Держава як базовий інститут політичної системи суспільства

 Форми правління

Устрій, лад держави характеризує його форми. В формах визначені організація 
  Політичного принципи фунціонування верховної влади,структура і порядок взаємовідносин вищих державних органів, службових осіб і громадян. Традиційно форма держави включає форму правління і форму територіального (державного) устрою. Політичні форми сучасних держав складалися протягом століть. На них впливали економічний лад, розстановка класових, соціальних сил, історичні традиції, міжнародне становище країни та ін. Форма держави охоплює засоби і способи правління і державний устрій, що визначають організацію верховної влади, принципи взаємовідносин державних органів і владних структур, територіальну організацію держави, співвідношення його в цілому і складових частин, а також включає політичний режим, тобто систему методів, з допомогою яких панівний клас здійснює владу. Якщо форма правління і форма державного устрою розкривають структурну сторону держави, то політичний режим ~ функціональну. Форма правління становить організацію верховної влади, визначає структуру вищих державних органів і принципи їх формування, організації, взаємовідносин (статус законодавчої, виконавчої і судової влади та ін.). 
 
Форми правління діляться за способами організації влади, по її формальному джерелу. В сучасних умовах розрізняють дві основні форми правління: монархія і республіка. В монархії - джерелом влади є одна особа - монарх (цар, король тощо). В республіці - джерелом влади є народ. 
 
Монархія (грец. monarchia – єдиновладдя).Форма держави, що існувала тисячоліттями, в якій джерелом державної влади вважається монарх і його влада передається спадково і не залежить від волі виборців. Існує декілька різновидів монархічної форми правління: абсолютна монархія (Саудівська Аравія, Катар, Оман) - всевладдя глави держави; конституційна монархія - держава, в якій повноваження монарха обмежені конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі - уряду, тобто монарх царює, але не управляє (Великобританія і Північна Ірландія, Королівство Швеція, Іспанія). Конституційна монархія поділяється на дуалістичну (тобто подвійну) Йорданія, Кувейт, Марокко, в якій монарх наділений здебільшого виконавчою владою і лише частково - законодавчою, і парламентську, в якій монарх хоча і вважається главою держави, але фактично володіє представницькими функціями і лише частково виконавчими, а інколи має також право вето на рішення парламенту, яким практично не користується. Більшість сучасних демократичних монархій - парламентські монархії. Уряд в них формується парламентом і підзвітний парламенті ту, а не монарху. Абсолютна монархія, що існувала в Росії до кінця XIX ст. в сучасних умовах є в дуже обмеженій кількості країн і характеризується зосередженням у руках правителя законодавчої, виконавчої і судової влад. Такий вид монархії розглядався багатьма політичними мислителями, особливо консерваторами - Пікколо Макіавеллі, Жаном Боденом, Кирилом Побєдоносцевим, Костянтином Леонт'є-вим та ін. у вигляді найбільш досконалої форми державного життя, що забезпечує стабільність суспільства та його єдність. її переваги, на думку Жана Бодена та ін., полягають в неподільності верховної влади, її постійності (особливо для спадкових монархій). Жан Боден визнав право на вбивство монарха, що узурпував владу, право службових осіб не виконувати несправедливі закони. В дуалістичній монархії монарх здійснює здебільшого виконавчу владу з правом вето на закони, прийняті парламентом та правом розпуску парламенту. В найбільш розповсюджених в сучасних умовах парламентарних монархіях, що за організацією та характером політичного режиму не набагато відрізняються від республік, влада монарха має багато символічний, часто представницький характер. Рішення монарха тут мають схвалюватися парламентом або урядом. У виборних монархіях правитель обирається на певний термін. Теократична монархія (Катар, Оман та ін.) відрізняється високою політичною роллю церкви, частим суміщенням у монарха вищої державної і церковної влад. 
 
