Авторитарный режим

 

Зміст

1. Поняття та ознаки авторитаризму
2. Види авторитарних режимів

      2.1   Теократичнмй

      2.2   Неототалітарний

      2.3   Військово-бюрократична диктатура

      2.4   Персоніфікований

      2.5   Абсолютистські монархії

                  3.   Думки аналітиків стосовно авторитаризму

                  4.   Висновок

                  5.   Список використаних джерел

1.   Авторитаризм - політичний режим, встановлений або нав'язаний такою формою влади, що концентрується в руках однієї людини або в окремому органі влади і знижує роль інших, передусім, представницьких інститутів (асоціацій, об'єднань, союзів тощо), формалізація і вихолощування справді організаційного і регулятивного змісту політичних процедур та інститутів, що зв'язують державу і суспільство. Авторитаризм взагалі притаманний владі і політиці, але основи і ступінь його різноманітні: природні якості політичного лідера (авторитарної, владної особистості), розумні, раціональні, справедливі дії якого викликані необхідністю особливого роду ситуації: стан війни, суспільна криза тощо, соціальні (виникнення соціальних або національних конфліктів) та ін. аж до ірраціональних, коли авторитаризм переходить в крайню форму - тоталітаризм, деспотизм. Авторитарно всякий наказ волі влади суспільству і нав'язане йому, а не прийнята добровільно і усвідомлена поведінка. Об'єктивність авторитаризму може бути зв'язана з активною перетворюючою діяльністю влади. Три ознаки або властивості авторитаризму відрізняють його від інших типів прояву влади і звичайно поєднуються: по-перше, централізація влади; по-друге, безапеляційний командний засіб керівництва; по-третє, безумовне підкорення. Всі властивості авторитаризму зводяться до акценту на примушенні до використання волі особи, яка управляє, придушення волі та свободи підлеглих і суспільства в поєднанні з обвинуваченням демократичних режимів у неспроможності згуртування народу, встановлення порядку і вирішення суспільних проблем. З таких позицій в 30-х роках в Німеччині створювалася ідеологічна та політична доктрина авторитарної держави. Встановлення авторитарної диктатури відбувається, як правило, на тлі економічної кризи, розгулу злочинності і корумпованості всіх верств влади. Виникнення авторитарних режимів є наслідок, результат нестабільності перехідних періодів суспільного розвитку.

Авторитарній політичній системі притаманні специфічні риси. По-перше, носієм політичної влади виступає одна людина (монарх, тиран тощо) або  група осіб (військова хунта та ін.). Здійснюється монополізація влади і політичної діяльності вузькою групою осіб, не допускається політична опозиція існуючому режиму. По-друге, забороняється виникнення неконтрольованих владою сфер суспільного життя: незалежних профспілок, професійних об'єднань творчої інтелігенції, молодіжних організацій, економічних структур. По-третє, відсутнє всіляке заохочення владою прагнення людей до трудової активності, до придбання власності, акцій, до участі в різноманітних економічних програмах. Наявність жорсткої податкової політики в умовах авторитарного режиму поєднується з цільовими державними кредитами на розвиток галузей матеріального виробництва. Держава бере на себе фінансування програм у сфері науки, культури, освіти, охорони здоров'я. Опора, в разі необхідності, на силові структури, що покликані оберігати безпеку режиму, суспільний порядок, охорону кордонів держави.

Політична поведінка влади  при авторитарному режимі характеризується високим рівнем економічної, політичної та правової компетентності, що дозволяє швидко і ефектно здійснювати  реорганізацію суспільних структур і концентрувати зусилля на вирішенні  найбільш важливих проблем..

 Авторитарні системи  визначити дуже тяжко. Автократія - влада, основана на якому-небудь  авторитеті, не встановлена шляхом  демократичної процедури (авторитарна  влада).

В сучасному світі авторитарні  режими мають ряд різновидностей: теократичний (Іран після 1979 p.); неототалітарний  режим в умовах існування масових  політичних партій (Мексика); військове  правління, за якого політична діяльність або взагалі заборонена, або обмежена; персоніфікований режим, коли влада  належить лідеру без сильних інститутів влади, за винятком поліції (Саддам Хусейн в Іраку). І, нарешті, є ще одна категорія  авторитарних режимів, що вже зникає - монархія. Не всі монархії авторитарні. В Європі - Англія, Норвегія, Швеція, Данія, Бельгія, Люксембург, Іспанія - монархії, що існують в системах парламентської демократії.

 

2.    Авторитарні режими досить поширені і дуже багатоманітні. Серед них можна виділити такі різновиди:

2.1 Теократичний авторитарний режим, характерний для країн, де до влади прийшли фанатичні релігійні клани. Прикладом такого режиму є політична система Ірану, створена ісламськими фундаменталістами після революції 1979 року. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризму.

2.2 Неототалітарний режим, що формально функціонує при наявності багатьох партій, опозиції, періодичних виборів. Влада зберігається в руках однієї партії завдяки різного роду маніпуляціям. Такі режими існують в Мексиці і Сирії (правлячі партії: Інституційно-революційна в Мексиці та БААС у Сирії).

2.3 Військово-бюрократична диктатура, що встановлюються внаслідок військових переворотів. З приходом до влади військових політична діяльність партій, організацій, представницьких інституцій значно обмежується, або й взагалі забороняється. Так було в Греції під час правлінця "чорних полковників", в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Чилі та багатьох інших країнах Латинської Америки, Азії та Африки.

