Освіта в 19 ст.

Найвищим досягненням української дожовтневої прози вважається повість М. М. Коцюбинського (1864-1913) «Fata morgana». Це справжня епопея революційного руху в українському селі напередодні і під час революції 1905-07 рр. Автор відобразив нові, характерні для того періоду явища на селі, пов'язані насамперед із зростанням впливу робітничого класу на боротьбу селянства.

В цілому ряді оповідань («В дорозі», «Intermezzo», «Подарунок на іменини», «Сон») Коцюбинський змалював образи безстрашних, несхитних революціонерів — мужніх борців за волю народу. Історичний сюжет в оповіданні «Дорогою ціною» Коцюбинський також підніс до злободенного звучання в умовах революційного передгроззя, розкривши волелюбні національно-визвольні традиції українського народу.

Революційним пафосом пройнята поезія Лесі Українки (1871-1913), яку на рубежі XIX-XX ст. Франко вітав: «Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини». В дні революції 1905-07 рр. музу великої української письменниці, за її власним висловом, обмарив «суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби». Написані нею у ті роки поетичні твори «Осіння казка», «В катакомбах», «Пісні про волю» прославляють борців за волю народу. В оповіданні «Помилка» (1906) письменниця вперше в українській художній літературі змалювала образи революціонерів, членів робітничої партії.

А. Ю. Тесленко (1882-1911) зумів побачити в реальному житті і відобразити  в своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села — селянського революціонера. Піднесення визвольної боротьби селян проти гнобительських капіталістичних порядків з великою художньою силою показав у своїх творах («Мужицька арихметика», «Осінній ескіз», «Чайка») С. В. Васильченко (1879-1932).

Неперевершений в українській  літературі митець короткої психологічної  новели В. С. Стефаник (1871-1936), літературний талант якого так високо цінили І. Я. Франко і О. М. Горький, за короткий час з 1899 до 1905 р. видав чотири збірки своїх творів («Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово»). Згодом новели Стефаника виходять у перекладах російською, польською, чеською та Іншими мовами. Герої творів Стефаника — це здебільшого сільська біднота, спролетаризовані селяни, які терплять неймовірну нужду в капіталістичному суспільстві.

Близькими за змістом до творів Стефаника  були оповідання Марка Черемшини (1874-1927), присвячені злиденному життю гуцульського селянства, та Л. С. Мартовича (1871-1916), який розкрив процеси соціального  розшарування на селі, пролетаризації селянської бідноти. До кращих творів світової літератури про селянство належить повість О. Ю. Кобилянської (1863-1942) «Земля». З надзвичайною художньою силою письменниця розкрила приватновласницьку психологію дрібних власників-селян, їх споконвічне, непереборне прагнення працювати на своїй власній землі.

Чільне місце в українській  літературі початку XX ст. займала тематика, пов'язана з розвінчанням лицемірної політики ліберальної інтелігенції, яка лише намагалася ,грати роль захисника інтересів народу, борця проти самодержавства, а насправді всіляко прислуговувала йому. Таку, часом лицемірну, а часом полохливу політичну поведінку лібералів викривали українські письменники-демократи. В період революції 1905-07 рр. в українській літературі особливо поширюється жанр революційної сатири в прозі і поезії.

Цілу галерею типових образів  представників українського ліберального панства вивела в циклі своїх  сатиричних віршів («Пан політик», «Пан народовець», «Веселий пан», «Практичний пан») Леся Українка. Проти егоїзму та індивідуалізму ліберальної буржуазії, яка лише на словах виступала за «волю особи», а насправді прислуговувала силам реакції, спрямована драма поетеси «Камінний господар». Консервативне міщанство, яке підриває творчі поривання людини і позбавляє її справжнього щастя, засуджується у драмі-феєрії «Лісова пісня», одному з найкращих драматичних творів Лесі Українки.

М. М. Коцюбинський у своїх новелах  «Сміх», «Сон», «В дорозі», «Коні не винні» розвінчує обивательщину, міщанство, які вихолощують у людині кращі почуття, підривають у неї волю до боротьби з соціальною несправедливістю. В оповіданнях «Для загального добра», «Лялечка» письменник показує повний крах народницької теорії «малих діл» при найменших спробах застосувати її до тодішнього сповненого соціальних та міжнаціональних антагонізмів життя. Так само західноукраїнський письменник О. С. Маковей (1867-1925) у своїх творах («Як я продавав свої новели», «Нові часи», «Клопоти Савчихи», «Казка про невдоволеного русина», «Ревун») піддав гострій критиці консервативні кола галицького міщанства за їх політичне дворушництво, лояльність до австрійських властей, ворожість до народних мас і, зокрема, до культури українського народу. Повість іншого західноукраїнського письменника Леся Мартовича — «Забобон» вважається одним із найвизначніших сатиричних, антиклерикальних творів української літератури, який тогочасна критика заслужено поставила в один ряд із славнозвісними «Мертвими душами» М. В. Гоголя.

