Вчення просвітників про суспільство і державу

Головенко Ірина Петрівна  

Факультет фінансів та банківської справи, ІІ курс, ФБДп-21

Науковий керівник – старший викладач Трачук Володимир Омелянович

     Вчення просвітників про суспільство і державу

     У трактуванні суспільно-політичної думки просвітників на Україні у  XVIII ст. слід виходити з того, що просвітницька філософія відображала зрушення в суспільно-політичному та економічному житті в Росії загалом. У цих історичних умовах зростали антикріпосницькі та антисамодержавні ідеї, які становили суть соціально-політичної доктрини просвітництва. Активними творцями філософії просвітництва в Україні були Я. Козельський, С. Десницький, В. Каразін, П. Лодій та інші.

     . В умовах України просвітники проголошували феодально-кріпосницькі засади несправедливими, такими, що суперечать нормам права. А щоб теоретично обгрунтувати юридичний світогляд та юридичний спосіб мислення, вони поставили у центр концепцію “природного права”. Просвітницька ідеологія стала ідеологією “вроджених прав” людини. І тут виникла складна проблема взаємовідносин між “природним станом” людини, з одного боку, і її суспільним станом та цивілізацією — з другого. Адже людина як істота природна діє згідно із вкладеними у неї природою законами та спонуканнями, але дуже часто вона не має жодної змоги задовольнити ці природні вимоги. За “природним правом” дається їй те, що вона не може осягнути в умовах суспільного стану. Я. Козельський виразив доволі грунтовну позицію. Визнаючи разом з Ж.-Ж. Руссо у далекій давнині епоху “натурального благополуччя” — “золотого віку”, в той же час він наголошував на тому, що натуральне благополуччя людського роду безповоротне, відстоював ідею прогресивності та непохитності “природного стану”.[1, ст. 286]

Розвиваючи концепцію “природного права”, українські просвітники утверджували тезу, за якою вкладені природою у людину закони — “природні права” — є тією основою, від якої, за словами Я. Козельського, як від коріння гілки повинні виростати закони суспільства.

     Важливе місце у просвітницькій ідеології  посідала договірна теорія держави та суспільства , яка мала різне політичне та практичне значення в трактуванні різними суспільними силами існуючого державного ладу — російського самодержавства. Просвітники використовували цю теорію для критики феодалізму, а Катерина II — для оправдання феодально-кріпосницьких відносин. Я. Козельський стверджував: ”Влада у суспільстві є не що інше, як право повеління над ним, яке грунтується на справедливому договорі”. У цьому трактуванні члени суспільства, за суспільним договором, не втрачають природних прав, бо, ставши у суспільстві громадянином, людина не перестає бути людиною і тим самим зберігає усі свої природні права як правову основу держави, суспільства в цілому. Народ і державна влада — рівноправні договірні сторони, а тому скасування договору й укладення нового цілком допустиме.[2,ст.416]

У руслі просвітницької інтерпретації суспільного договору Я. Козельський, В. Капніст, П. Лодій, В. Каразін, хоч і були радикальні, проте не вважали бажаним революційне перетворення суспільства, а прагнули йти шляхом реформ. У процесі просвіти можуть відбутися зміни у свідомості дворянства, а це матиме вплив на самодержця, який буде змушений провести реформи. Освіта і моральний осуд громадською думкою деспотичних порядків — ось засоби боротьби за утвердження суспільного договору.

     Просвітники зводили будівлю свого суспільного ідеалу на основі ідей свободи, рівності та власності. Свобода — це прагнення усіх поневолених у різні часи. Але просвітники практикували цю ідею крізь призму умов, відносин та вимог свого часу. У цьому контексті П. Лодій зазначав, що громадянська свобода — це “по наведенню розуму самовільне визначення самого себе у діянні… Громадянська свобода є незалежність від влади законодавчої у здійсненні таких дій, які сприяють досягненню власної своєї цілі й приватного свого блага, якщо тільки оте здійснення дій не противне цілі держави”. Свобода — це насамперед вільна конкуренція приватних інтересів, що цілком добре вкладалося у систему відносин XVII ст.

