Система освіти в україні

Ми часто  із заздрістю дивимося на західноєвропейські та американські університети, наукові інституції, що функціонують на Заході. Намагаємося наздогнати їх (чи принаймні робимо вигляд, що хочемо це зробити). Однак пасемо задніх у різних рейтингах вищих навчальних закладів. Західна система освіти сформувалася такою, де освітні інституції (вищі школи) є автономними, здатні реагувати на суспільні виклики і самостійно змінюватися. Розглядаються вони як корпорації викладачів та студентів, де кожна сторона є партнером. Завдання їхнє в тому, щоб разом досягати результатів. Тому в західній моделі велика увага приділена індивідуальному спілкуванню «викладач—студент» і, відповідно, ставка робиться на самостійній роботі студентів. Контроль за діяльністю освітніх інституцій здійснює не стільки держава, скільки громадськість. А в нашій східноєвропейській системі замість автономії університетів маємо перетворення їх у державні інституції, підпорядковані бюрократичним структурам. У східноєвропейській моделі не закладений принцип партнерства «викладач—студент», тут діє інший принцип — вираженої ієрархічності. І ставка робиться переважно на навчання студента, а не на співробітництво. Тому на першому плані — аудиторний навчальний процес, а не самостійна робота. Якщо характеризувати нинішню українську ситуацію, то вона видається дуже проблемною. Розвал СРСР став також ударом по тій системі освіти, яка існувала в Україні. Зокрема, виникли вищі навчальні заклади недержавної форми власності, недостатність бюджетного фінансування призвела до своєрідного «роздержавлення» державних вищих шкіл — тепер вони значну частину свого фінансування отримують за рахунок плати за навчання. В Україні ж маємо ситуацію, коли наша освітня система опинилася на роздоріжжі. Об’єктивно уже пішов процес зближення цієї системи із західноєвропейською. Цьому сприяє не лише реальна фінансова автономізація наших вищих шкіл, їхнє пристосування до ринкових умов (хай навіть деформованих), але також розширення контактів із країнами Євросоюзу та Північної Америки, зрештою, участь (щоправда, дещо формальна) у Болонському процесі.

Сильними сторонами викладання і навчання у вищих школах України є низька ціна на освіту у ВНЗ, низька вартість проживання у гуртожитках порівняно з європейськими країнами, наявність  лабораторій , наповнених технікою, для проведення практичних занять, лояльне ставлення до іноземців. А слабкими сторонами виступають – погані умови проживання в гуртожитках, застаріла техніка в лабораторіях для проведення практичних занять, відсутність викладання англійською, німецькою та іншими мовами, багато незабезпечених матеріалами дисциплін, мале фінансування і підтримка з боку держави. Першочерговою проблемою в Україні залишається розрив між теоретичними знаннями, які дають у ВНЗ  та їх практичним застосуванням в реальних умовах. В Україні необхідно реалізувати засадничу вимогу Болонського процесу, яка передбачає мобільність викладачів та студентів. Так, у країнах Євросоюзу уже стала традиційною практика, коли студент один семестр або навіть один рік навчається в іншому університеті (бажано в іншій країні!). Для цього розроблені спеціальні механізми, зокрема стипендіальні програми. У нас же таких механізмів немає — не лише для навчання студентів за кордоном, але навіть усередині країни. Також потрібно надати вищим школам реальної автономії — вона має стосуватися як фінансової сфери, так і навчального процесу.Основним критерієм оцінки вищого навчального закладу повинні стати не показники, які здебільшого мають кількісний і формальний характер (кількість студентів, кількість викладачів з науковими ступенями, кількість спеціалізованих учених рад тощо), а якість підготовки випускників того чи іншого університету, їхня конкурентоспроможність на ринку праці. При цьому бажано, щоб оцінка якості освіти випускників визначалася не тільки державними, а й громадськими інституціями. Також  повинен відбутися процес прилучення вищої освіти до громадянського суспільства. У нас існують різноманітні освітянські громадські організації — вчителів, викладачів, студентів. Але вони не мають такої сили і не виконують функцій на покращення освітнього процесу. Вони просто виконують волю Міністерства освіти. Найкращим  свідченням ефективності роботи вищих шкіл повинна бути практична цінність та  відповідність освітніх послуг потребам ринку праці, а показники наукової діяльності і  впливу на суспільне життя відходять на другий план.