Контрольная работа по "Политологии"

1. Політичні  вчення Стародавньої Греції та  Риму (загальна характеристика).

В результаті спостережень і порівняння окремих подій і явищ, накопичення знань про суспільні процеси люди навчилися знаходити у політичному житті закономірні й досить стабільні зв'язки та залежності, не звертаючись до надприродних сил. Тому політика поступово ставала предметом аналізу, що давало змогу виділяти із суцільного потоку подій окремі явища, а також їх причини. Так політична думка набувала форми логічно розмежованої системи суджень і висновків, тобто форми теорії.

Головною передумовою  правильного розуміння політичних подій і явищ було формування аналітичного мислення в обширах культурно-історичного  процесу, становлення раціонального  світосприймання взагалі. Першим його ступенем було виникнення філософської свідомості. Розроблення політичних проблем спочатку практично не відокрем­лювалося від філософських роздумів про природу людини, її буття, сенс існування. Політичні й етико-політичні теорії виступали як особливий розділ філософських учень.

Перехід до теоретичного аналізу політики вивів людську  думку на якісно новий рівень осмислення політичного життя. Античні філософи, зокрема Платон і Аристотель, сформулювали низку універсальних принципів, на які спирається політична діяльність, здійснили класифікацію всіх відомих на той час типів державного устрою.

Відповідно до політичної філософії Платона, добро для  людини є її довершеність, є те, завдяки  чому вона повністю стає тим, чим вона може бути як людина взагалі і як ось ця окрема конкретна людина. Це сповна актуалізоване буття потрібно мислити не як пасивне створене соціальне буття, а як діяльне соціальне буття, як певний спосіб життя. Життю на рівні розвитку людини характерне те, що вона знає себе, і це знання досконалого життя називається щастя. Отже бути добрим та бути щасливим для людини одне й те ж.

Те, що має значення для  поодинокої людини, стосується також  і поліса. Він є добрим завдяки  тому, що є цілковито тим, чим може бути, своєю повністю здійсненою сутністю, «самим полісом», оскільки перебуває у сфері можливого для людини. Для нього бути означає бути - діяльним, а найліпший можливий поліс водночас є щасливе місто. А оскільки він може мати якесь знання самого себе лише через своїх громадян, то його щастя - це щастя громадян, усіх без винятку.

Людина як індивід  і поліс, таким чином, схожі. Поліс  являє у великому те, що людина є  у малому. Обидва взаємопов'язані  один з одним. Те, що корисно або  шкодить державі, корисно або  шкодить поодинокому громадянину  і навпаки. Проте це не означає, що добро для людини і добро політичне співпадають. Ми маємо дещо точніше визначити, у який спосіб, згідно з Платоном, формується їх обопільний зв'язок. Тільки так ми можемо уникнути помилки тих, хто воліє перетворити Платона або на покровителя сучасної демократії, або (не менш хибно) на повіреного тоталітарного правління.

Спочатку людина є  частиною цілого, в яке вона включена. Благо цілого - поліса - важливіше, ніж благо людини. Тому поліс, коли це потрібно, може вимагати від людини будь-якої жертви статків, навіть жертви життя. Сократ помирає у покорі перед державою. Хоча він оцінює вирок як несправедливий, він вважає, що буде справедливо, якщо цей вирок буде здійснений. Тому Сократ, як сповіщає діалог «Критон», відкидає пропозицію друзів, котрі бажають сприяти його втечі. При цьому прояснюється ще й інший момент стосовно людини та поліса. Людина є не лише частиною, а залежною частиною. Тим фактом, що вона є, і тим, чим вона стала, її зачаттям, її вихованням та освітою - всім вона завдячує полісу і його законам, які вона своєю втечею підірвала би. Цей бік взаємин Платон порівнює із взаєминами сина з батьком. Навіть дорослий син коритиметься батьківській волі. Якщо ж батько вимагає від нього чогось несправедливого, він намагатиметься вплинути на нього умовляннями. Проте, в жодному разі він не прикладатиме силу проти свого батька. Те ж саме, в ще більшій мірі, стосується лояльності щодо рідного міста. Адже йому він завдячує ще більше, ніж своєму батькові та своїй матері.

Цей вираз любові до рідного  міста (теоретична потреба і реальність водночас) якраз і слугує для того, щоб висвітлити зворотний бік цих взаємин - вищість людини як індивіда. І саме цей зворотний бік дозволяє пізнати всесвітньо-історичне значення сократівського діяння (згідно з його платонівським розумінням). Людина, частина поліса як цілого, що його обіймає, вкорінена у ньому та зобов'язана йому незрушною лояльністю, все ж таки оберігає свою самостійність, навіть свою вищість щодо нього. Вона частина з-поміж частин, сприяє розбудові цілого. Поліс для неї є не лише батьком та матір'ю, він є також її витвором. Роль державця, засновника міста і законодавця не є просто одним із багатьох способів діяльності людини, вона належить до невідхильних та найвищих можливостей людини.

Аристотель поставив собі за мету розкрити визначення політичної науки, яка з самого початку визначалася як загальна теорія людських вчинків: етичні чесноти за власною сутністю є гідними прагнення, проте вони не є природними здатностями душі; вони мають прищеплюватися людині завдяки процесу виховання, що залежний від наявності інституційного правильно впорядкованого оточення. Значення політичної науки звужується до спеціальної сфери законодавця, який має знати, який інституційний порядок суспільства придатний для того, щоб в громадянині могли з'явитися бажані чесноти. Теорія людини залишається неповною, доки вона не доповниться певною теорією суспільства.

