Виховання і навчання в країнах Давнього Сходу

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту в Україні

Харківський національний університет  імені В. Н. Каразіна

 

 

 

 

 

 

 

Реферат з педагогіки на тему:

« Виховання і навчання в країнах Давнього Сходу »

 

 

 

 

 

 

 

 

студентки ІІІ курсу

групи ЛУ – 31

філологічного факультету

(спеціальність – українська  мова та література )

Ткаченко Віталіни Анатоліївни

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків 2012

   Вступ

До Давнього Сходу належали держави, що існували у IV—І тис. до н.е. на території Південної Азії та частково у Північній Азії. Тут виникли перші рабовласницькі держави — Шумерія, Вавилонія, Ассирія, Єгипет, Індія, Китай. Створена ними цивілізація мала значний вплив на культурний розвиток людства.

З появою класового суспільства  виховання підростаючого покоління  набуло класового характеру, виділилося як самостійна соціальна функція  суспільства. На цьому етапі з'явилися  спеціальні навчально-виховні заклади  — школи, в яких здійснювалося  систематичне навчання дітей. Появі  шкіл сприяло виникнення різних систем письма (шумерське, єгипетське, китайське  та ін.). Перші школи було відкрито в III—II тис. до н.е. у Шумері, Єгипті, Індії, Китаї, й відтоді систематичне навчання стає важливим складником процесу  виховання.

Школи в Шумері (рання рабовласницька держава на території Дворіччя —  між річками Тигр і Євфрат) виникли  у середині III тис. до н.е. Головним їх завданням була підготовка писарів, навчання їх клинопису — трансформованому піктографічному письму, що являє  собою комбінації різноманітних  вертикальних і горизонтальних клиновидних  рисок (система налічувала до 600 знаків). Такі школи називали «будинками глиняних табличок», учителя — «батьком будинку  глиняних табличок», учня — «сином будинку глиняних табличок». Назви  походять від того, що шумери писали на мокрих глиняних таблицях. Учні також  засвоювали певні знання з ботаніки, зоології, географії, математики, граматики, літератури. Навчання в школах було тривалим, коштувало дорого, тому навчалися  лише діти знаті.

У Єгипті школи з'явилися  у III тис. до н.е. водночас з виникненням  писемності. Тут існували двірцеві школи, школи для жерців, школи писарів, школи для різних службовців. У них користувалися ієрогліфічним (ієрогліф — священний знак) письмом, яке налічувало до 700 ієрогліфів. Учні писали чорною фарбою на папірусі тонкою бамбуковою паличкою. У школі при палаці фараона заняття тривали з ранку до пізнього вечора. Панувала сувора дисципліна, вдавалися до тілесних покарань. Майбутні чиновники навчалися читанню, письму та лічбі. Крім того — гімнастичним вправам, плаванню і гарним манерам. У школах для жерців, окрім загальних предметів, давали релігійну освіту, а також навчали астрономії та медицини. Діти вищої знаті здобували освіту у військових школах, звідки виходили воєначальники.

В Індії (III тис. до н.е.) виховання  було кастовим. Існували школи лише для двох вищих станів: школа брахманів  і школи кшатріїв. Школу брахманів  очолював учитель. Навчання в ній  тривало 10—12 років (від 6—12 до 22—24 років). Під час навчання діти проживали  у будинку вчителя. Окрім навчання, учні поралися у його господарстві. У школі брахманів з дітей  найвищої касти готували служителів Бога, які все своє життя присвячували вивченню священних книг — Вед. У  школах кшатріїв навчалися діти нижчих каст (шляхетської, військової). Тут  вони опановували науку володіння  зброєю, їзду верхи, гімнастичні вправи, а також математику, поезію, музику, етику і танці. Найнижчі касти  не могли здобувати освіту.