В сучасних умовах в світі є близько 40 монархій, а формально понад 70, тобто в специфічній формі монархія зберігається майже в третині всіх країн світу, в тому числі у восьми державах Західної Європи: Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін. В ряді країн Співдружності, очолюваної Великобританією, в Канаді, Австралії та ін. главою держави юридично вважається королева Великобританії. Збереження монархії в сучасних умовах пояснюється історичними, національними особливостями країн, розстановкою владних і соціальних сил та іншими факторами політичного життя. Сучасні парламентські монархії, віддаючи данину політичної традиції і підтримуючи повагу громадян до держави, фактично мало відрізняються від республік. Так, в країнах, де довго існували феодальні або родоплемінні відносини і тепер зберігається абсолютна монархія (Бруней, Саудівська Аравія та ін.). Абсолютна монархія ~ остання форма феодальної держави в період становлення капіталізму. В різноманітних країнах абсолютизм мав свої модифікації. В Англії і Франції був абсолютизм знищений в ході ранніх буржуазних революцій XVII - XVIII стст. У країнах більш уповільненого капіталістичного розвитку сталися поступові перетворення абсолютної монархії. Там же, де боротьба феодалів і буржуазії завершувалася компромісами, зберігається конституцій}ш парламентська монархія (Великобританія, Швеція, Іспанія та ін.) Форма державного устрою сама по собі мало впливає на процес соціально-економічного розвитку. Так, королівство Непал входить в число найменш розвинених країн, а королівство Швеція або імператорська Японія стали індустріальними 1 і і антами. Найбільш розповсюдженою формою монархії є парламентсъка. Влада монарха не розповсюджується на сферу законодавчої діяльності і значно обмежена в сфері управління. Закони приймає парламент, а монарх практично не володіє правом вето. Фактичне управління країною здійснює уряд на чолі з прем'єр-міністром. Уряд відповідальний перед парламентом, а не монархом. Монарх виконує чисто представницькі функції. 
 
В сучасних умовах найбільш розповсюджена форма правління ~ республіканська, в якій джерело влади - народ. Республіка - форма правління, при якій глава держави (президент) - виборний і змінюваний, а його влада вважається похідною від представницького органу або виборців. В сучасному світі республіканська форма правління має три різновиди: президентську, парламентську і змішану. 
 
В процесі розвитку демократичних форм державного устрою, формування політичної системи виникає і розповсюджується інститут президентської влади. 
 
Виникнення президентства припадає на середину XVIII ст., коли в Сполучених Штатах Америки вперше конституційно введена посада президента - глави держави. З моменту появи системи президентства політична думка приділяє значну увагу обґрунтуванню і ефективності президентського правління. Щоправда, на початкових етапах дослідження президентського правління о'бмежувалися з'ясуванням певних рис і якостей особи президента. Так, в книзі «Американське суспільство» англійський дипломат, юрист Джон Брайс визначає особистість президента як збільшену копію губернатора і зменшену копію короля Англії. Наявність унікальних аспектів державного правління визнає в системі президентства французький дослідник Шарль Алексіс Токвіль. В книзі «Демократія в Америці» Алексіс Токвіль відзначає, що президент, займаючи посаду, виставляє свою честь і життя заставою того, що буде розумно користуватися владою, що престиж президентської влади підвищується при більш активній участі США в міжнародних відносинах. Але вже з середини ЗО-х років XX ст. президентське правління стає об'єктом широкого вивчення соціологами і політологами. Справа в тому, що тоді до правління в США приходить Франклін Дєлано Рузвельт. В сферу його діяльності як президента перейшло багато економічних і соціальних функцій, що входили раніше в компетенцію регіональних структур влади. Важка економічна криза 30-х років в США привела до повного фінансового краху міст, графств, штатів. Федеральний уряд став безпосередньо субсидіювати багато видів господарської діяльності і підприємництва. Це в свідомості простих американців залишило враження про високий авторитет виконавчої влади президента. Пізніше, в 40-х роках соціолог Гарольд Лаосі відзначає важливе значення президентської влади, заявляючи, що її не можна порівняти з авторитетом якого-небудь політичного інституту, що пост президента значно ширше, ніж пост прем'єр-міністра і значно менше, ніж монарха. З такої унікальності формується нова форма державного^ устрою, де інститут президентства виконує роль символу, що об'єднує Сполучені Штати Америки в державну цілісність. Водночас президентський інститут - не символічний представник, а реальна виконавча влада з унікальними можливостями реалізувати функції федерального уряду в межах компетенцій, визначених правом. 
 
