплачували  промислові виробничі підприємства і кустарне виробництво.

Податок складався з  патентного і порівняльного зборів. Патентний збір утримувався при видачі патентів на право займатися промисловою і торговою діяльністю. Порівняльним збором обкладався оборот промислових і торгових організацій. При його виплаті враховувалася сума патентного збору. На мій погляд, промисловий податок був першою формою податку з обороту. Поряд із промисловим податком частина прибутку підприємств відчислялася у вигляді прибуткового податку і відрахувань від прибутку. Державні підприємства виплачували і прибутковий податок, і відрахування від прибутку.

У 1924 році вводиться прибутково-майновий податок. Він поклав початок розвитку прибуткового оподаткування громадян. Ставки податку залежали від розміру доходу, а ставки податку на майно встановлювалися окремо. У 1924 році було скасовано оподаткування майна, а прибутково майновий податок реорганізований у прибутковий. Прибутковий податок був розділений на дві частини: основну і додаткову,а його платникі – на окремі категорії і групи. Податок утримувався у твердих ставках, дифферинційних по категоріях і групах платників. Додатковий податок встановлювався в прогресивних ставках до сукупного податку, що перевищував визначений розмір. В роки Непа були введені “комунальні податки і збори” : податок з будівель у містах, квартирний збір, збір із власників транспортних засобів, прописочний збір. Їх можна класифікувати як місцеві податки і збори. На Україні вперше місцеві податки та збори були введені в 1993 році Дикретом Кабінету Міністрів “Про місцеві податки і збори”. Ці податки дають можливість, враховувати особливості економічного і соціального розвитку окремого регіону, доповнювати дохідну базу бюджету.

Сільське населення  в перші роки Непа виплачувало податки в натуральній формі з різних видів сільськогосподарської продукції. У 1922 році їх замінили загальним натуральним податком. Крім нього, існували різні платежі і повинності. Для розвитку сільськогосподарського виробництва в 1923 році  всі податки були скасовані: замість них уведений загальний сільськогосподарський податок, що з 1 січня 1924 року став сплачуватися тільки в грошовій формі.

   Як непрямі  податки, використовувалися акцизи  у виді надбавки на ціни  товарів. Ставки були дифференційні на товари. Найвищі встановлювалися на товари не першої необхідності.

Протягом 1930-1931 років  проводилася податкова реформа. Була встановлена двуканальная система платежів до бюджету: податок з обороту і відрахування від прибутку.

До податку з обороту ввійшли промисловий, акцизи та інші податки. До відрахувань від прибутку – прибутковий податок, власні відрахування від прибутку та інші. Для державних підприємств були встановлені відрахування від прибутку в розмірі від 10% до 81%  фактично отриманого прибутку. Кооперативні організації виплачували прибутковий податок, а для сільськогосподарських підприємств сільгоспподаток також був замінений прибутковим.

Цю реформу не можна оцінити  однозначно.

Позитивним я вважаю уніфікацію податкової системи. Наприклад, податок з обороту вмістив  у собі 53 платежу. Це удосконалило роботу  розрахунку податків і для підприємств і для держави. Але реформа мала негативні моменти: диференційне відрахування від прибутку ставило підприємства в не рівні економічні умови; були скасовані місцеві податки, і дохідна база  місцевих  бюджетів залежила  від державного, тобто вже не можна було говорити про самостійність бюджетної системи; податок з обороту став єдиним непрямим податком, що виконував тільки фіскальну функцію.

У середині 60-х років  з'явилися негативні тенденції  в розвитку економіки. У 1965 році проводиться  господарська реформа. Складовою      частиною  реформи був перегляд взаємозв'язків з бюджетом. Існуюча система платежів до бюджету виконувала тільки фіскальну функцію і не стимулювала виробництво. Тому для підприємств була встановлена плата за основні виробничі фонди й оборотні кошти. Вона  виплачувалася з прибутку залежно від вартості виробничих фондів. Для деяких підприємств (які мали більш вигідні умови для своєї діяльності) уводилися  фіксовані (рентні) платежі. І останнім платежем був вільний залишок прибутку. Він вираховувався, як різниця між загальною сумою прибутку, платою за виробничі фонди і рентні платежі і сумою, що направлялася у фонд економічної стимуляції. Це на якийсь час поліпшило фінансовий стан підприємств.

 Почався пошук нових форм  взаємин між державою і підприємствами. Додатково до плати за виробничі фонди і рентні платежі була встановлена плата за трудові ресурси; платежі вільного залишку прибутку були замінені на норматив відрахування від прибутку. Нормативи носили індивідуальний характер, установлювалися вищими органами і досить часто носили суб'єктивний характер.

 Єдиною ефективною формою  відносин між державою і платниками  можуть бути тільки податки.  Тому в 1991 році був прийнятий  перший Закон СРСР “Про податки  з підприємств, об'єднань і  організацій”.

Україна почала формування власної податкової системи з 1992 року.

У період 1990рр., коли власником переважної маси засобів виробництва виступала держава, доходи бюджету в основному поповнювалися за рахунок грошових нагромаджень, створюваних на державних підприємствах. Система стягування платежів у бюджет у період з 1930 по 1990 роки була жорстоко центтралізованою, носила в основному фіскальний характер і будувалася на використання індивідуальних ставок. Ці методи відображали адміністративно-командний підхід до мобілізації фінансових ресурсів.

Найважливішим недоліком формування доходів бюджету було і те, що були відсутні об”єктивні критерії, відповідно до яких визначалася б частка участі кожного суб”єкта господарювання в централізованому грошовому фонді країни. Це неминуче привело до підриву фінансової самостійності підприємств, зниженню зацікавленості в результатах колективної праці.

