Лекция по "Фонології"

 

3) в одному звукові  можуть збігатися дві фонеми. Так, у слові сміється [с'м'цец'а]  звук [ц*] представляє фонеми <т"> і <с'>, а в російському слові  сшить [Й1ыт'] звук [пі] представляє  фонеми <с> і <ш>;

 

4) крім сегментних фонем,  за деякими теоріями, зокрема  теорією фонем американської  фонологічної школи, існують суперсегментні  фонеми - фонеми тону і наголосу. У словах мука і мука, скажімо,  сегментні фонеми одні й ті  самі, однак ці слова різняться  значенням, і єдиним засобом  розрізнення є наголос, що дає  підставу інтерпретувати його  як фонему.

 

Отже, фонеми існують у  нашій свідомості як єдині комплекси  звуків. У філософському плані  співвідношення фонеми і звука можна  визначити як відношення сутності та явища.

 

Визначення  фонеми

Фонема (грец. phonema — звук, голос) — мінімальна одиниця звукової будови мови яка служить для розпізнавання і розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнавання і розрізнення слів (М Трубецькой).

Образ звука в пам’яті  людини і є не що інше як фонема (Бодуен де Куртене).

Фонема — найменша лінійно  неподільна величина, що використовується для

утворення, розпізнавання і розрізнення значущих одиниць мови (С. Семчинський)

Поняття фонема було введено  в ужиток Бодуеном де Куртене. Грунтовне  пояснення фонеми дав М.Трубецькой. Українська фонологічна думка розвивалася під впливом російської фонетики, де існують дві фонетичні школи — Московська і Петербурзька (Щербівська). Московська фонологічна школа розглядає фонему як сукупність диференційних ознак — на основі протиставлення звука фонемі (Реформатський, Винокур, Кузнєцов). Петербурзька фонетична школа вивчає фонему у єдності зі звуком (Щерба). Українська фонологія розвивалася у руслі ідей Л.Щерби. Так, сучасна укр. фонетика фонему розглядає у єдності зі звуком, який вивчається в трьох аспектах: фізичному, анатомо-фізіологічному та функціональному (лінгвістичному). Фонема є предметом вивчення функціонального аспекту. Питаннями фонематики займалися: П.Коструба, Л.Булаховський, М.Жовтобрюх та ін.

 

Лінгвістичні ідеї вченого  мають яскраво виражений психологічний  напрям. І.О.Бодуен де Куртене чітко  протиставляє звук як «минуще фізично-акустичне  явище» і фонему як стійке уявлення про звук, «психічний еквівалент звука». Фонеми, таким чином, відіграють у свідомості носія мови роль  «вузлів»,  організаційних центрів,  навколо  яких групується  звукова

багатоманітність мовлення.

 

Фонема – це звук мовлення, що виконує смислорозрізнювальну функцію, суть якої полягає в можливості відрізняти одне слово від інших. Зазначена функція проявляється тільки за перебування звука в складі  слова,  до  того  ж лише  в певній,  так  званій  «сильній»  чи «слабкій» позиції – для голосного – у наголошеному складі, для приголосного – перед голосним, перед однотипним приголосним (наприклад, дзвінкого перед дзвінким) тощо. Найбільш яскраво смислорозрізнювальна функція проявляється в односкладних словах: сом – сум, рак – гак. Однак і в багатоскладових словах фонеми виконують свою основну функцію: правильна вимова фонем при реалізації      мовленнєвої      діяльності      забезпечує      можливість повноцінного сприйняття висловлювання слухачем.

Смислорозрізнювальна роль фонеми виходить на передній план: «Фонемою називається найкоротше спільне  фонетич­не уявлення даної мови, здатне асоціюватися зі смис­ловими уявленнями і диференціювати слова» [Щерба 1971: 121]

 

Фонетична позиція — лінгвістичний термін, введений Московською фонологічною школою.

Сильна позиція — позиція, в якій протиставлення і розрізнення  фонем досягають найбільшої сили.

Слабка позиція — позиція, в якій протиставлення фонем неповне  або зникає зовсім, тобто нейтралізується.

Для голосних сильна позиція  — наголошена, слабка — ненаголошена. Наприклад, у слові се́ла фонема /е/ знаходиться у сильній позиції, оскільки на неї падає наголос, але  у слові село́ ця сама фонема перебуває  у слабкій позиції і звучить  як звук наближений до [и]. У сильній  позиції також можуть бути і сонорні  приголосні звуки у деяких мовах  світу.

Cильними позиціями називають  такі відрізки звучання, в яких

протиставлення і розрізнення слів досягає найбільшої міри. Слабкими

вважають такі позиції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає.