У Китаї писемність виникла  в II тис. до н.е., водночас почалося й  навчання грамоти. Воно було тривалим і доступним лише дітям із заможних родин. До появи загальноосвітніх шкіл у Китаї існували так звані  общинні школи, в яких юнаків безкоштовно  навчали стрільби з лука, пісень та обрядів, згодом — їзди верхи, письма і лічби. Навчання починалося з шести  років. Основними його методами були запам'ятовування, наслідування, обмеження  свободи та ініціативи. У школах панувала сувора дисципліна, застосовували  тілесні покарання. Для підготовки чиновників діяли спеціальні навчальні  заклади: юридичні, медичні, математичні, художні. Згодом було відкрито вищі аристократичні школи, в яких навчали ораторського мистецтва, філософії, релігійної моралі, астрономії, медицини та ін.

Першу приватну школу в  Китаї відкрив Конфуцій (бл. 551—479 до н.е.). Він вивчив понад три тисячі осіб. У філософських школах навчали ораторського мистецтва, риторики, логіки, вміння вести полеміку, дискутувати. Саме в Китаї вперше було запроваджено складання екзамену для тих, хто хотів стати вченим або чиновником.

Виховання і навчання у Давній Греції та Римі

У Давній Греції, що складалося з невеликих рабовласницьких  міст-держав, найоригінальніша система  виховання існувала в Спарті —  головному місті Лаконії і в Афінах — головному місті Аттіки. Спільним в обох системах було те, що вони призначалися для виховання заможного повноправного населення в дусі зневажливого ставлення до фізичної праці й до людей праці (неповноправного населення і рабів).

У Спарті виховання мало військово-фізичний характер. Його головним завданням  була підготовка мужнього, фізично  розвиненого, здорового, загартованого  й витривалого воїна — захисника  земельної аристократії. Виховання  було державним і суворо контролювалося з перших днів народження дитини: новонароджених оглядали у спеціальному місці (лесха) і повертали батькам лише здорових дітей. З семи років хлопчиків, які до цього жили вдома, віддавали у державні навчально-виховні заклади (агели), в яких вони перебували до 18 років під наглядом вихователів-педономів. В агелах вихованців привчали зносити голод, холод і спеку. Вони спали на земляній підлозі на твердій підстилці, отримували на рік тільки один плащ, погано харчувалися. Майже весь час їх тренували в бігу, стрибках, метанні списа та диска, у боротьбі, а на дозвіллі вони розважалися військовими іграми, вчилися співати і грати на музичних інструментах. Вихованці брали участь у нічних облавах на рабів (криптіях). З 15-річного віку юнаки мали право носити зброю і брали участь у криптіях. Після кожного року навчання проводилися публічні випробування — агони.

Розумовому вихованню  дітей і молоді в Спарті приділялося  мало уваги. Усі зусилля були спрямовані на виховання беззаперечного послуху, витривалості та вміння долати труднощі й незгоди. Дорослі, які відвідували  агели, проводили з вихованцями бесіди про державні закони і порядки, про стійкість і мужність їхніх предків, моральні якості спартіатів.

Юнаків 18—20 років об'єднували в групи ефебів, у яких вони відбували військову службу. Дівчата також проходили військово-фізичну підготовку, щоб разом з дорослими жінками під час воєнних походів чоловіків тримати в покорі рабів і охороняти місто-державу.

Афінська система виховання  дещо відрізнялася від спартанської. Тут виховання мало індивідуальний характер. Афіни прагнули до поєднання  розумового, морального, естетичного  та фізичного розвитку. Метою виховання  була гармонійно розвинена особистість. До семи років хлопчики і дівчатка виховувалися в сім'ї. Відтак хлопчики навчалися в школах, а дівчатка здобували домашнє, сімейне виховання під наглядом матерів або інших жінок. Виховання дівчат було досить обмеженим і замкнутим, вони навіть перебували здебільшого в окремих частинах житлових приміщень (гінекеях). Школи були платними, а тому не для всіх доступні. Навчання дітей із заможних родин полягало у поєднанні розумового, фізичного, морального і естетичного виховання; трудового виховання дітей не існувало, оскільки фізична праця вважалась обов'язковою тільки для рабів.

