Стратегічні напрямки інтеграції України до Європейського Союзу. Основні принципи та пріоритети

9. Журналістика та навчання в галузі ЗМІ (Запорізький державний університет).

10. Електронне навчання. Віртуальна юридична бібліотека та юридичний консультаційний центр (Харківська Національна юридична академія України).

11. Нові навчальні програми в галузі міжнародного економічного права в Київському національному економічному університеті (Київський національний економічний університет).

12. Підготовка фахівців у галузі бізнесу, управління та інформаційних технологій (Житомирський державний технологічний університет, Донецька державна академія управління, Запорізький державний університет).

13. Розвиток мережі навчальних закладів для професійної перепідготовки в галузі управління прикордонними водними ресурсами (Рівненський Національний університет водного господарства та природокористування).

14. Стратегічне планування менеджменту (Одеський державний економічний університет).[2]

2. Стратегії  Євросоюзу у галузі освіти.

Освітня сфера є однією з найважливіших на шляху інтеграції до об'єднаної Європи – впровадження європейських норм і стандартів в освіті сприятиме підвищенню в Україні європейської культурної ідентичності та інтеграції до загальноєвропейського інтелектуально-освітнього середовища [1, 6]. У цьому контексті актуальності набуває дослідження історичних віх та контексту розвитку освітньої сфери Європейського Союзу (ЄС), аналіз яких став предметом дослідження багатьох зарубіжних та українських вчених. Значний внесок у розвиток даної проблеми зроблено, зокрема, у роботах Г. Єгорова, Н. Лавриченко, О.Матвієнко, А.Сбруєвої та інших вітчизняних науковців. Так, масштабним дослідженням розвитку середньої освіти в країнах ЄС є напрацювання О.Матвієнко, яка презентує характеристики основних структурних реформ у системах обов'язкової освіти країн-членів ЄС.

Особливістю цього міждержавного  утворення стала відмова від  підпорядкування інтересів країн-членів уніфікованій стратегії розвитку –  основним принципом функціонування ЄС була проголошена репрезентація національних інтересів на загальноєвропейському рівні. Базуючись на цьому принципі, почала розвиватись і освітня стратегія ЄС, фундамент якої було закладено на неформальній зустрічі міністрів освіти країн-членів у 1963 р. [4, 5].

Подальший розвиток питання освіти отримало у 1971 р. на офіційній зустрічі шести міністрів освіти, де була прийнята перша резолюція про співпрацю у сфері освіти. Реалізацією ідей зустрічі стала Доповідь Janne Європейській Комісії з пропозиціями щодо напрямів розвитку співробітництва у галузі освіти (1973 р.).

Через рік (у 1974 р.), в результаті спільних напрацювань, було створено Комітет з освіти, який презентував усі країни-члени  в особі повноважних представників  міністрів освіти. А активна спільна  робота розпочалась із прийняття рішення про заснування інформаційної мережі як основи для кращого взаєморозуміння освітніх політик та досягнень у дев'яти (на той час) країнах-членах ЄС - Європейська освітня інформаційна мережа (European Education Information Network – the Eurydice) стартувала у 1980 р. і з цього часу порівняння інноваційних ідей та перспективних практик стало основним компонентом європейської кооперації у галузі освіти. Ця діяльність розвивалася у декількох напрямах, починаючи від розбудови академічних мереж (наукова співпраця навчальних закладів вищої освіти та наукових центрів), започаткування спільної документації та збирання статистики до вироблення засадничих механізмів освітньої політики ЄС.

З другої половини 80-х років все більшої ваги для ЄС набуває ідея значущості людських ресурсів для підвищення конкурентоспроможності національних економік. У цьому контексті з 1986 р. розпочинається обмін студентами, викладачами та учнями, що стартував реалізацією Програми Erasmus з метою сприяння співпраці між університетами та мобільності студентів в кордонах ЄС. Якщо у 1987 р. в рамках програми в обміні було задіяно близько трьох тисяч студентів, то на сучасному етапі за схемою обмінів Еразмус щорічно навчаються сотні тисяч студентів та науковців з тридцяти європейських країн.

