Важковиховуваність дітей

Усе частіше у педагогіці використовуються терміни, якими позначають соціально дезадаптованих дітей – „важковиховувані”, „педагогічно занедбані”, „схильні до правопорушень”, „соціально занедбані” – і традиційно пов’язують з кризовим підлітковим віком. Педагогічний словник тлумачить „важковиховуваність” як „свідомий або несвідомий спротив дитини цілеспрямованому педагогічному впливу, викликаний найрізноманітнішими причинами, включаючи педагогічні прорахунки вихователів, батьків, дефекти психічного і соціального розвитку, особливості характеру, інші особистісні характеристики учнів, вихованців, що ускладнюють соціальну адаптацію, засвоєння навчальних предметів та соціальних ролей” [2, 152]. Незважаючи на те, що детермінанти відхилень у розвитку особистості та її поведінці багатоаспектні, причини виникнення такого явища коріняться вже у періоді дошкільного дитинства. Так, видатний український педагог В. Сухомлинський наголошував: „Важкою дитина стає саме в цьому віці – від року до семи-восьми років” [3, 515]. Психологи наголошують, що педагогічна занедбаність, яка виникла у дошкільний період на поведінковому рівні, набуває новоутворень дидактичного рівня у молодшому шкільному віці, переходить у соціально-педагогічну у підлітків (Р.В. Овчарова).

Науковці одностайно стверджують: у дитинстві закладається фундамент особистості – формуються її основні мотиваційні, інструментальні та стильові риси, первинні етичні поняття та категорії, здатність бачити прекрасне навколо себе. У свідомості дитини виникає розуміння власних можливостей та свого місця в системі суспільних відносин. Дитина поступово входить в суспільне середовище, формується як особистість, яка постійно розвивається. Перетворення людського індивіда на особистість відбувається у процесі соціалізації. Соціалізація, таким чином, є процесом входження дитини в соціальне середовище, що включає в себе засвоєння мови, норм і правил поведінки, моральних цінностей – тобто всього того, що складає культуру суспільства. Соціалізацію проходять усі діти, починаючи з самого народження, набуваючи певної системи знань та уявлень про соціальний світ, засвоюючи норми і правила поведінки у суспільстві, оволодіваючи певними уміннями і соціальними навичками, культурою свого народу.

Вікові особливості дітей-дошкільників – відкритість світу, казково-міфічне світосприйняття, допитливість, значна емоційність, навіюваність, сприйнятливість, здатність до наслідування, підвищена рухова активність, наївність і безпосередність – створюють загрозу закріплення та інтеграції негативних проявів. І якщо у цей відповідальний і значущий період дитиною не займаються і не приділяють їй достатньої уваги, виникають затримка і негармонійність розвитку, неуспішність і непродуктивність діяльності, порушення у процесах самовизначення, реалізації особистісного потенціалу, психологічна вразливість дитини. Наслідком недостатнього засвоєння позитивного соціального досвіду стає важковиховуваність як спротив педагогічному та соціальному впливу, що виражається у складностях знаходження засобів індивідуального підходу. Педагоги часто таких дітей називають неслухняними, вередливими, упертими, погано вихованими тощо. Іншими словами, мова йде про те, що поведінка таких дітей заважає дорослим. „У дитинстві закладається людський корінь, – зазначав В.О. Сухомлинський. – Жодної рисочки природа не відшліфовує – вона тільки закладає, а відшліфовувати нам – батькам, педагогам, суспільству”[3, 291]. Багаторічний педагогічний досвід видатного педагога дозволив стверджувати, що не може бути легкого і безтурботного виховання. Ця робота важка, кропітка, у ній „незрівнянно більше одноманітної, втомливої, часто неприємної праці, ніж праці, яка б давала тільки задоволення.” Більше того, „усе залежить від виховання в дитинстві”, і власне саме виховання людини відбувається тільки в людському середовищі. І тут варто особливо пам’ятати, що „ .в серці дитини, яка дивиться на світ широко відкритими очима і не знає, як жити,” крихітні крижинки зла „стають великими брилами льоду” [3, 291].

