Толерантность

До основних компонентів  виховання толерантності в учнів  молодших класів можна віднести набуття  знань про толерантність, знань  про існування відмінностей у  культурах і способах мислення представників  інших етнічних, національних або культурних приналежностей; створення установок на доброзичливе ставлення до іншої особистості, а також на зацікавленість у набутті певного досвіду від спілкування з представниками іншої культури; розвиток умінь культурного спілкування й навичок розв’язання конфліктів. Так, знання про існування толерантності, набуті дітьми молодшого шкільного віку, допомагають переконувати їх у доцільності певних рішень і вчинків щодо іншої особистості, а також усвідомлювати та управляти власними емоціями. Слід зазначити, що процес виховання толерантності не обмежується лише наповненням дітей молодшого шкільного віку знаннями про толерантність, стимулом до прояву їхньої толерантної поведінки стають набуті здібності та вміння вести діалог, уважно з розумінням вислуховувати позицію іншого, намагатися усвідомлювати й приймати позицію іншого такою, якою вона є, впевнено висловлювати власні погляди, спілкуватися культурно, тобто зберігати позитивне доброзичливе ставлення під час спілкування.

Формування толерантності як якості особистості передбачає проведення психолого-педагогічних занять, тренінгів, які допомагатимуть розв’язати такі завдання:

– ознайомлення з поняттями толерантності, інтолерантності, толерантної поведінки, свідомості;

– стимулювання власних пошуків і активності в освоєнні цих понять;

– набуття навичок толерантної поведінки, толерантної взаємодії в сім’ї, на вулиці, в інших сферах життєдіяльності.

Основними аспектами формування толерантності як якості особистості є:

– формування толерантної самосвідомості, ціннісних установок на толерантне спілкування, інших позитивних соціальних установок через освіту й виховання та використання конкретних методів;

– створення емоційної готовності до толерантності (виховання почуттів – співпереживання, співчуття);

– формування поведінкових моделей (навичок толерантної поведінки, звички поводитися толерантно) [48, с. 123].

Щоб сформувати у дітей  молодшого шкільного віку толерантну особистість педагог повинен  у навчально-виховній роботі розвивати  критичне мислення, стимулювати в них інтерес до пошуку істини. Необхідно також розвивати у дітей усвідомлення того, що сутність багатьох конфліктів має суб’єктивний характер, останні найчастіше виникають не через несумісні цілі чи інтереси, а з почуття ворожості до іншого через нерозуміння свого партнера. Бажано продемонструвати дітям способи розв’язання конфліктних ситуацій за наявності протилежних інтересів, показати можливості співробітництва в розв’язанні проблем на основі довіри і взаєморозуміння. Для цього слід добирати ситуації, які відповідають життєвому досвіду учнів та викликають зацікавленість.

Методів формування толерантної  якості особистості багато, необхідно  вміти їх використовувати, та й узагалі  бачити необхідність формування цієї якості особистості.

Таким чином, аналіз опрацьованих наукових  джерел дає змогу уточнити визначення толерантності як складного інтегративного особистісно-морального утворення, що характеризується здатністю людини з повагою ставитися до інтересів, думок, поглядів, звичок, вірувань інших людей, прагненням зрозуміти й досягнути взаємної злагоди без застосування тиску, насилля. Толерантність визначається сформованими в особистості установками, звичками, світоглядом; підлягає цілеспрямованому вихованню й  самовихованню.

1.2. Психолого-педагогічні особливості виховання толерантності у дітей молодшого шкільного віку