Проблеми президентства і його ефективності в правлінні державою займають важливе місце в дослідженнях соціологів, політологів Заходу, а пізніше і Сходу. Більш детально інститут президентства досліджують політологи Ервін Корвін, Сеймур Хайман, Карл Росентер, Ар-тур Шлезінгер та ін. В дослідженнях відзначаються основні риси і властивості президентської системи правління: президент - глава держави, що концентрує свідому і творчу базу виконавчої влади; виступає символом єдності певної державної цілісності; повноваження і компетенція президента залежать від певної розстановки політичних сил суспільства, традицій кожної країни, рівня політичної культури народу, встановлених конституційних норм; компетенція президента регулюється законодавчими інститутами влади, а його функціональна діяльність зводиться до виконання управлінських функцій; президентська влада володіє певним правовим статусом, що має різноманітні форми. 
 
Конкретна форма президентства, що містить комбінований набір певних засобів і способів управління державою існує в кожній країні, де є президентське правління. Неоднакові в кожній країні і компетенції, повноваження, функції президента. Вони індивідуальні за своєю структурою і своєрідні за функціональною відмінністю. Президентська влада будь-якої країни спирається на власну конституційну базу і специфічну право-регулятивну і політичну діяльність. Незважаючи на індивідуальність, неповторність і самобутність президентської влади кожної країни, все ж є і визначальні властивості: спосіб легітимізації, тобто визнання законною президентську владу. Президентська влада поділяється на ряд форм. По-перше, форма президентства, що визначається безпосереднім обранням президента таємними загальними виборами. Тут-то реалізується принцип волевиявлення народу, внаслідок чого забезпечується достатньо високий рівень демократизму, тому що обрання президента залежить від максимально можливого прямого волевиявлення людей; гарантується обрання президентом найбільш популярного і авторитетного політичного лідера; реалізується незалежність завоювання посади президента від інститутів законодавчої влади, що посилює міцність розподілу влади, забезпечується авторитет президентської влади. Але в таких умовах виконавча влада набуває не тільки незалежності, але й певної переваги над законодавчою владою і створюється прецедент домінування глави держави в системі державного управління. Виникають умови для демагогії і пропаганди, з допомогою яких можна посилювати роль президентської влади і використовувати її для здійснення диктаторських прагнень окремої особистості тощо. Негативізм такої форми президентського правління нейтралізується і обмежується загальними демократичними традиціями,реальним політичним плюралізмом, авторитетністю законодавчих інститутів влади і високим професіоналізмом парламентаріїв, верховенством законів, незалежністю суду та ін. Така форма президентського правління існує у Ф-ранції, Болівії, Філіппінах, Панамі, Австрії, Ірландії, Польщі, Болгарії, в Україні, Російській Федерації, Казахстані. 
 
По-друге, форма президентського правління, що передбачає обрання президента в декілька етапів. На початковому етапі шляхом загальних виборів обираються вибірники (електори), а після цього висловлюється компетентна думка вибірників про того або іншого кандидата в президенти. Така форма президентства дещо ускладнює процедуру обрання самого президента, але охороняє президентство від випадкового емоційного вибору. Адже кінцеве рішення за компетентними вибірниками. Але така форма президентства спирається на той же принцип волевиявлення народу, тому їй властиві і переваги, і недоліки. Така форма президентства існує в США, Аргентині, Фінляндії. 
 
По-третє, форма президентського правління, що передбачає обрання президента шляхом опосередкованих виборів. В одних випадках вибори президента відбуваються з участю парламенту, як в Швейцарії, Туреччині та ряді незалежних держав Співдружності. Відбором колегії вибірників з членів парламенту і представників органів територіального самоврядування здійснюється опосередковане обрання президента в Італії. Федеральний парламент і представники земельних урядів обирають президента в Федеративній Республіці Німеччини. 
 
Існують і інші форми президентського правління. Інші форми президентства здебільшого встановлюються недемократичним шляхом, зв'язані з позаконституційними методами завоювання президентської влади (військові перевороти, палацові інтриги і змови та ін.), коли використовується політична нестабільність та інші обставини, що складаються в країні. Саме в ряді країн Африки та Латинської Америки президентська влада встановлювалася недемократично. 
 
Президент кожної країни володіє певним обсягом компетенцій і повноважень, здійснює управлінську діяльність, виконує специфічні функції тощо. Звідси виділяють форми сильної президентської влади (США та інші країни), помірної й слабкої президентської влади. Серед форм помірної президентської влади і система президентства України. Для форми помірної президентської влади, що встановилася в Україні, характерно: президент є глава держави, головнокомандуючий збройних сил, представляє країну в міжнародних відносинах, проводить через парламент призначення глави уряду, призначає міністрів тощо. Однак президенту потрібно враховувати певну незалежність і автономію регіональних виконавчих влад, що можуть самостійно вирішувати багато питань і проблем господарської та соціальної діяльності. Система президентства в Україні введена на початку 90-х років. 1 грудня 1991 р. відбулися перші все-загальні вибори Президента України. 
 