Пізніше, починаючи  з 1995 р., Erasmus стала складовою програми Socrates, маючи на меті надання студентам кваліфікацій та дипломів, що визнаються усіма країнами-членами ЄС. З цією метою було запроваджено:

• Європейську кредитну трансферну систему (European Credit Transfer System – ECTS), яка реалізується и вигляді спеціального додатку до диплому, що містить опис змісту, рівнів та статусу курсів, що вивчалися,
• Європейську біографію (European CV) та
• Європропуск (EUROPASS).

Через два роки (1989 р.) відбувається географічне розширення обмінів для професійної підготовки людського потенціалу - програма Tempus спрямовується на реалізацію трансєвропейської схеми співробітництва у вищій освіті, зокрема з метою реструктурування сектора вищої освіти в Центральній та Східній Європі шляхом розвитку міжуніверситетської співпраці (обмінів між студентами та викладачами). Перша фаза програми – Темпус І (активно розпочата у 1990 р.) мала на меті імплементацію трансєвропейської мобільної схеми для університетського навчання в країнах Центральної та Східної Європи. Темпус ІІ (1994-1998) було спрямовано на розширення обмінів на країни колишнього СРСР. Метою Темпус ІІІ (2000-2006) є сприяння ефективному розвиткові систем вищої освіти в країнах Центральної та Східної Європи, включаючи країни колишнього Радянського Союзу та Монголію шляхом зближення культур та досвіду в умовах демократичних змін.

Підписання  Маастрихтської угоди у 1992 р., відкрило новий етап розвитку освітньої стратегії - освітній сектор на законодавчому рівні було включено до спільної стратегії, спрямованої на підготовку молоді до дорослого життя в рамках ЄС. Затверджена стратегія у галузі освіти характеризується відмовою від уніфікації освітніх політик країн-членів - за законодавством ЄС організація та зміст освіти є їх власною прерогативою. У відповідності до «принципу доповнюваності» ЄС може лише підтримувати та доповнювати діяльність країн-членів в окремих галузях освіти для підсилення «духу європейства». До таких сфер, згідно законодавства, було віднесено [7]:

• підвищення якості освіти (Розділ 3, Стаття 149) шляхом: розвитку європейського виміру в освіті, зокрема через навчання іноземних мов у державах-членах;
• сприяння мобільності студентів/учнів та викладачів через академічне визнання дипломів та термінів навчання;
• розвиток співпраці між освітніми інституціями;
• сприяння обміну інформацією та досвідом щодо спільних засад функціонування систем освіти країн-членів;
• сприяння збільшенню обмінів молоді та викладачів;
• розвиток відкритого та дистанційного навчання.
• розвиток системи професійної підготовки (Розділ 3, Стаття 150) шляхом: оптимізації систем професійної підготовки та підвищення кваліфікації працівників для інтенсифікації професійної інтеграції на ринок праці;
• спрощення доступу до професійної підготовки та сприяння мобільності викладачів;
• сприяння співпраці у галузі професійної підготовки між освітніми інституціями та фірмами;
• розвитку обміну інформацією та досвідом щодо загальних проблем професійної підготовки в країнах-членах.

Наступний етап розвитку освітньої стратегії ЄС припадає на нове тисячоліття –  стратегія набуває інноваційного  характеру на засіданні Європейської Ради ЄС (глав держав або урядів країн  ЄС) у Лісабоні (березень 2000 р.), що стало  відповіддю на виклики ХХІ століття. Новою стратегічною метою ЄС було проголошено перетворення ЄС (до 2010 р.) на «конкуретноздатне та соціально інтегроване європейське суспільство знань, сформувавши найбільш динамічну знаннєвозорієнтовану економіку у світі, спроможну до сталого розвитку із зростанням кількості робочих місць та до все більшої суспільної злагоди» [3].

У документі  зазначається, що держави ЄС для  розбудови найбільш конкурентоспроможної економіки у світі до 2010 р. повинні:

• зменшити кількість молоді, яка зарано полишає навчання, не отримавши середньої освіти, до 10%;
• вдвічі зменшити існуючий гендерний дисбаланс випускників у сфері математики, природознавства та технологій;
• домогтися, щоб відсоток 25–24-річних громадян ЄС із закінченою середньою освітою становив не менше 85%;
• зменшити з 20 до 15,5 відсотків кількість 15-річних з несформованими навичками читання;
• довести частку тих, хто навчається упродовж життя, до 12,5% від усього дорослого працюючого населення (вікова група 26–64 роки) і у жодній країні – не менше 10%.