Вивчення психолого-педагогічної літератури свідчить про те, що молодший шкільний вік – це сенситивний період, коли найактивніше можуть розвиватися соціально значущі якості особистості, це період підвищеної емоційності, чутливості, врівноважування процесів збудження і гальмування, сприйнятливості, розвитку позитивних потреб та інтересів. Вітчизняна психологічна наука вважає головним положення про те, що основою формування позитивних рис особистості постає єдність свідомості, почуттів і поведінки. Це положення посідає особливе місце у вихованні толерантності, тому, що, як зазначають вчені,  загальнолюдські цінності засвоюються переживаннями, а не шляхом логічного запам’ятовування. Визначальне місце у вихованні толерантності  у молодшому шкільному віці має  розвиток емоційної сфери, гуманістичних почуттів.  Почуття – це особлива форма ставлення особи до явищ дійсності, зумовлене їх відповідністю чи невідповідністю потребам особистості [63, с. 69]. К. Ушинський писав: «Ніщо – ні слова, ні думки, ні, навіть, вчинки наші не виражають так ясно і вірно нас самих і наше ставлення до світу, як наші почування (почуття): в них чути характер не окремої думки, не окремого рішення, а всього змісту душі та її ладу» [58, c. 204]. Формування почуттів полягає в тому, щоб   виховати не байдуже ставлення до важливих явищ життя, а спонукати до адекватного (відповідного) позитивного емоційного ставлення. Саме такий розвиток передбачає переживання дітьми позитивних емоцій, дає імпульс добрим справам і починанням. Молодший шкільний вік – це особливо емоційний період в житті людини. Практика та психологічні дослідження показали, що емоційно забарвлені факти запам’ятовуються дітьми міцніше і на триваліший строк, ніж факти, які їм байдужі [63, с. 171]. Молодші школярі ще не можуть стримувати прояву своїх почуттів. Як правило, обличчя та пози дітей дуже яскраво виражають  їхні емоційні переживання. Такий  емоційний стан у  молодших школярів  не буває стійким. Діти заспокоюються так само легко, як і збуджуються.  Емоційність виявляється, по-перше, в тому, що їхня психічна діяльність звичайно забарвлена емоціями. Все, що діти  спостерігають, про що думають, що роблять, викликає в них емоційно забарвлене ставлення. По-друге, молодші школярі (особливо 1–2 класів) не вміють стримувати свої почуття, контролювати їх зовнішній прояв, вони дуже безпосередні й відверті у вираженні радості, горя, суму, страху, задоволення чи невдоволення. По-третє, емоційність молодших школярів виражається в їх великій емоційній нестійкості, частій зміні настроїв, схильності до афектів, короткочасних і бурхливих проявах радості, горя, гніву, страху. З віком усе більше розвивається здатність регулювати свої почуття, стримувати їх небажані прояви. Діти вчаться наполегливості, вміння переборювати труднощі. Помітно починає проявлятися усвідомлене почуття обов’язку. Для молодших школярів характерна легка заразливість емоційними переживаннями інших людей.

Школа сприяє розвиткові вищих почуттів у дітей:  національних, патріотичних, моральних, толерантних, інтелектуальних та естетичних. У молодшому шкільному віці формуються такі  почуття, як почуття довіри, співпраці, здатності до діалогу, доброзичливості, самоконтролю.

Для формування толерантних якостей, їх першооснов важливою є тенденція до обґрунтування своїх вчинків і оцінювання їх молодшими школярами. Саме в межах цього  вікового періоду відбуваються дуже серйозні зміни у ставленні дитини до самої себе. Змінюється самосвідомість, у тому числі й самооцінка.

Воля у дітей молодшого  шкільного віку починає формуватися  тоді, коли їй вперше доводиться робити не те, що хочеться, а те, що треба. Віковою особливістю є загальна недостатність волі: молодший школяр (особливо 6–8 років) ще не має великого досвіду тривалої боротьби за намічену мету, подолання труднощів та перешкод. Він може опустити руки при невдачі, втратити віру в свої сили й можливості. Велике значення мають у цьому плані систематичні вказівки та вимоги дорослих. Дорослі вміло ставлять дитину перед необхідністю долати різні посильні перепони та утруднення, проявляючи при цьому вольові зусилля. У молодшому шкільному віці нерідко спостерігається вередливість, упертість. Звичайна причина їх – вади сімейного виховання. Вередливість і впертість – своєрідна форма протесту проти тих твердих вимог, які їй ставить школа, проти необхідності жертвувати тим, що хочеться, в ім’я того, що треба.

Воля молодших школярів розвивається в колективних іграх, коли доводиться підкорятися колективу, правилам гри, стримувати безпосередні побудження. Підпорядкування своєї поведінки дисципліні є важливою школою вольових дій дитини.

Дуже велике значення у справі виховання волі в молодших школярів має особистий приклад  дорослих, насамперед учителя та батьків. Воля молодшого школяра виховується і через наслідування справ та вчинків вольових людей. Виховне значення має тому позитивний приклад, який наслідує дитина, – приклад вольової поведінки учителя, батьків, героїв книжок.

Воля тісно пов’язана із формуванням характеру дитини.  Формування характеру починається з раннього дитинства. Вже в дошкільному віці вимальовуються перші риси характеру, починає складатися звичний спосіб поведінки, певні ставлення до дійсності. З вступом до школи починається новий етап формування характеру. Дитина вперше стикається з рядом суворих правил і шкільних обов’язків, які визначають усю її поведінку в школі, вдома, в громадських місцях. Ці правила, обов’язки розвивають  у школяра організованість, систематичність, цілеспрямованість, наполегливість, акуратність, дисциплінованість, працьовитість. Характер молодших школярів відзначається деякими особливостями. Насамперед вони імпульсивні – схильні негайно діяти під впливом безпосередніх імпульсів, побуджень, не подумавши та не зваживши всіх обставин, з випадкових приводів. Причина – потреба в активній зовнішній розрядці при віковій слабкості вольної регуляції поведінки.