Президентська республіка характеризуються значною роллю президента в системі органів державної влади. Президент водночас і глава держави і глава уряду - може обиратися спеціальною колегією вибірників або прямим голосуванням виборців. Президент сам очолює уряд, який несе відповідальність перед ним, а не перед парламентом, тому що президент сам призначає його з членів своєї політичної партії. У президентській республіці немає вотуму довір'я уряду з боку парламенту, президент сам зміщує міністрів, але погоджує з парламентом і призначення, і зміщення членів уряду, міністрів. 
 
Характерна риса президентської республіки - жорсткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, при якому органи влади мають значну самостійність один щодо одного. Президент керує внутрішньою та зовнішньою політикою і є верховним головнокомандуючим збройних сил. Уряд в президентських республіках стабільний. Парламент не може винести уряду вотум недовір'я, а президент не має права розпустити парламент. Лише в разі серйозних антиконсти-туційних дій або злочину з боку президента йому може бути висловлений імпічмент - дострокове відсторонення від влади. Відносини між парламентом і президентом ґрунтуються на системі стримувань, противаги і взаємозалежності. Парламент може обмежувати дії президента з допомогою законів і через затвердження бюджету. Президент же звичайно володіє правом відкладального вето на рішення парламенту. І все ж президентська республіка не знайшла розповсюдження в Західній Європі. В країнах Латинської Америки, в Азії та Африці з давніми авторитарними традиціями форма президентської республіки нерідко стає суперпрезидентською республікою, де майже вся влада зосереджена у президента, який виходить з-під контролю парламенту. 
 
Однією з найбільш розповсюджених форм Парламентаризм правління державою є парламентаризм. Парламент походить від французького слова parlament, parler, що означає говорити і від англійського - parliament, що означає представницький, що обирається, законодавчий орган. Парламентаризм -це реальна практика і певна ідеологія, що встановилася в конкретній державі. Парламентаризм водночас є і засіб контролю над адміністративними органами, і авторитет, що визнають всі інститути управління суспільством. 
 
Парламентаризм має давню історію. Ще в ХНІ ст. в Англії виникає перший парламент як орган станового представництва. Та реальне значення парламент набуває тільки в XVII - XVIII стст., коли в ході буржуазних революцій в Західній Європі створюються представницькі органи управління державою. В США та ряді інших країн Америки парламент називається конгресом, в Туреччині - великими національними зборами, в Україні, Білорусі та інших - Верховною Радою, в Швеції риксдагом тощо. Поява парламенту свідчила проздійснення практично принципу розподілу влади, за якого законодавча влада набуває незалежності в формі представницького інституту. Виняткову роль, пов'язану з прийняттям і виробленням законодавчих актів, в механізмі державної влади виконує парламент. Його статус і повноваження регулюються конституцією. Політична місія парламенту зв'язана з реалізацією докорінних інтересів панівних політичних сил. 
 
Поняттям парламентаризм охоплюється вся сукупність механізмів практичної діяльності парламенту, специфіка структурного поділу, обсяг компетенцій, способи, методи легітимізації, форми взаємодії з іншими структурами управління, а також зв'язки і відносини з виконавчою і судовою владою. Парламентаризм - це різноманітні форми правління державою в демократичних республіках з сильною президентською владою (США), в республіках з помірною президентською владою (Франція, Україна) в країнах зі слабкою президентською владою (Австрія, ФРН, Італія та ін.) або навіть в конституційних монархіях (Великобританія, Бельгія, Голландія, Швеція, Данія, Іспанія та ін.). Життєздатність і дієвість парламенту залежить не тільки від нормативно-конституційних положень і способів його легітимації, але й від результативності парламентської іграктики, від зв'язку парламенту з різноманітними групами виборців, від відповідності нормативних документів, що приймаються ним, правам і свободам громадян. В парламентаризмі величезну роль відіграє механізм взаємодії парламенту з інститутами виконавчої та судової влад. Прояв на практиці політичного плюралізму, коли виробляються компроміси і консенсуси та забезпечується цивілізована рівновага в суспільстві і є практична діяльність парламенту. Парламентаризм по суті є спосіб встановлення суспільного договору політичними засобами, коли різноманітні суспільні групи, соціальні спільності, верстви, що мають різноманітні властиві тільки їм інтереси, домовляються між собою про певний баланс, рівновагу та погодженість інтересів. Парламентаризм є і засіб природного відбору політичних лідерів, по-літиків-професіоналів, що володіють глибокими знаннями з різноманітних проблем суспільного життя. 
 