Так, наприклад, для голосних у слов'янських мовах сильною  є позиція під

наголосом, а слабкою - ненаголошена позиція. Порівняти; укр. слла [слла]

і селaa [сеилaa]; рос. вол і воловой [въл^вooі]. Для приголосних сильною

є позиція перед голосними і сонорними (голос, колос, зной, сниться),

слабкою — перед іншими приголосними (укр. просьба [прooз'ба], боротьба

[бород'бaa], рос. сдать [здат'], легко [л'еихкoo]).

Сильні й слабкі позиції  в різних мовах не збігаються.

У слабкій позиції фонема може втрачати деякі зі своїх диференційних  ознак, її смислорозрізнювальна функція  при цьому послаблюється: план вираження  співпадає з планом вираження  іншої фонеми; виникають омофони (пор. у рос. мові: пруд — прут, гриб - грипп, компания - кампания тощо). Явище нейтралізації фонем, природне для звукового ладу різних мов, призвело М.С.Трубецького до думки про необхідність виділення фонологічної «надодиниці» - архіфонеми.  Архіфонема - представник більш високого ступеня абстракції на фонологічному рівні мови; вона об'єднує в собі на рівних правах фонеми, що зазнають нейтралізації. Так, у наведених прикладах можна відзначити архіфонеми /т/, /п/, /а/. Це поняття більш узагальненої, ніж фонема, фонологічної одиниці активно розробляється сучасними фонологами.

Редукція голосних

Ненаголошеність безпосередньо  пов’язана з редукцією звуків. Редукція (від лат. – скорочую) –  видозміна звуків, що є наслідком  меншої напруженості й тривалості артикуляції.

Є два типи редукції звуків: кількісна і якісна.

Під кількісною редукцією розуміють зменшення тривалості голосних при збереженні характерного тембру.

Наслідки експериментального дослідження тривалості голосних переконливо  доводять, що в усіх позиціях (крім позиції  абсолютного кінця слова) ненаголошені голосні в 2 – 3 рази коротші за наголошені, що є яскравим свідченням наявності  в українській мові кількісної редукції голосних.

Якісна редукція виявляється в тому, що ненаголошені голосні втрачають напруженість і утворюються при нейтральному або більш чи менш близькому до нейтрального положення мовних органів, що змінює якісні характеристики голосних.

Звичайно кількісна і  якісна редукція виявляються одночасно. Більше того, вважають, що якісна редукція є безпосереднім наслідком кількісної редукції.

 

Правила виділення фонем

Чотири правила, виведені Н. С. Трубецьким для відрізнення  фонем від варіантів фонем [3] :

 

Якщо в тій чи іншій  мові два звуки зустрічаються  в одній і тій же позиції  і можуть заміщати один одного, не змінюючи при цьому значення слова, то такі звуки є факультативними варіантами однієї фонеми.

При цьому факультативні  варіанти бувають загальнозначущі  і індивідуальні, а також стилістично  суттєві і стилістично несуттєві.

 

Якщо два звуки зустрічаються  в одній і тій же позиції  і не можуть при цьому замінити один одного без того, щоб змінити  значення слова або спотворити його до невпізнання, то ці звуки є фонетичними  реалізаціями двох різних фонем.

Якщо два акустично (або  артикуляторно) родинних звуку ніколи не зустрічаються в одній і  тій же позиції, то вони є комбінаторними варіантами однієї і тієї ж фонеми.

Два звуку, в усьому задовольняють  умовам третього правила, не можна тим  не менш вважати варіантами однієї фонеми, якщо вони в даній мові можуть слідувати один за одним як члени  звукосполучення, притому в такому положенні, в якому може зустрічатися один з цих звуків без супроводу  іншого.

Сім правил, виведених Н. С. Трубецьким для відрізнення окремих  фонем від сполучень фонем [3] :

 

Реалізацією однієї фонеми можна вважати тільки поєднання  звуків, складові частини якого в  даній мові не розподіляються за двома  складами.

Так, у російській мові [ц] не розпадається на кордоні складу: ли-цо. У той же час в англійській та фінською мовами комплекс [ts] обов'язково розділяється: англ. hot-spot (Гаряча точка) або фін. it-se (Сам).

 

Групу звуків можна вважати  реалізацією однієї фонеми тільки в  тому випадку, якщо вона утворюється  за допомогою єдиної артикуляції  або створюється в процесі  поступового зменшення або скорочення артикуляційного комплексу.

Групу звуків слід вважати  реалізацією однієї фонеми, якщо її тривалість не перевищує тривалості інших фонем даної мови.

Потенційно однофонемную групу звуків (тобто групу, що задовольняє  вимогам попередніх трьох правил) слід вважати реалізацією однієї фонеми, якщо вона зустрічається в  таких положеннях, де, за правилами  цієї мови, неприпустимі поєднання  фонем певного роду.