Очевидно, що проголошені  наміри вимагають не тільки радикальної  трансформації європейської економіки, але й ефективної модернізації соціальної сфери - у цьому контексті освіта посідає центральне місце у стратегії  ЄС для продукування якісного людського  ресурсу.

Зрозумілим  стає також і те, що «принцип доповнюваності», який характеризується автономним функціонуванням  національних систем освіти країн-членів (формат, за яким освітні інституції застосовують різні правила зарахування, працюють за різними навчальними планами, присуджують різні дипломи, ступені та кваліфікації тощо), вже не може повною мірою реалізувати проголошені у Лісабоні цілі. Тому, у нових умовах ЄС переходить до використання «відкритого методу координації», який передбачає застосування стратегії, що включає розробку спільних для країн-членів політик, завдань та інструментів реалізації останніх.

Практичною  імплементацією проголошеного плану  дій став документ Європейської Комісії  «Доповідь про конкретні майбутні завдання для освіти та професійної підготовки у Європі» (2001 р.) (Report on the concrete future objectives of education and training systems), затверджений Європейською Радою на засіданні у Стокгольмі, який містить пропозиції щодо спільних дій країн-членів у сфері освіти до 2010 р. Зазначена доповідь стала першим документом, що пропонує уніфіковану стратегію розвитку національних освітніх політик. Стратегія включає три кардинальні цілі:

• підвищення якості та ефективності систем освіти та підготовки в країнах ЄС;
• спрощення доступу до усіх форм освіти протягом життя;
• посилення відкритості систем освіти та підготовки усьому світу.

Наступне засідання  Європейської Ради у Барселоні (березень 2002 р.) підтвердило амбіційні плани  ЄС, наголошуючи, що освіта є однією з основ європейської соціальної моделі та, що європейська система освіти має стати світовим еталоном якості до 2010 р. - план спільних дій на виконання освітньої стратегії ЄС, затверджений у Барселоні, містить конструктивні шляхи реалізації проголошених цілей та індикатори для відслідковування успішності процесу.

Так, до основних завдань, що забезпечать підвищення якості та ефективності систем освіти та підготовки в країнах ЄС, віднесено:

• підвищення якості та ефективності освіти і професійної підготовки вчителів в країнах-членах” у контексті нових вимог “суспільства знань”.
• розвиток навичок для суспільства знань;
• забезпечення рівного доступу до ІКТ;
• збільшення частки осіб, хто займається за технічними та природничими напрямами;
• ефективне використання ресурсів.

Розглядаючи вчителів як основних агентів імплементації  проголошеної стратегії розвитку освіти, важливим завданням, що було проголошено  у цьому контексті, є залучення, підготовка та утримання висококваліфікованих та вмотивованих педагогів у вчительській сфері. Країнам-членам для досягнення результатів було рекомендовано обмінюватись досвідом щодо оцінювання ефективності програм підготовки педагогів, шляхів запровадження ІКТ та європейського виміру в освіту; підходів до розвитку кар'єри вчителів та покращення їхніх умов праці.

Розвиток навичок  для суспільства знань було визначено  другою складовою цілі підвищення якості освіти. Необхідно зазначити, що ЄС, визнаючи це завдання як надзвичайно пріоритетне, доклав чималих зусиль, починаючи з 2000 р., у напрямку розробки уніфікованого переліку базових навичок для спільноти. Тривала робота результувалась прийняттям у 2006 р. Європейської довідкової системи ключових компетентностей для навчання впродовж життя, яка рекомендована для впровадження у національні системи освіти країн-членів. Система охоплює вісім ключових компетентностей: спілкування рідною мовою, спілкування іноземною мовою, математична компетентність та базові компетентності у галузі науки та техніки, цифрова компетентність, вміння вчитись, міжособистісна, міжкультурна, соціальна і громадянська компетентності, підприємливість та культурне самовираження.

Іншим дієвим інструментом забезпечення високого рівня освітньої  якості було визначено забезпечення рівного доступу до ІКТ, що планувалось досягти не тільки за рахунок забезпечення відповідним обладнанням та широкими комунікаційними можливостями , але й за рахунок високоякісного програмного забезпечення.