Різноманітність парламентаризму як форми правління визначається наявністю певних факторів. Якщо форма держави президентська республіка, то і парламентаризм президентський, якщо парламентсько-кабінетна республіка, то й кабінетний парламентаризм, якщо конституційна монархія, то й монархічний парламентаризм (існує там, де монархія реально бере участь в управлінні державою). Якщо в державі двопартійна система, то в парламенті представлені дві ведучі політичні партії: правляча і опозиційна (Великобританія, Канада, США). Якщо в державі двоблокова система, то і парламент складається з двох блоків, що створюються з багатьох політичних партій: блок, який править і блок опозиційний (Швеція, ФРН). Якщо для управління державою характерна багатопартійпа система, то і парламент багатопартійний (Польща, Україна, Італія, Бельгія, Голландія та ін.). Структура парламенту також різноманітна: двопалатний парламент (США, Великобританія, Франція, Японія, Канада, Росія та ін.) і однопалатний - Данія, Швеція, Україна, Білорусь та ін. 
 
Парламентська республіка характеризується формуванням уряду на парламентській основі з пропорційним партійним представництвом за підсумками виборів. Уряд формально відповідальний перед парламентом, що наділений правом контролю за діяльністю уряду та його розпуску. Уряд наділяється виконавчою владою, а нерідко і законодавчою ініціативою, а також правом клопотання перед президентом про розпуск парламенту. В більшості країн членство в уряді сумісно зі збереженням депутатського мандату. Це дозволяє залучати до уряду не тільки лідерів політичних партій, але й інших впливових депутатів парламенту і, отже, контролювати парламент. Хоча керівник уряду (прем'єр-міністр, канцлер) офіційно не глава держави, реально в політичній ієрархії - головна особа. Президент, як глава держави фактично займає у ній скромніше місце: може обиратися або парламентом, або зборами вибірників, або безпосередньо народом. Вотум недовіри уряду викликає його відставку. Президент у парламентській республіці має в основному представницькі повноваження, а головне, функцію глави держави виконує за вказівкою уряду. Парламентська республіка зберігається в Італії, Німеччині, Австрії та ін. Відчутніші відмінності парламентаризму проявляються в системі державного регулювання, де вони відображаються в конкретних формах політичної взаємодії різноманітних політичних сил. В діяльності будь-якого парламенту виділяються три основні функції: законодавча творчість, контроль над фінансами держави, контроль над урядом. Парламент як виразник інтересів народу, який проживає на певній території і об'єднаний певною державністю, правосильний висловлювати волю суспільства, що бажає узаконення порядку та справедливості. Здійснює парламент і контроль над фінансами держави, контролює і діяльність виконавчої влади в межах і компетенції, що встановлені конституцією. 
 
Звичайно ж, система президентства і парламентаризм природно є наслідок бурхливого розвитку демократичних форм державного устрою і правління. У правовій державі немає ні якої необмеженої влади, нерегламентованого права принципами та нормами конституції. Розподілом влади на законодавчу, виконавчу та судову досягається взаємний контроль, система стримування і противаг, що виступають гарантією від зловживання владою і запобігання перетворення її в авторитарну, абсолютну владу.

Структура і  форми держави

Як політична структура, держава має складну будову і  включає в себе систему органів  і установ, яка отримала назву механізм держави.

У структурі держави  виділяють три гілки державної  влади і відповідно три види органів  влади:

• законодавча влада, яка приймає закони та інші важливі документи, що визначають життя країни (в різних країнах органи законодавчої влади мають різні назви, наприклад, у США - Конгрес, у Фінляндії - Сейм, в Україні - Верховна Рада);
• виконавча влада, що забезпечує виконання законів і здійснює повсякденне управління державою;
• судова влада, покликана здійснити правосуддя і вирішення юридичних суперечок (в Україні до цих органів належить конституційний, арбітражний та інші суди).

У системі управління можна виділити також інститут глави  держави (інститут президентства або  інститут монархії), контрольно-наглядові  органи, які здійснюють контроль за виконанням норм права і притягнення винних до відповідальності (прокуратура, спеціальні органи контролю), органи державної безпеки, збройні сили, місцеві органи влади.