Хлопчики 7—14 років навчалися  у приватних школах граматистів  і кіфаристів. Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами (від гр. «дидаско» — навчаю). Учнів до школи та додому супроводжували раби — педагоги. У школах граматистів навчали писати, читати та лічити; писали на воскових дощечках паличкою (стилем), лічили на пальцях, камінцях і рахівницях. У школах кіфаристів (музики) учнів, крім елементарної грамоти, вчили співати, грати на музичних інструментах, декламувати уривки з «Одіссеї», «Іліади» та інших художніх творів.

У школі палестрі (школі  боротьби) під керівництвом учителів-педотрибів підлітки та юнаки 14—15 років навчалися п'ятиборства (біг, стрибки, боротьба, метання диска і списа), а також плавання.

Юнаки 17—18 років з родин  найзаможніших аристократів виховувались у гімназіях, в яких вони вивчали філософію, політику, літературу та займалися гімнастикою. Юнаки 18—20 років готувалися до військової служби (вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави).

З IV ст. до н.е. (з часу походів  Александра Македонського) до І ст. н.е. грецька культура поширилася на величезній території. Цей період грецької історії називають епохою еллінізму. Нові умови життя справили величезний вплив на виховання і навчання. Освіта стає громадською справою, особливе службове становище посідає вчитель. Шкільні будівлі утримують правителі й багаті меценати. У школах починають вчитися й дівчата. З'являються систематичні навчальні плани. Александрійські вчені встановлюють новий зміст освіти, тобто завершений на певному рівні. Кожен учень мав певне місце в школі, а кращих з них преміювали. Змінилися й методи навчання, з'являється письмове приладдя і практика записування лекцій. Створюються підручники та правила термінології. Виховне значення мали свята, дні спогадів про визначні події, екскурсії до місць видатних подій.

Система освіти в цей час  складалася з таких ланок: елементарна  школа грамоти (7—12 років), граматична школа (12—15 років), гімназії (15—18 років), ефебії (18— 19 років), філософська школа (20—22 роки).

Грецька школа еллінського  періоду стала зразком для  середньовічної Європи, адже цей тип  виховання був загальним, не прив'язаним до певного державного ладу, касти, класу.

Система виховання у Давньому Римі склалася в VI— І ст. до н.е. Соціально-класове  розшарування населення країни (рабовласники, вільне привілейоване населення  — патриції та вершники, бідне населення  — плебеї) позначилося й на системі  виховання: для дітей бідноти  тут існували елементарні приватні й платні школи (читання, письмо, лічба); для дітей привілейованих верств — граматичні школи, в яких учні вивчали граматику, латинську і  грецьку мови, риторику, елементи історії  та літератури. У школах обох типів  навчалися тільки хлопчики. В останні  століття республіканського Риму діяли  школи риторів, у яких дітей знаті  готували до державної діяльності, вони вивчали риторику, філософію, правознавство, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платним.

У середині І ст. до н.е. платні граматичні та риторські школи було перетворено на державні. Якщо в  Греції спостерігалася тенденція від  державного виховання до приватного, то в Римі відбувався зворотний процес. Імперія, яка надто розрослася територіальне, потребувала величезної кількості  відданих їй чиновників. Завдання їх підготовки постали перед школами вищого типу — граматичною і риторичною. Елементарна школа тепер повинна  була виховувати вірнопідданих громадян. Учителі також стали службовцями, отримуючи державну платню.

У період існування імперії  було відкрито й жіночі риторичні  школи, а також спеціальні школи  для підготовки лікарів, юристів, архітекторів та інших спеціалістів. У Римі виникає вища школа університетського типу (Атене-ум). В останнє століття існування Римської імперії освіта, як і вся культура, переживали занепад.