Перехід до ринкових умов господарювання зажадав використання економічних методів управління суспільним виробництвом, зміни системи  формування дохідних надходжень у бюджет. Ця система стала будуватися на базі податкових платежів, а взаємини підприємств із бюджетом були переведені на правову основу, регульовану законом.

4. Податкова політика держави

 

Податкова політика являє  собою діяльність держави у сфері  встановлення і стягнення податків. Головними критеріями податкової політики є економічна ефективність і соціальна справедливість. З одного боку, податки мають забезпечити сталу фінансову базу держави, з іншого, - залишити достатньо коштів підприємствам і громадянам з метою збереження максимальної заінтересованості в результатах діяльності. Вся Історія податкової політики зводиться до пошуків ідеалів оптимального оподаткування. При цьому держава не може задовольнитися лише загальними пропорціями розподілу валового національного продукту. Вона повинна враховувати інтереси кожного підприємства, кожного члена суспільства.

Податкова політика ведеться, виходячи з певних принципів, що відображають її завдання. Основними принципами є:

• соціальна справедливість;
• рівнонапруженість;
• економічна ефективність;
• стабільність;
• гнучкість.

Принцип соціальної справедливості означає, що держава встановлює таку систему оподаткування, яка враховує всі фактори діяльності юридичних і фізичних осіб – доходи і споживання, майно і приріст грошового капіталу, ресурсну забезпеченість і віддачу вкладених коштів та ін. Така система, за винятком окремих випадків, не може бути надмірно жорсткою для одних чи безмежно ліберальною до інших. Основою реалізації цього принципу є встановлені орієнтири соціальної політики. Вони виступають первинним явищем, а податкова політика – вторинним. Якщо ці орієнтири встановлені неправильно, то й податкова політика не може бути справедливою.

Оскільки не існує  абсолютної справедливості, то не може бути й установленої на всі часи абсолютно справедливої податкової системи. Аналогічно не існує ідеально справедливого податку. Кожний вид податку більш влаштовує одні верстви населення і настільки ж не підходить іншим. Принцип соціальної справедливості реалізується не через пошук і впровадження найбільш «справедливого» податку, а шляхом поступового встановлення оптимальної структури податкової системи, яка має максимально задовольняти всі верстви населення. Саме всі верстви, а не окремі групи, для яких може встановлюватися пільговий механізм оподаткування, а не особливі умови. Порушення принципу соціальної справедливості в податковій політиці неминуче призводить до напруженості в суспільстві, до труднощів в економіці, до негараздів у духовній сфері.

З принципом соціальної справедливості тісно пов'язаний принцип  рівнонапруженості. Рівнонапруженість означає, що зобов'язання перед бюджетом установлюються для всіх платників згідно з їхніми можливостями і результатами діяльності. Саме поєднання потенційних можливостей і досягнутих результатів може забезпечити рівнонапруженість. Якщо податкова політика виходить тільки з підсумків діяльності, то вона не враховує потенційні можливості платника. Якщо ж податкова політика відштовхується від потенціалу, то вона ігнорує різні результати його реалізації, на які впливає безліч факторів як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру.

Рівнонапруженість досягається  різними способами: в одних випадках – шляхом установлення єдиних для  всіх платників ставок, в інших, навпаки, – за допомогою їх диференціації. Головне – забезпечення рівноцінних початкових умов для всіх платників податків. Винятки з цього правила допускаються тільки з огляду на певні орієнтири економічної та соціальної політики.

Принцип економічної  ефективності має два аспекти. Перший, який відображає фіскальну функцію податків, полягає в ефективності стягнення самих податків. Ця ефективність передбачає: забезпечення повноти і своєчасності сплати податків, максимальне виключення можливості ухилення від податків, мінімальність витрат, пов'язаних з обліком платників і збиранням податків, порівняно з надходженнями від цих податків. Немає сенсу встановлювати такі податки, які надто складно мобілізувати в бюджет, або такі, стягнення яких потребує значних витрат.

Другий аспект відображає регулюючу функцію податків і  характеризує використання податків як фінансових інструментів. При цьому всі податки поділяються на дві групи. Одну становлять ті податки, в які закладена регулююча дія, другу – ті, які виконують регулюючу функцію в обмеженій формі або безпосередньо. Зрозуміло, що принцип економічної ефективності стосується тільки тих податків, які наділяються регулюючим впливом при їх створенні. При цьому слід зазначити, що регулююча функція податків не завжди діє автоматично. Саме тому податкова політика повинна забезпечити вплив податків на економічну ефективність. Якщо це завдання не виконується, необхідно або коригувати механізм стягнення тих чи інших податків, або констатувати непридатність діючих податків.

Принцип стабільності означає, що податкова політика повинна неодмінно дотримуватися визначених на певний час орієнтирів у розвитку суспільства, змінюватись поступово, еволюційним шляхом. Стабільність податкової політики, по-перше, дає змогу всім суб'єктам фінансових відносин мати сталі інтереси і, виходячи з них, вести перспективну фінансову політику. Коли податкова політика змінюється щороку, а то й декілька разів на рік (як, наприклад, в Україні в 1993 р.), то це призводить до неврівноваженості і невпевненості у фінансовій діяльності підприємств. Ні про яке нормальне фінансове планування в таких умовах не може бути й мови. По-друге, стабільність податкової політики забезпечує високий рівень податкової роботи, оскільки податкова служба теж повинна мати певний час на освоєння механізму стягнення того чи іншого податку. Коли ж податки і порядок їх стягнення весь час змінюються, то на невизначеність фінансових інтересів платників накладається ще й плутанина в роботі податкової служби.