Подальший аналіз держави  пов'язаний з виділенням можливих форм держави.

1. Форми державного правління.
2. Форми державного устрою.
3. Форми політичного режиму (характеристика режимів розглядається в окремій лекції).

1. Форми державного правління. Форма правління держави - це структура вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподілення, компетенції між ними. Держави за формою правління класифікуються на республіки і монархії.

Монархія (з грець. monarhia - єдиновладдя) - форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється одноособово і переходить, як правило, за спадковістю. Монархічна форма правління характерна сьогодні для п'ятдесяти держав, з яких дванадцять - європейські. Сучасні форми монархії розрізняються за такою різновидністю, а саме: абсолютна монархія (Саудівська Аравія, Оман, Катар), конституційна парламентська (Великобританія, Іспанія, Норвегія, Японія тощо) і дуалістична (Йорданія, Кувейт, Марокко, Бахрейн).

При абсолютній монархії в руках монарха зосереджується вся повнота державної влади. Монарх сам видає закони, керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави, призначає і усуває уряд, керує вищим судом.

Конституційна парламентська монархія характеризується такими особливостями:

• влада монарха обмежується конституцією, що затверджується парламентом. Монарх не має права змінювати конституцію, а його влада символічна, наприклад, у Великобританії закони, прийняті парламентом, і рішення кабінету міністрів повинні мати королівський підпис, але при цьому самі монархи не користувалися правом вето з 1710 року і не збираються використовувати його в майбутньому;
• уряд формується парламентом з представників певних партій, що отримали більшість голосів на виборах в парламент;
• лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає на чолі уряду (прем'єр-міністр найбільш значна особа в політичному житті);
• уряд відповідає перед парламентом а не перед монархом.

У чому зміст збереження інституту монархії в цих країнах? Це певний загальнонаціональний символ, в якому актуалізується історична  пам'ять народу.

У дуалістичній монархії повноваження монарха обмежені в законодавчій сфері, але достатньо широкі у сфері виконавчої влади, парламент, навпаки, не має впливу ні на формування уряду, ні на його склад і діяльність. Цей тип монархії має тенденцію до переростання в конституційну монархію або в республіку.

Республіка (від лат. respublica - суспільна справа) - форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний термін.

У сучасних державах переважають  два основні різновиди республіканської форми правління:

• парламентська (ФРН, Італія, Індія, Ізраїль);
• президентська республіка (США, Аргентина, Мексика тощо). Кожна з них передбачає власну модель поділу влади.

Парламентська республіка. Ця форма правління мало чим відрізняється від парламентської монархії (деякі політологи наводять приклад Великобританії як класичного парламентського правління). За основу правління покладений принцип: слабкий президент - сильний парламент. Президент, як і монарх, є формальним главою держави, але його самостійна роль невелика. Фактично виконавча влада зосереджена в руках голови уряду. Суттєве місце у балансі гілок влади належить парламенту: він назначає і звільняє голову виконавчої влади, формує із свого складу уряд і може виказувати йому недовіру. В той же час президент може володіти правом розпуску нижньої палати парламенту, наприклад, у Німеччині, а у Великобританії цим правом володіє прем'єр-міністр.

Президентська республіка. Класичним прикладом даної форми правління є США. Ця форма правління будується за принципом: сильний президент - сильний парламент, що передбачає більш послідовний поділ повноважень законодавчої і виконавчої влади (в деяких країнах Латинської Америки, які намагались скопіювати американську модель, утвердилися суперпрезидентські республіки, тому що влада президента не врівноважується дійсно сильним парламентом). Президент одночасно є головою держави і головою виконавчої влади. Він обирається всенародним голосуванням і має фіксований термін повноважень. Президент призначає уряд і визначає його склад. Щодо вищого представницького органу (парламенту) президент має право накладати вето на його законодавчі акти. Право вето носить відносний характер: парламент повторно проголосує за відхилений закон, але щоби перебороти президентське вето, прибічники закону повинні зібрати дві третіх голосів. У надзвичайних випадках, наприклад, коли президент обвинувачується у злочинах і в порушенні конституції, парламент має право на імпічмент - право на порушення процесу дострокового звільнення глави держави від посади і притягнення його до судової відповідальності. Подібна модель поділу влади сприяє зміцненню їх взаємозалежності і взаємоконтролю.