Сатиричне оповідання Маковея  «Як Шевченко шукав роботи» і стаття С. В. Васильченка «Гринченко о «Кобзаре» спрямовані проти недооцінки значення творів Т. Г. Шевченка для тодішньої національно-визвольної і суспільно-політичної боротьби. Леся Українка у своїх статтях піддала критиці деякі твори І. С. Нечуя-Левицького, О. Я. Кониського та інших авторів, у яких пропагувалася консервативна культурницька теорія «малих діл».

Мистецтво театральне, музичне, образотворче. Основоположники українського професіонального театру, його корифеї — М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський, М. Заньковецька — були митцями-громадянами, які вбачали в театральній сцені трибуну соціального, національного, естетичного і етичного виховання має. Піднесенню громадської ролі українського театру сприяло й те, що в роки першої російської революції він, нарешті, позбавився офіційних репертуарних обмежень і дістав можливість давати вистави українською мовою за п'єсами світової і російської драматургії (Шекспір, Шіллер, Гольдоні, Ібсен, Гоголь, Островський, Толстой, Чехов).

1907 р. М. Садовський заснував  у Києві перший на Україні  стаціонарний український театр.  Наступного року в ньому було  урочисто відзначено 25-річчя сценічної  діяльності геніальної української  актриси М. К. Заньковецької.  Ювілярка отримала безліч привітань з усіх кіпців України і Росії, зокрема від Московського художнього театру, ідейними принципами найширшого демократизму спорідненого з українським демократичним театром. Основоположники Московського художнього театру В. І. Немирович-Данченко і К. С. Станіславський зазначали, що таких актрис, як Заньковецька, буває не більше двох-трьох на ціле століття, Що блискуча плеяда тодішніх митців української сцени має бути занесена золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва. Свою першу, виїзну гастрольну поїздку Московський художній театр зробив у Київ 1912 р., після чого М. К. Заньковецька і П. К. Саксаганський заходилися створювати Український художній театр (брак матеріальних коштів і світова війна завадили здійсненню цього наміру).

Порівняно з іншими театрами Києва  стаціонарний український театр  встановив найдешевші ціни на квитки, організовував виїзні вистави у  селах і швидко зажив слави  театру «для мужиків і плебсу». Катеринославський  аматор — кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру «Наталка Полтавка» і «Наймичка». Тим самим було започатковано історію українського художнього кінематографа.

Чільне місце у репертуарі театру Садовського зайняли музично-драматичні твори відомих українських, російських, польських, чеських, італійських композиторів. Здійснюючи на високому ідейно-художньому рівні, поряд з уже випробуваними часом такими популярними національними операми, як «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, постановку багатьох інших музично-драматичних творів («Чорноморці», «Утоплениця», «Різдвяна ніч», «Енеїда» Лисенка, «Катерина» М. Аркаса, «Роксолана» Січинського, «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б. Сметани, «Сільська честь» П. Масканьї), театр Садовського не тільки жанрово урізноманітнював свій репертуар, а й розвивав кращі національні особливості українського театру, в якому органічно поєднувались драматичне і музично-вокальне мистецтво.

Музична культура оперних постановок у театрі Садовського сягала високого рівня. З великим успіхом виконували сольні партії в оперних виставах М. Литвиненко, О. Петрова, М. Садовський, О. Петляш та інші співаки. Завдяки творчим зв'язкам з видатним українським композитором М. В. Лисенком театр Садовського першим здійснив постановки багатьох його опер. Визначною подією у культурному житті України стала постановка в 1911 р. опери Лисенка «Енеїда» (на лібретто Садовського), яка в завуальованій сатиричній формі фактично засуджувала самодержавний лад Російської імперії. І

Відгукуючись на піднесення визвольної боротьби трудящих мас, М.В.Лисенко в період революції 1905-1907 рр. створив величезної ідейно-художньої сили хор-гімн «Вічний революціонер» на слова Ї. Я. Франка. Побудований на узагальненні бойових інтонацій робітничих пісень, твір М. В. Лисенка та І. Я. Франка звучав як могутній заклик до боротьби проти тиранії і поневолення. Він швидко поширився серед робітників та студентської молоді, став однією з найулюбленіших пісень, виконуваних під час політичних сходок, демонстрацій та мітингів.

