Історія педагогіки. Перші видатні педагоги

Квiнтiлiан був прихильником суспільного шкільного виховання дітей. Квiнтiлiан робить ряд цінних вказiвок і щодо сімейного виховання. Особливо наголошував, щоб батьки і всі особи, які оточують дитину, були високоморальними i розмовляли з нею чистою класичною без місцевих діалектів мовою, адже майбутньому оратору необхідно гарно розмовляти.

Він висуває ряд важливих дидактичних вимог. Насамперед це такі як одночасне вивчення кількох навчальних предметів при певному їх чергуванні між собою, поєднання заучування i осмислення матеріалу, врахування індивідуальних можливостей учнів, необхідність радісного навчання тощо.

Щодо вивчення грамоти Квiнтiлiан робить спробу удосконалити буквоскладальний метод, пропонуючи здійснювати одночасне засвоєння зовнішнього вигляду i назв букв, підкреслюючи при цьому значення наочних прийомів.

Квінтіліан вперше в історії педагогіки формулює ряд вимог до вчителя. Найважливіші з них такі: вчитель повинен любити дітей, бути для них хорошим прикладом у всьому, розмовляти чистою i грамотною мовою, бути освіченим. Для роботи у школі підвищеного типу вчитель обов’язково повинен попередньо працювати певний час в елементарній школі.

Епоха європейського середньовіччя охоплює часовий період V-поч. XVI ст. Від часів Римської імперії вона унаслідувала християнську релігію в її західному різновиді відомому як католицизм (з 1054 р.). Християнська церква стала головною ідеологічною силою, яка визначала весь розвиток культури і освіти в цю епоху.

Вчення філософів Середньовіччя визначили окремий напрямок у розвитку педагогічної думки про формування особистості, що ґрунтувався передусім на засадах християнства.

Августин Блаженний (354-430 рр.) – філософ, високий церковний ієрарх, політичний діяч, автор твору «Сповіді».

Для Августина історія – це поступальний рух суспільства до моральної досконалості, тому він робив наголос на необхідності вивчення історії у школі.

Важливим складником Августинового вчення була теорія особистості. Він перший здійснив аналіз філософських і психологічних понять – «людина» і «людська особистість». Основним питанням християнського світобачення стає поводження людини у світі,  її правильне ставлення до світу й до Бога.

Теорія особистості стає теорією моральної особистості, дослідницький пошук зосереджується на духовних потенціях людини в її моральному вимірі. Отже, Августин сформулював тематичну філософську тріаду, покладену в основу теоретичного мислення всього Середньовіччя: Бог – світ – людина.

Аніцій Манлій Северин Боецій (бл. 480-525рр.) – своїми філософськими творами («Про Трійцю», «І Отець, і Син», «Проти Євтихія та Несторія» та ін.) заклав основи нового типу філософського мислення, визначив нові критерії інтелектуального життя європейського суспільства, визначив нову систему освіти.

Основний зміст монастирської шкільної науки розробив Магна Флавій Аврелій Кассіодор (бл. 487р. – бл. 578р.) Першою енциклопедією Середньовіччя можна назвати «Варії», які опубліковані у 537-538 рр. Твір подавав відомості про соціальне, державне, політичне, культурне життя остготського суспільства, а також про сільське господарство, ремесло, звичаї, військову справу. Не залишив поза увагою Кассіодер і народні повстання, дав пояснення природних явищ, змалював портрети сучасників.

Безперечний є внесок Карла Великого (768-814 рр.) у поширення освіти. Низкою Уряджень він вимагав, щоб при кожній Церкві були школи, а у 802 р. окремим розпорядженням наказав кожному батькові посилати сина до школи.

При дворі він заснував «Академію», учнями якої були члени королівського й аристократичних родів. Карл організовував своєрідні семінари, на яких найосвіченіші придворні дискутували з проблем теології, читали свої і критикували чужі вірші, обговорювали наукові питання.