У деяких країнах склалися форми правління, які важко поєднати з вищеназваними "чистими" формами. Їх називають змішаними. Ці моделі можуть бути найрізноманітнішими: одні з них тяжіють до парламентських форм правління, інші - до президентських.

Західні політологи М.С.Шугарт і Дж.М.Кері виділили три можливі  моделі:

• прем'єр-президентську;
• президентсько-парламентську;
• асамблейно незалежну.

Прем'єр-президентська модель (Франція в умовах П'ятої республіки, Фінляндія) передбачає таку модель поділу влади:

• дуалізм виконавчої влади: з одного боку, президент, який зазвичай головує на засіданнях кабінету міністрів і затверджує його рішення, а також безпосередньо може впливати на формування уряду (висування кандидатур міністрів), а з іншого - прем'єр як голова уряду;
• президент вибирається всенародно;
• президент наділяється широким повноваженням в питаннях керівництва збройними силами і органами безпеки, у зовнішній політиці і, як правило, правом розпуску парламенту;
• відсутність у президента права зміщувати міністрів;
• відповідальність кабінету міністрів і самого прем'єра перед парламентом.

Обсяг повноважень президента може варіюватися залежно від  конкретних обставин, зокрема від того, чи належить парламентська більшість до тієї ж партії, що й президент.

Президентсько-парламентська (Росія, Україна, Еквадор, Перу) модель передбачає:

• наявність всенародно вибраного президента;
• закріплення повноважень з формування кабінету міністрів за президентом і парламентом одночасно; хоча президент призначає і усуває членів уряду, але уряд повинен користуватися довір'ям законодавчого органу;
• відповідальність уряду перед президентом і парламентом, законодавчий інститут влади може виразити недовір'я уряду;
• президент має право розпустити парламент.

Асамблейно-незалежна модель склалася у Швейцарії. Хоча парламент вибирає уряд (Федеральна рада), але не може його відкликати, виразивши вотум недовір'я. Уряд володіє правом законодавчої ініціативи. Федеральна Рада здійснює функції "колективного президента". Щорічно з його складу вибирається президент, який здійснює чисто представницькі функції.

2. Форми державного устрою. Форма державного устрою характеризує територіальний поділ держави і співвідношення повноважень центральних і регіональних (місцевих) органів влади.

Головними формами державного територіального устрою є унітарна держава, федерація і конфедерація.

Унітарна (від лат. unitas - єдність) держава передбачає поширення на всю її територію єдиної системи права, органів державної влади і управління, єдиного громадянства (Болгарія, Угорщина, Великобританія). Місцеві органи управління не володіють якоюсь політичною самостійністю, не можуть бути самостійними у господарській і соціально-культурній сферах. Унітарні держави бувають централізованими (Швеція, Данія) і децентралізованими, що ближче до федеративної форми устрою (Іспанія, Франція, Україна). Децентралізована форма передбачає більшу автономність і широкі повноваження великих регіонів, які можуть мати навіть власні парламенти і уряди.

Федерація (від лат. federatio - союз, об'єднання) - це складна союзна держава, що складається з державних утворень (штатів, кантонів, республік, земель тощо), що володіють певною політичною самостійністю в межах розподілення повноважень між загальнофедеральним центром і суб'єктами федерації. Класичне виникнення федеративних держав здійснювалося "знизу" "уверх" через інтеграцію раніше самостійних державних утворень в єдину державу. Правда, ініціатива "знизу" могла підкріплюватися силовим впливом: громадянська війна у США (1861-1865), політика О.Бісмарка з об'єднання Німеччини.

Федеральні конституції (у рідкісних випадках - договір) встановлюють ступінь самостійності  суб'єктів федерації. Відносини між  центром і суб'єктами будуються на основі фіксації кінцевих меж самостійності її суб'єктів у різних сферах і розподілення повноважень: частина з них є виключно компетенцією федерального центру, інша - суб'єктів федерації, третя - в сумісній компетенції. Суб'єкти федерації можуть мати власні конституції, правову і судову системи, свої органи влади і управління, своє громадянство. В більшості випадків члени федерації не мають права одностороннього виходу з союзу. Як правило, в таких державах існує додатковий розподіл самої законодавчої влади між двома палатами парламенту. Одна палата с органом представництва суб'єктів федерації, інша - органом загальнофедерального представництва. У федеральних Зборах Російської федерації ці функції відповідно виконують Рада федерації, в яку входять по два представники від кожного суб'єкта (по одному від законодавчого і виконавчого органу державної влади), і Державна Дума: у федеративній Німеччині - Бундесрат і Бундестаг; в США - Сенат і Палата представників.