Поняття „важковиховуваність” сьогодні використовується достатньо часто, разом з тим, ця проблема не є суто дитячою. Вона виникла на основі труднощів у стосунках батьків та педагогів з дітьми, а також внаслідок конфліктів між дитячими потребами і можливостями їх задоволення, отож містить у собі три елемента: вихователя, дитину та їхню взаємодію. Розв’язуючи ці протиріччя, дорослі часто знімають з себе відповідальність за соціалізацію і виховання дитини і перекладають її на плечі іншого – на дитину та її оточення. Отож, педагоги звинувачують родину, а батьки – освітній заклад. Натомість підґрунтя важковиховуваності, як вважав В. Сухомлинський, криється у вихованні, в умовах, у яких дитина зростає в роки раннього дитинства: „Якщо дитина стала важкою, якщо все, що посильне іншим людям їй непосильне, то це означає, що у дитинстві вона не дістала для свого розвитку від людей, які її оточують, того, що повинна була дістати” [4, 515]. Легковажне ставлення до дошкільного дитинства обертається для дітей у кращому випадку незворотно втраченими можливостями, а в гіршому – деформацією логіки всього наступного онтогенезу. Аналітичні матеріали засвідчують: у найбільш розвинених країнах раннє і дошкільне дитинство вважають особливим національним ресурсом, який дозволяє вирішувати складні проблеми соціального и економічного розвитку. У всіх країнах Європи рання освіта є предметом національної політики. Стверджувати про серйозне і відповідальне ставлення європейських держав до дитинства дозволяє як зростаюча увага засобів масової інформації, так і технологізація процесу ранньої і дошкільної освіти. Проявляється вона у зростаючій регламентації діяльності педагогів, які працюють з ма­ленькими дітьми, а також розвитку відповідної інфраструктури, зокрема індустрії дитячих книг, посібників, іграшок і дидактично­го матеріалу [ 1 ].

Тому в умовах сьогодення більшої актуалізації набуває соціально-педагогічна діяльність у системі дошкільної освіти. Реалії вимагають педагогічного регулювання, корекції та управління соціальними процесами у широкому спектрі стосунків дитини у соціумі. Отже, необхідно активізувати створення соціальних структур, які покликані сприяти взаємодії закладів дошкільної освіти, сім’ї і суспільства у соціалізації та вихованні дітей, у наданні консультативної допомоги сім’ям, які її потребують, у захисті прав дітей.

Сьогодні на дошкільні заклади покладено нову суспільну місію – здійснення соціального патронажу, для реалізації якого у штат дошкільного закладу вводиться посада соціального педагога із розрахунку 80 дітей на одного дошкільного соціального педагога та практичного психолога. На жаль, кадрове забезпечення навчальних закладів такими спеціалістами, що становить лише 39% загальної потреби, є проблемою, яка сьогодні залишається вирішеною лише частково [6].

Відомий французький лікар-педіатр і психоаналітик Франсуаза Дольто далекоглядно передбачала: „У своїй свідомості нам належить ще пройти величезний шлях для того, щоб зрозуміти, що раннє виховання дитини у суспільстві їй подібних є завданням номер один” [5, 460]. Для нас надзвичайно важливо розвивати сьогодні цілісне бачення педагогіки саме з такої позиції.

Література.

1. Детский сад вчера,  сегодня, завтра // Дошкольное воспитание. – 2005. – № 8. – С. 88 – 95.

2. Коджаспирова Г.М., Коджаспиров А.Ю. Педагогический словарь: для студ. высш. и сред. пед. учеб. заведений. М.: Издательский центр «Академия», 2001. – 176 с.

3.Сухомлинський В.О. Вибрані твори: В 5-ти т. – Т. 3. – К.: Рад. школа. – 670 с.

4.Сухомлинський В.О. Вибрані твори: В 5-ти т. – Т. 4. – К.: Рад. школа. – 639 с.

5.Франсуаза Дольто. На стороне ребенка. – СПб., издательство «Петербург – XXІ век», 1997. – 527 с.

6.Якименко Л. Родина  та діти в Україні // Дошкільне виховання. – 1995. –

№ 6. – С. 3 – 6.