2.4 Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому персоніфікованому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, переважно, слабкі. За султанізму при владі задіяні родичі та близькі друзі диктатора. Вони, як правило, займають вирішальні позиції в економіці та інших сферах суспільного життя. Персональна тиранія була характерна для режимів Барре в Сомалі, Дювальє на Гаїті, Аміна в Уганді, Сомоси в Нікарагуа.

2.5   Абсолютистські монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати), в яких монарх наділений необмеженою владою як у виконавчій, так і в законодавчій та судовій сферах. Виборні представницькі органи відсутні. Уряд призначається монархом, виконує його волю і підзвітний тільки йому.

 

3.   В окремих випадках, у таких, наприклад, країнах Південно-Східної і, як Сінгапур. Південна Корея, Таїланд, авторитарна влада показала носію високу здатність сконцентрувати зусилля і ресурси для розв’язання завдань економічного зростання, проведення радикальних реформ, забезпечивши громадський порядок і не допускаючи деструктивного протистояння групових інтересів. Дехто з аналітиків робить з цього висновок про неминучість (і навіть бажаність) стадії авторитарного правління у посткомуністичних (особливо — пострадянських) країнах, які не розвивалися шляхом демократії до встановлення тоталітаризму. Адже тут, зазначають вони, поки що відсутні такі важливі передумови демократії, як розвинені елементи громадянського суспільства, ринкові відносини, сформований середній клас, повага до закону, недостатнім є рівень політичної культури тощо. Сильна авторитарна влада могла б, на їх думку, стати ефективним засобом остаточного зламу тоталітарних структур, проведення політичних і економічних реформ, створення дієздатних демократичних інститутів. Все це може статися, проте, лише у разі, якщо авторитарна влада буде зорієнтована на реформи та на встановлення демократії у пізніший час. Однак де гарантії, що подібна орієнтація, навіть якщо вона й буде задекларована в період утвердження авторитарної влади збережеться й надалі? Особливо якщо режим зіштовхнеться з великими труднощами або зазнає невдач? Адже однією з переваг демократичного ладу, як зазначає Карл Поппер, є можливість міняти уряди і виправляти помилки без кровопролиття. А диктатори, як відомо, приходять добровільно, а відходять через великі потрясіння (один з прикладів – правління і повалення влади Сухарто в Індонезії). Зрештою, комуністичний режим в СРСР останнього періоду скоріше був авторитарним, ніж тоталітарним чи демократичним, але зрушень у напрямі "перебудови і прискорення" так і не відбулося. Тож чи не правильнішим є висновок авторів редакційної статті журналу "Економіст" (Англія) проте, що авторитарні режими забезпечили успішний розвиток своїх суспільств лише у деяких країнах, причому таких, де велику роль відігравати й Інші чинники (наприклад, властива народам цих країн культура праці), у той час як у багатьох інших випадках диктатори доводять свої народи до розорення і занепаду. Рівень корупції, наприклад, є однією з найсерйозніших проблем для молодих демократій, не може йти навіть у порівняння з його рівнем у недемократичних суспільствах. "Якби диктатура прокладала шлях до економічного зростання. – робить висновок "Економіст", - то Африка давно мала б стати процвітаючим континентом".

Безумовно, перехід до демократії, будучи надскладним процесом трансформації  суспільства, зміни корінних засад  його розвитку вимагає від правлячої  еліти здатності приймати важкі, часто непопулярні рішення, вміння сформувати компетентний і кваліфікований корпус урядовців, який був би спроможний вміло і послідовно реалізувати  ці рішення. Для цього потрібна жорстка  система організації державної  влади, з чітким розподілом повноважень, субординацією урядових структур, їх відповідальністю за результати своєї  діяльності. Але це не означає, що таких  рис влада може набувати, лише стаючи авторитарною, відмовляючись від  демократичних принципів організації  і демократичних процедур функціонування. Сильна влада, зокрема й президентська, необов'язково повинна набирати авторитарних ознак. Залишаючись сильною, вона цілком може діяти в межах конституційно  визначених демократичних процедур, системи стримувань і противаг.

Прихильники "твердої  руки" не зовсім точні і у своїх твердженнях, історія не знає прикладів безпосереднього переходу від тоталітаризму до демократії. Адже Чехія, Латвія, Литва, Естонія успішно здійснюють саме такий безпосередній перехід. Загалом надто великою є небезпека повернення до недемократичного режиму, щоб покладатися на трансформаційний потенціал авторитарного правління. Перехідний період — це не лише процес подолання економічної чи фінансової кризи, якими б важливими для переходу вони не були. Це і процес формування повноцінної політичної системи з її багатопартійністю, і процес становлення громадянського суспільства зі складною структурою громадських об'єднань і асоціацій, це і процес формування демократичної політичної свідомості і демократичної політичної культури.

Тільки авторитарними  методами, без широкого залучення  демократичних політичних сил демократичне суспільство не побудувати. У авторитарного  лідера завжди може з'явитися спокуса  відкинути демократичні механізми  здійснення влади і встановити диктаторський  режим. Для такого повороту завжди можна  знайти виправдання: від необхідності жорстких "непопулярних" кроків для  подолання кризових явищ до звинувачення парламенту у неконструктивній діяльності, а політичних партій та преси - у  перебільшеній та викривленій критиці.

 

4.       Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угруповання не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, котрі усуваються від процесу прийняття рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за політичну владу не допускається.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Список використаних джерел

1. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656с.

2. Цвік М.В. Загальна теорія держави і права: Підручник – Харків «Право»,2002 – 432с.
3. Копєйчиков В. Загальна теорія держави і права – К., 2000.