Федерації створюються  за різними ознаками:

• за територіальною (адміністративною) - США, Німеччина, Бразилія;
• за національною (етнотериторіальною); за цим принципом будувалися такі, тепер уже в колишньому, федерації, як СРСР, Югославія, Чехословаччина. Історія показала, що національна федерація виявилася менш стійкою, ніж територіальна (адміністративна).

Нарешті, федерація може виражати змішаний тип, поєднуючи в  собі обидва підґрунтя (сучасна Росія, Пакистан). Різнотипний характер Російської федерації в наявності трьох  видів суб'єктів, що закріплено у ст. 5 Конституції Російської Федерації: національні республіки, адміністративно-територіальні одиниці (край, область) і національно-територіальні одиниці (автономний округ, автономна область). Суб'єктами федерації є Москва і Санкт-Петербург. Таким чином, з 89 суб'єктів Російської Федерації 32 є етнічними утвореннями, 57 - адміністративними одиницями (краї, області, два міста федерального значення).

Складність федеративної побудови Росії проявляється також  у тому, що один суб'єкт федерації (автономія) може входити до складу іншого суб'єкта (область, край). Подібний принцип "два в одному" породжує комплекс економічних адміністративних проблем в складно складених регіонах (Тюменська область, Красноярський край тощо). На хвилі суверенізації 90-х pp. XX ст. різко загострилася проблема децентралізації подібних регіонів, що виразилася в бажанні автономій стати повністю самостійними і незалежними від обласної (крайової) влади. У першу чергу, ці проблеми стосувалися тих складно складених суб'єктів Російської Федерації, де спостерігається великий розрив між субрегіонами з основних показників економічного розвитку і рівнем життя, разом з тим, світовий досвід, в тому числі й історія останніх років існування СРСР показує, що надмірна економічна гетерогенність часто провокує сепаратизм більш "багатих" (з точки зору економічного потенціалу) регіонів.

Таким чином, федералізм - явище складне і взаємозаперечне. Він може поєднувати в собі тенденцію  до централізації і децентралізації, сили, що ведуть до об'єднання і роз'єднання (центробіжні). До сказаного треба додати, що центробіжні сили, які розколюють федерацію, можуть визначатися мовною, релігійною і культурною гетерогенністю суспільства. Центробіжним протиставлені об'єднуючі сили: господарсько-економічні зв'язки, фінансова система, витрати федеральної влади на соціальні програми, утримання збройних сил тощо.

Деякі вчені виділяють симетричні і асиметричні федерації. Перша означає повну рівноправність всіх суб'єктів, друга передбачає через певні причини (наприклад, з метою погасити тенденцію до сепаратизму), надання окремим суб'єктам більш широких прав у сфері податкової політики, у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо. До подібних держав відносять Бельгію, Іспанію, Індію, Пакистан, Малайзію і Росію.

Конфедерація - союз юридично і політично незалежних державних утворень для здійснення конкретних сумісних завдань. Такими завданнями є оборона, зовнішня політика, економічне співробітництво. Члени конфедерації зберігають свій державний суверенітет, незалежну систему органів влади, власне громадянство, валюту і законодавство. Конфедеративна держава нестійка і переростає або у федерацію (США у XVIII ст., Швейцарія в XIII ст., Німеччина у XIX ст.), або розпадається.

В історичному минулому зустрічалася така специфічна форма державного устрою, як імперія (наприклад, Бельгійська, Британська, Російська). Імперії мали величезну територіальну основу, різноманітний етнічний склад населення і будувалися на основі панування і підпорядкування між центром і периферією, метрополією і колонією.

У теперішній час з'являються  нові форми міждержавних союзів, які  важко віднести до якоїсь конкретної форми державного устрою. Прикладом  може бути Союз незалежних держав (СНГ) - більш аморфна, ніж конфедерація форма об'єднання держав. І навпаки, Європейської спільноти, створивши єдиний ринок, єдину валюту і національні політичні органи - Європарламент, Раду Євросоюзу, Європейський суд, виражають тенденцію до об'єднання у специфічну асоційовану форму державного устрою.