Так, у ряді африканських мов зустрічаються комплекси [mb] і [nd] на початку слова. При цьому  інших сполучень приголосних  у цій позиції не буває, тому такі комплекси вважаються однією фонемою. У кіпрському грецькому комплекси [mb] і [nd] зустрічаються на початку  слова поряд з іншими поєднаннями  приголосних, тому поєднання [mb] і [nd] вважаються складаються з двох фонем.

 

Групу звуків, що відповідає вимогам, сформульованим у правилах 1-3, слід вважати простий фонем, якщо це випливає з усієї системи даної  мови.

Це правило особливо важливо  для прийняття рішення про  інтерпретацію дифтонгів. У російській мові поєднання типу [ай], [ой] при  словозміні розпадаються на поєднання  гласного з згодним [й]: [дай - да-йу]. У німецьких ж мовами вони чергуються з простими голосними: write [raɪt] - written [rɪt (ə) n]. Тому в германських мовах  дифтонги трактуються як фонеми поряд  зі звичайними голосними [4].

 

Якщо складова частина  потенційно однофонемной групи звуків не може бути витлумачена як комбінаторний  варіант якоїсь фонеми даної мови, то вся група звуків повинна розглядатися як реалізація однієї фонеми.

Якщо один звук і група  звуків, що задовольняють зазначеним вище фонетичним передумовам, ставляться один до одного як факультативні або  комбінаторні варіанти і якщо при  цьому група звуків є реалізацією  групи фонем, то і один звук повинен  розглядатися як реалізація тієї ж  групи фонем.

 

Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і по¬яснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови, тобто в синхронії. В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на словосполучення, словосполучення

 

на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й інтерпре¬тація виділених одиниць

 

Лев Володимирович  Щерба ( 20 лютого ( 3 березня) 1880 , Ігумен, Мінська губернія - 26 грудня 1944, Москва) - російський і радянський мовознавець, академік АН СРСР, який вніс великий вклад у розвиток психолінгвістики, лексикографії та фонології. Один з творців теорії фонеми. Спеціаліст з загального мовознавства, російській, слов'янським і французькому мовам.

Народився в місті Ігумен Мінської губернії [1] [2] (іноді вказується невірне місце народження Петербург [3], звідки незадовго до його народження переїхали його батьки), але виріс  у Києві, де закінчив гімназію із золотою  медаллю. В 1898 вступив на природничий  факультет Київського університету. В 1899, після переїзду батьків до Петербурга, перевівся на історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Учень І. А. Бодуена де Куртене. В 1903 закінчив Петербурзький університет із золотою медаллю за твір "Психічний елемент у фонетиці".

 

В 1906 - 1908 рр.. жив у Європі, вивчав граматику, порівняльно-історичне мовознавство і фонетику в Лейпцигу, Парижі, Празі, досліджував тосканські і лужицькі (зокрема, мужаковскій) діалекти. У Парижі, в числі іншого, працював у лабораторії експериментальної фонетики Ж.-П. Руссло. З 1909 - приват-доцент Петербурзького університету. Викладав, крім нього, на Вищих жіночих курсах, в психоневрологічному інституті, на курсах для вчителів глухонімих і вчителів іноземних мов. Читав курси зі вступу до мовознавства, порівняльної граматики, фонетики, російській та старослов'янського мовам, латині, давньогрецького, викладав вимова французької, англійської, німецького мов.

 

В 1909 створив у Петербурзькому університеті лабораторію експериментальної  фонетики, нині - його імені. В 1912 захистив магістерську дисертацію ("Російські  голосні в якісному і кількісному  відношенні"), в 1915 - докторську дисертацію ("Восточнолужіцкое наречие"). З 1916 - професор кафедри порівняльного  мовознавства Петроградського університету. З 1924 - член-кореспондент Російської академії наук, з 1943 - академік АН СРСР. [4] З 1924 - почесний член Міжнародної асоціації фонетистів.

 

Розвинув концепцію фонеми, сприйняту їм від Бодуена, надавши  терміну "фонема" його сучасне  значення. Засновник Ленінградській (Петербурзької) фонологічної школи. Серед  його учнів - Л. Р. Зіндер і М. І. Матусевич.

 

Серед його наукових інтересів, крім уже названих, були синтаксис, граматика, питання взаємодії мов, питання викладання російської та іноземних  мов, питання мовної норми, орфографії та орфоепії. Підкреслював важливість розмежування наукового і "наївного" значення слова, створив наукову  типологію словників. Поставив проблему побудови активної граматики, що йде  від значень до виражає їх формам (на противагу традиційної, пасивної граматики, що йде від форм до значень).