Серед тогочасних представників філософського напрямку вирізняється Фома Аквінський (1225-1274 рр.). Він намагався поєднати наукові знання та християнську релігію, визначивши при цьому пріоритет релігійних постулатів. Твори Ф.Аквінського («Про вічність світу проти воркунів», «Про єдність розуму проти Авєрроеса», «Про єдність розуму проти авєрроїстів», «Про правління владик», «Про існування і сутність» (1250-1256 рр.); «Сума істини католицької церкви проти язичників» (1259-1264 рр.)) становили основу вивчення богослов'я у школі епохи Середньовіччя. Отсанній твір «Сума теології» (1265-1274 рр.) залишився незакінченим і був дописаний учнями.

Подальший розвиток педагогічна думка отримала в працях мислителів епохи Відродження

Під Відродженням умовно розуміють епоху культурного й ідеологічного розвитку ряду країн у Західній i Центральній Європі, яка охоплює історичний період XIV-XVI ст. і характеризується високим підйомом у науці, літературі, мистецтві. Європейське Відродження почалося в Італії у XIV ст., а звідти перейшло до Франції i в інші країни. Спочатку ця епоха усвідомлювалась як звільнення від впливу церкви, розрив з середньовічним релiгiйно-схоластичним світоглядом та звернення поглядів до античної культури. Звідси i назва: “Відродження“, “Ренесанс“.

Характерною ознакою культури Відродження стають ідеї гуманізму, у зв’язку з якими формується новий погляд на світ i людину. Гуманізм витісняє середньовікову аскетичну доктрину, протиставивши теології світську науку, поставивши у центр уваги людину, яка в ідеалі повинна бути життєрадісною, сильною духом i тілом, яка має право на земну радість i щастя.

Ідеї гуманізму проникають i в тогочасну педагогіку, яку ще називають гуманістичною педагогікою.

Педагоги-гуманісти піддали різкій критиці всю середньовічну схоластичну систему виховання і навчання, протиставили їй таке виховання, що розвиває людину розумово і фізично, формує в неї високі моральні якості.

Одним із головних завдань гуманісти вважали ознайомлення учнів з кращими творами латинських і грецьких авторів, з біблією й іншими джерелами в оригіналі, у неспотворених церквою формах.

Ряд гуманістів вимагали окрім вивчення історії та античної літератури ще й поширення через школу реальних знань, вважали обов’язковими для вивчення такі науки як математика, астрономія, природознавство, географія, ознайомлення з різними видами людської діяльності.

Проголошувалась ідея гармонійного й багатостороннього розвитку особистості дитини, що було притаманно ще античній педагогіці. Ця ідея відображає ідеал ренесансної людини. У повній відповідності з античністю педагоги-гуманісти дбали, щоб формувалось здорове тілом i духом підростаюче покоління.

По-новому розуміючи мету і завдання виховання, гуманісти проголошували загальну повагу до дитячої особистості, заперечували сувору дисципліну та тілесні покарання. Вони відзначали необхідність враховувати особливості дитячого віку, індивідуалізувати навчання і виховання.

Новими були підходи і до методів навчання та виховання. Гуманісти вважали, що у процесі навчання і виховання діти повинні набути здатність активно мислити, самостійно пізнавати оточуючий світ. Для цього роботу у школі треба зробити привабливою для дітей, щоб навчання розпочиналось з ознайомлення з речами, а потім уже зі словами, що їх означають. Правилам повинні передувати факти, узагальненням – спостереження. Слід широко використовувати з пізнавальною метою прогулянки, екскурсії, ігри тощо.

Важливою звучала вимога багатьох гуманістів здійснювати навчання у школах рідною мовою.

Гуманісти по-новому ставили питання про освіту жінок, вважаючи, що вони мають право навчатися у школах різних типів.

Гуманізм охоплює перш за все тогочасну педагогічну думку i не вносить кардинальних змін в освітньо-виховну практику. Він дістав своє вираження у поглядах та діяльності багатьох мислителів.