Елементи педагогіки у філософських системах давнього світу

У Давній Греції та Римі зародилися перші педагогічні теорії, які  в той час ще не виокремилися з  філософії в самостійну науку. Серед  їх авторів — Сократ, Платон, Аристотель, Демокріт і Квінтіліан.

Сократ (469—399 до н.е.) — один з основоположників теорії про «добру природу» людини незалежно від її статі та походження. Головне завдання вихователя — пробудити кращі потаємні душевні сили вихованця. Це пробудження він називав «другим народженням». Вважав, що вчительська діяльність важливіша за обов'язки батьків і визначав її як повивальне мистецтво. Головний принцип такої діяльності — відмова від примусу й насилля, а найдієвіший засіб виховання — переконання.

Виходячи з ідеї самопізнання, Сократ розробив евристичний метод  навчання: вчитель повинен доводити хибність уявлень учнів, а відтак підводити їх до правильного розуміння  істини. Цей метод навчання (евристична бесіда, сократичний метод), на його думку, розвиває мислення, сприяє розумовому розвитку. Таким методом Сократ навчав своїх учнів — дітей і молодь, яких збирав у храмах, на майданах і  в парках. Цей метод широко використовують у сучасних школах.

Платон (427—347 до н.е.) — видатний афінський філософ учень Сократа. Написав низку праць: «Держава», «Закони», «Федр», «Бенкет», «Тімей» та ін. Займався педагогічною діяльністю в Афінах, де при гімнасії Академія заснував філософську школу.

Використовуючи досвід афінської  та спартанської систем виховання, Платон першим у світі обґрунтував систему  освіти і виховання підростаючого  покоління. Мета виховання, на його думку, — формування «і тіла, і душі найпрекраснішими». Він обстоював державне, суспільне  виховання дітей і першим дійшов висновку про необхідність відкриття  державних дитячих дошкільних закладів.

Відповідно до пропонованої ним системи виховання діти 3—6-річного  віку здобувають виховання «на майданчиках» при храмах, де жінки-вихователі, призначені державою, розвивають їх через ігри, казки, пісні, бесіди тощо. Дітей 7—12 років (хлопчиків і дівчаток) в державних школах навчають читання, письма, лічби, музики і співів. Для підлітків 12 —16 років існують школи-палестри, а для юнаків 16—18 років — гімнасії. Молодь 18—20 років проходить військову підготовку в групах ефебів. Найздібніші молоді люди віком від 20 до 30 років можуть здобувати вищу освіту. Вивчаючи філософію, астрономію, арифметику, геометрію, музику, вони готуватимуться до виконання важливих доручень у державі. Особи віком від 30 до 35 років, найздібніші та найосвіченіші, можуть удосконалювати свою освіту, щоб згодом стати керівниками держави. Після 50 років вони звільняються від керівництва державою і можуть самовдосконалюватися.

Арістотель (384—322 до н.е.) — учень Платона, видатний філософ і вчений Давньої Греції, у науці пішов своїм шляхом («Платон мені друг, але істина дорожча»). Педагогічні ідеї Аристотеля викладені в його філософських творах «Політика», «Нікомахова етика», «Метафізика», «Про душу» та ін. Арістотель вважав, що людина наділена рослинною душею (її функції — розмноження і харчування), тваринною душею (відчуття і почуття) і розумом, а тому потребує всебічного виховання: фізичного, розумового та морального. Починати слід з фізичного виховання.

Уперше в історії педагогіки він зробив спробу вікової періодизації, яку, вважав, слід враховувати у процесі  виховання: від народження до 7 років; від 7 років до настання статевої зрілості — 14 років; від 15 до 21 року, тобто до змужніння. Критерій такої періодизації — природа розвитку особистості. В ідеальній державі Аристотеля допускається існування сім'ї, тому дитина до семи років виховується  в сімейних умовах традиційного грецького  взірця.