     Просвітницька інтерпретація поняття рівності полягала у визнанні рівності людей  перед законом, відповідно знищення класових (станових) привілеїв, але  не самих класів. Проблема рівності трактувалася згідно з вимогою, за якою перед законами природи усі рівні, а на основі останніх формуються громадянські закони, перед якими також усі рівні.

     У просвітницькій ідеології політична свобода та рівність органічно пов’язувалися з правом власності. Право власності — це природне право, яке нікому не дарується і ні від кого не віднімається, це — рівне для всіх право вільно здобувати та володіти власністю. Права свободи, рівності та власності між собою пов’язані таким чином, що порушення права свободи чи рівності призводить до порушення права власності, і навпаки. У світогляді українських просвітників власність трактувалася як святиня.

     У суспільно-політичній думці українського просвітництва постало дуже важливе  питання співвідношення егоїзму  і “розумного егоїзму”. У природному стані людина є природженим індивідуалістом, егоїстом. Увійшовши у громадянське суспільство, людина свій природний егоїзм самообмежує в інтересах збереження миру, добра, розвитку. Отже, має місце, з одного боку, природою покладений принцип природної індивідуальності людини — самолюбство (егоїзм), а з другого — породжений громадянським станом принцип суспільної сутності людини — прагнення до загального добра, і на цій основі вимога обмеження егоїзму, егоїстичного свавілля. Мудрість полягає у тому, щоб розумно поєднати природне та суспільне начала.  Доброчесність дає змогу вирішити світоглядні суперечності: природи і суспільства, особи і суспільства, розуму й чуттєвих пристрастей. Уся справа полягає в тому, щоб досягнути доброчесності у масштабі всього суспільства і на цій основі перебудувати його, щоб ні суспільство для своїх членів, ні члени для суспільства не були тягарем, тобто щоб поєднувалася особиста вигода кожної людини із загальною вигодою усіх.Ці вимоги були покладені в основу концепції перебудови державно-політичного устрою.

       Позиції просвітників мали специфічні особливості, але всі вони сходилися на тому, що вирішальну роль відіграють закони, які спрямовуються на досягнення загального блага. І тут не має особливого значення державна форма правління — монархія, республіка чи самодержавство, лиш би були розумні, законні правителі. Скажімо. Я. Козельський схилявся до республіки, бо тільки “при республіканському правлінні загальна вигода є базисом усіх людських доброчесностей та законодавства”. Можлива й монархія, але заснована на законах, спрямованих на загальнонародне благо. У своїй програмі перебудови держави С. Десницький, хоч і не обмежував серйозно монарха у здійсненні законодавчої влади, все ж ставив вимогу зміцнити орган народного представництва — сенат, члени якого повинні були користуватися рівними правами і відстоювати загальнонародні інтереси. С. Десницький вимагав незалежності та незмінюваності судів, рівності усіх перед кримінальним судом, а також створення суду присяжних, впровадження місцевого самоврядування. В. Каразін, наприклад, як державний ідеал висував монархію, керовану обов’язковими законами, які б гарантували усім право “насолоджуватися цілком життям”.

Цієї ж думки дотримувався П. Подій, зазначаючи, що “корінні закони існують й судочинство відбувається за непохитними законами”. Вимога утвердження міцного законодавства та справедливого правосуддя спрямовувалася проти свавілля й привілеїв. Отже, просвітницька думка в Україні у XVIII ст. розвивалася у руслі вимог суспільно-політичного життя, осмислювала найгостріші і найважливіші проблеми. Важливим надбанням були розробка світського “юридичного світогляду”, у центрі якого стала людина як самоціль: особиста свобода та юридична рівність є основою розвитку світської особи. Така концепція була явно опозиційною щодо пануючих самодержавно-кріпосницьких відносин.[1, ст. 288]  

Список  використаної літератури:

1. “Політологія” Логвина В.Л. “Основа”  2010, ст. 426.
2. Політологія. Видання 3-тє ("Академія")Бабкіна О. В., Горбатенко В. П., 2008, ст..568