Педагогічні вимоги гуманістів торкалися в основному дітей із знатних сімей. Виключення у цьому відношенні складали представники раннього утопічного соціалізму: в Англії Томас Мор (1478-1535), в Італії Томазо Кампанелла (1568 – 1639). У них боротьба за удосконалення суспільства пов’язувалась з інтересами всього народу. Т.Мор у творі “Утопія“ i Т. Кампанелла у творі “Місто сонця“ змалювали у фантастичній формі утопічні за своєю суттю комуністичні суспільства.  Зокрема, Т. Мором було висунуто ряд нових педагогічних ідей:

– ідея загального громадського виховання для всіх дітей;

– принцип обов’язкового для всіх навчання;

– ідея навчання рідною мовою;

– рівність чоловіків i жінок в одержанні освіти;

– ідея трудового виховання, поєднання навчання з працею;

– висунуто ряд думок про широку організацію самоосвіти.

Вітторіно да Фельтре (1378-1446) – італійський педагог-гуманіст, створив школу під назвою “Будинок радості“, яка стала зразком для створення нових гуманістичних шкіл у різних країнах Європи. Ця школа знаходилась у мальовничій місцевості. Тут виховувались діти вищої аристократії, хоч попадали i найбільш обдаровані діти з неаристократичних кіл. Велика увага приділялась фізичному вихованню (ігри на свіжому повітрі, фехтування, верхова їзда) та розумовому розвитку дітей (вивчення латинської i грецької мов та літератури, математика, астрономія, природознавство, логіка, метафізика, музика, живопис). У школі не було тілесних покарань, виховання здійснювалось за допомогою нагляду i особистого прикладу вихователів.

Щодо освітньо-виховної практики, то педагогіка гуманізму на ній мало відображалась. Школи залишались типово середньовічними. Виключення складали лише окремі школи гуманістів. Продовжували розвиватись міські школи, в більшості яких навчання здійснювалось рідною мовою. Тут здобували початкову освіту діти ремісників i торговців. В цей же час виникають школи для дівчат, як правило приватні, але були й державні.

Еразм Роттердамський (1466-1536) – відомий нідерландський письменник-педагог, гуманіст, один з перших дав критику середньовічному вихованню й освіті. У своїх сатиричних памфлетах “Похвала глупотi“ та “Грубі вчителі“ він висміяв тогочасну школу, де вчителі кати вбивають у дітей будь-яке бажання вчитися. Критикуючи зміст i методи навчання, Роттердамський вважає, що це навчання повинно бути легким, приємним, враховувати інтереси дітей.

Франсуа Рабле (1494-1553) – французький письменник, вчений-гуманіст. У своєму романі “Гаргантюа i Пантагрюель“, який є гострою сатирою на весь спосіб середньовічного життя, піддав нищівній критиці схоластичне виховання. Він першим запропонував i описав нове гуманістичне виховання, яке пов’язав передусім з реальними, практично корисними заняттями, з продуманим режимом дня дитини, багатосторонньою освітою, що дає реальні знання, розвитком самостійного мислення, творчості й активності.

Мiшель Монтень (1553-1592) – французький мислитель-гуманіст, представник філософського скептицизму. У творі “Досліди“ розробив ряд важливих положень гуманістичної педагогіки. Він пропонував розвивати у дітей критичне мислення, яке не зупиняється перед авторитетами; обґрунтовуючи необхідність всебічного розвитку дитини.

 Монтень вперше висуває ідею пріоритету морального виховання перед освітою. Цю ідею в подальшому підхопив i розвинув відомий педагог XVII ст. Дж. Локк. Високо була оцінена педагогікою наступних століть й висунута ним ідея відмови від примусу в навчанні (ця iдея виявилась свого роду основою теорії природного виховання у Руссо).

Список використаних джерел

1. Історія педагогіки / За ред. М.С.Гриценка. — К.: Вища школа, 1973.
2. Кравець В. П. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва. — Тернопіль, 1996.
3. Левківський М.В., Микитюк О.М. Історія педагогіки: Навчальний посібник/ За редакцією М.В. Левковського. – Харків: «ОВС», 2002.
4. Мешко О. І., Янкович О. І., Мешко Г. М. Історія зарубіжної школи і педагогіки. — Тернопіль, 1996.
5. Сисоєва С.О., Соколова І.В. Нариси з історії розвитку педагогічної думки: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003