Великі можливості відкриває молодший шкільний вік для виховання колективістичних відносин. Моральні норми поведінки в колективі помітно впливають на формування почуття товариськості та дружби у молодших школярів. За кілька років молодший школяр нагромаджує при правильному вихованні важливий для свого подальшого розвитку досвід колективної діяльності – діяльності в колективі і для колективу. Першокласники ще не відчувають себе частиною єдиного колективу, вони в певному розумінні відокремлені й незалежні, нерідко в них можна помітити прояви відчуженості, заздрісності, наївних хвастощів. Колектив  починає складатися тоді, коли під впливом спеціальної роботи вчителя діти вперше починають проявляти доброзичливий інтерес до успіхів та невдач, досягнень та помилок однокласників, проявляти взаємодопомогу, починають ставитися до навчальної  діяльності як до справи всього класу. Згуртованості колективу допомагають колективні ігри дитини.  А. Макаренко зазначав, що гра виховує не тільки волю, організованість, винахідливість, ініціативність, що й само собою важливо, але гра створює колектив, виховує почуття товариства, «почуття ліктя», вміння керуватися в своїй поведінці інтересами колективу [33, c. 212]. Гра  дає дитині радість, веселий настрій як елемент доброго відпочинку. Тому у гру необхідно вносити гумор, сміх. У процесі гри формуються кращі риси особистості: колективізм, наполегливість, витримка, сміливість; згладжуються негативні риси характеру: соромливість, вередування, дражливість, зарозумілість. Почуття взаємодопомоги та поваги, що формуються в шкільному колективі, переносяться й на особисті товариські взаємини учнів цього віку. Нерідко діти міняють своїх друзів з випадкових та несерйозних мотивів. В основі дружби молодших школярів лежать спільні інтереси. Молодший школяр позитивно чи негативно оцінює свого друга переважно залежно від того, що його друг робить особисто для нього. Вимоги, поставлені до друга, дитина не завжди відносить до себе, вона ще не усвідомлює того, що дружба повинна будуватися на рівності прав та взаємних обов’язків. Звідси відповідальність за збереження чи припинення товариських взаємин школяр цього віку перекладає на друга. Така однобока суб’єктивно-емоційна оцінка пояснюється недостатнім досвідом моральної поведінки дитини в колективі. Розлади і конфлікти із товаришами молодші школярі переживають серйозно й глибоко. У молодшого школяра відбуваються дуже  серйозні зміни у ставленні  до самої себе, змінюється самосвідомість, у тому числі й самооцінка.

Таким чином, метою виховання толерантності у молодших школярів є виховання потреби та готовності до конструктивної взаємодії із ровесниками і групами людей незалежно від їх національної, соціальної, релігійної приналежності, поглядів, світогляду, стилю мислення та поведінки. Долучаючись до традицій і культури різних народів, молодші школярі навчаються миролюбству, сприйманню один одного, уміють взаємодіяти у колективі.

ВИСНОВКИ

Толерантність в усі  часи вважалася людською чеснотою. Вона передбачала терпимість до відмінностей серед людей, уміння жити, не заважаючи  та не порушуючи прав і свобод інших. Толерантність також є основою  демократії і прав людини.

Феномен толерантності – складне та багатогранне явище, яке проявляється в різних сферах людської життєдіяльності. Однією із сфер, де більш всього необхідне формування установок, норм поведінки толерантності є система освіти, яка сприятиме вихованню чуйних і відповідальних громадян, відкритих до сприяння інших культур, здатних цінувати свободу, поважати людську гідність та індивідуальність.

Толерантність молодшого  школяра ми розуміємо як готовність прийняти інших такими, якими вони є, як прагнення взаємодіяти з  ними на засадах згоди і терпимості, як поважливе  ставлення до інших думок і культур, як здатність запобігати конфліктам або розв’язувати їх ненасильницькими способами.

Ми виходимо з того, що толерантність як особистісна  риса не притаманна дитині від народження й може ніколи не проявитися, якщо вона не буде спеціально вихована. Молодший школяр болісно переживає успіх іншого, особливо тоді, коли не може його перевершити. По справжньому визнати чиїсь переваги здатна лише людина високої особистої організації. Дитині ж 6–10 років це поки не під силу. Тому толерантність як цінна якість розвиненої особистості формується у дітей повільно, в адекватно організованому виховному середовищі, де потяг до самовдосконалення не межує з потребою приниження іншого.

До структури толерантності входять чотири компоненти: когнітивний (знання людини про історію і культуру народів світу, регіону; основи релігійних знань; вікові, етнічні та інші соціальні особливості представників різних груп); аксіологічний компонент (ціннісні установки особистості); інструментальний компонент (уміння особистістю спілкуватися із представниками інших культур, соціальних груп, вступати в контакти, здійснювати саморегуляцію); якісний компонент (емпатія, критичність мислення, соціальна гнучкість).

Розглядаючи проблему виховання толерантності в учнів початкової школи, ми вивчили та проаналізували психолого-педагогічну літературу по темі дослідження. Проаналізовані теоретичні основи виховання толерантності в учнів молодших класів засобами казки.  Створена, теоретично обґрунтована та експериментально апробована методика виховання толерантності у молодших школярів засобами народної казки; узагальнені результати експериментального дослідження.

Проведене дослідження  не є вичерпним у вивченні даної  проблеми. Перспективу в подальшому бачимо в уточненні та деталізації методики виховання толерантності засобами народної казки.