В музичній спадщині Лисенка є чимало творів на тексти І. Я. Франка, Т.Г. Шевченка, Лесі Українки, Г. Гейне та інших  поетів, сотні обробок українських  народних пісень, що мають велику мистецьку  цінність. Багато з них . за життя  композитора так і не побачили світу. Зокрема, незважаючи на настійні вимоги передової громадськості, царські власті не дали дозволу на постановку історико-героїчної опери Лисенка «Тарас Бульба» — шедевра української оперної класики. Вони всіляко перешкоджали сценічному виконанню й інших творів композитора. Підозру властей викликала активна участь Лисенка в пропаганді передової демократичної культури, його демократичні погляди, зв'язки з соціал-демократичним підпіллям (молодший брат композитора — Андрій — був професіональним революціонером).

Лисенко все життя мріяв про  те, щоб обдарована молодь з народу дістала можливість здобути спеціальну вищу музичну освіту. 1904 р. він заснував у Києві музично-драматичну школу  і керував нею до самої смерті. Школа готувала диригентів, хормейстерів, виконавців гри на народних українських інструментах, співаків, режисерів, акторів. Для підготовки театральних спеціалістів тут було відкрито два відділи: російської та української драми. Зі стін цього навчального закладу вийшло чимало визначних митців, талант яких розкрився вже після Жовтневої революції — композитор К. Г. Стеценко, співак М. В. Микиша, актори Б. В. Романицький, О. М. Ватуля та ін.

К. Г. Стеценко (1882-1922) став безпосереднім  продовжувачем кращих творчих традицій М. В. Лисенка в українській музичній культурі. Все своє свідоме життя композитор присвятив збиранню, вивченню і пропаганді української народної пісні, яку він називав душею народу. Цілий ряд його вокальних творів за своїм ідейно-художнім рівнем наближається до кращих зразків українського музичного фольклору. Музично-вокальні твори, написані на тексти віршів Шевченка, Франка, Грабовського, Лесі Українки, композитор розучував у керованих ним самодіяльних робітничих хорах.

Композитор М. Л. Леонтович (1877-1921) також  брав активну участь у керівництві самодіяльними гуртками. Великою популярністю користувалися його оригінальні композиції, створені на основі українських народних пісень. Західноукраїнський композитор С. П. Людкевич (1879-1979), натхнений революцією 1905-1907 рр., написав монументальну кантату «Кавказ» на слова Т. Г. Шевченка.

На початку XX ст. у Львові вийшов у світ упорядкований ним двотомний  збірник «Галицько-руські народні  пісні». Разом з художником І. І. Трушем композитор організував , видання «Артистичного вісника» — першого на Україні україномовного фахового мистецтвознавчого журналу.

До найвищого рівня світового  вокального мистецтва піднялася  вихованка Львівської консерваторії  С. А. Крушельницька (1872-1952). П голос  зачаровував слухачів країн Європи, Америки, Африки. Всесвітньовідома співачка з великим успіхом давала концерти у Петербурзі, Одесі. Але вимріяне бажання побувати в Києві Крушельницькій здійснити не вдалося через заборону царських властей, які знали про симпатії співачки до українського національного руху, визвольної боротьби народних мас, про її близькі стосунки з М. В. Лисенком, Лесею Українкою та іншими представниками демократично настроєної української інтелігенції.

Талановитий живописець, критик і  громадський діяч революційно-демократичного напряму І. І. Труш (1869-1941) —автор пейзажних полотен, портретів видатних діячів української демократичної культури І. Я. Франка, Лесі Українки, В. С. Стефаника, М. В. Лисенка та ін. Значною подією в культурному житті України стала перша всеукраїнська художня виставка, організована за ініціативою Труша 1905 р. у Львові. На ній були широко представлені твори художників як із західних, так і східних земель України. Особливо великим успіхом у відвідувачів виставки користувалось художнє полотно «Гість з Запоріжжя», автором якого був племінник Т. Г. Шевченка Ф. С. Красицький (1873-1944), учень великого російського художника І. Ю. Рєпіна.

Життєвий і творчий шлях Рєпіна був тісно зв'язаний з Україною, де він народився, довгий час проживав, створив багато безсмертних полотен, у тому числі з української тематики. З щирою любов'ю і благоговінням ставився Рєпін до Т. Г. Шевченка. Коли передова українська громадськість виявила намір спорудити в Києві пам'ятник геніальному українському поету і художнику, Рєпін узяв діяльну участь у цій справі, зокрема намалював ряд ескізів до майбутнього пам'ятника. Однак царські власті не дали дозволу на його спорудження.

Видатний український художник М. К. Пимоненко (1862-1912) був зв'язаний багаторічною особистою дружбою  з Рєпіним. За його порадою він вступив до Товариства передвижників, яке об'єднувало представників передової, демократичної культури в образотворчому мистецтві Росії (включаючи й Україну). Художні полотна Пимоненка не раз експонувалися на всеросійських виставках і за рубежем — у Парижі, Берліні, Мюнхені. В його картинах «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «Проводи запасних», «На Далекий Схід» та інших викривалися негативні явища в житті тодішнього українського села, релігійне мракобісся, самодержавний лад.