Перехід від теорії людини як істоти, яка скерована на актуалізацію власної раціональності, до певної теорії суспільства, в якому ця актуалізація здійснюється, утворює цілісний трактат про дружбу, представлений восьмою і дев'ятою книгами «Нікомахової етики». Дружба як джерело людської спільноти - а політична спільнота, за Аристотелем, серед інших інституцій є окремою її формою, що ґрунтується на дружбі, є первісною субстанцією всіх міжлюдських стосунків і тим самим, оскільки людина є істотою, скерованою на спільноту, визначальною рисою людськості.

Як бачимо, для античної політичної думки аксіомою була єдність  зв'язків людини з політикою. Теза Аристотеля, про те що людина є істотою політичною, лежала в основі більшості античних філософсько-політичних концепцій. У своїй праці, яка має назву «Політика», спираючись на аналіз державного устрою й політичного життя більш ніж півтори сотні держав, він розглядав різні питання суспільних відносин. Саму ж політику мислитель вважав практичною наукою про мистецтво управління, а тому завдання різних політичних інститутів бачив у віднайдені такої форми, яка б найкраще відповідала політичній природі людини, її потребам та інтересам суспільства.

Аристотель, як і Платон, державу уявляє чимось цілісним, як продукт загальноісторичного розвитку. Водночас держава - найвища форма відносин, що охоплює всі інші, котрі досягають своєї мети й довершеності. Однак Аристотель критикував прагнення Платона зробити державу занадто єдиною, цілісною й підкреслював, що вона складається з багатьох елементів, тому перебільшене поривання до єдності (як спільність майна, дружин і дітей у Платона) призводить до загибелі держави. Чимало аристотелевих думок про політику розвивали інші мислителі.

2. Типологія  політичних систем.

Розроблення теорії політичних систем передбачає її диференціацію  за типами. Ця надзвичайно складна  проблема політичної науки завжди цікавила людину, незалежно від її місця в державі: була вона пересічним громадянином, вченим-науковцем, чи правителем. Адже людину завжди цікавили і цікавлять «вічні питання»: хто править у державі, чому і в чиїх інтересах? Питання ці дуже складні і важливі, бо від відповіді на них залежить доля людини, її буття а інколи навіть життя. Тому не дивно, що типологія політичних систем становить найважливіше завдання політології.

 Витоки існуючих  типологій політичних систем  можна знайти в античній суспільно-політичній  думці. Один з видатних філософів атичності - Платон розглядав форми правління в грецьких містах-полісах, ставлячи на місце закону панування загальних інтересів, протиставляючи їм приватні інтереси. Тому він розглядав як гарні і погані форми правління такі, як: монархія - правління одного гарного правителя в інтересах суспільства, держави; тиранія - правління одного, поганого правителя в особистих інтересах; аристократія- правління небагатьох в інтересах багатьох; олігархія - правління небагатьох у приватних інтересах; демократія - правління багатьох. При цьому Платон розглядав демократію як найпоганішу форму правління, тому що надмірна свобода веде до її втрати, а демократія перероджується на тиранію.

 Учень Платона, Арістотель, проаналізувавши 158 конституцій грецьких міст-полісів, також виділив «правильні» і «неправильні» форми правління, використовуючи критерій «правильності» правління - у чиїх інтересах здійснюється влада. Так, до «правильних» форм правління, тобто до таких, які здійснюються в інтересах більшості суспільства, він відносить: монархію - правління одного; аристократію - правління небагатьох обраних і політію - правління багатьох обраних. І до «неправильних» форм правління, тобто до тих, які здійснюються в приватних інтересах: тиранія - правління одного; олігархія - правління небагатьох; демократія - правління багатьох. При цьому демократію Арісторель ототожнював з охлократією - правління багатьох неосвічених людей, які не знають, що робити з владою, відстоюють тільки свої інтереси і тому швидко втрачають її.

У період Нової доби найбільш відомі типології систем правління  дали Т. Гоббе та Ш. Л. Монтеск'є. Найбільш відома типологія систем правління запропонована М. Вебером. Це поділ на традиційні, харизматичні та раціональні системи.

У вітчизняній політичній літературі довгий час вважалося, що єдиним критерієм, у відповідності з яким треба класифікувати політичні системи, є суспільно-політична формація, економічний базис суспільства. Відповідно до критерію виділялися рабовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична політичні системи.

Недостатність такої  типології полягає в абстрактності  та жорсткому прив'язуванні до економічної  структури суспільства. Відомо, що однотипний економічний базис (Німеччина, Франція, Англія, Італія) перед другою світовою війною створив різні типи політичних систем. У Німеччині та Італії господарювали тоталітарні фашистські політичні сили, в той же час у Франції та Англії - ліберально-демократичні. Справа, мабуть, не тільки в економічному базисі суспільства, хоч, безумовно, він відіграє важливу роль у становленні та функціонуванні політичних систем.

 У зарубіжній політичній  науці типи політичних систем  класифікуються за різними критеріями, і це дозволяє глибше аналізувати їх, бачити переваги одних політичних систем над іншими як при однакових, так і при різних економічних структурах.

 Так, Ж. Блондель  поділяє політичні системи за  змістом та за формами управління. Він виділяє п'ять основних  типів:

1. ліберальні демократії, які опираються на лібералізм у прийнятті державних рішень;
2. комуністичні системи з пріоритетом рівності соціальних благ і зневагою до ліберальних засобів їх досягнення;
3. традиційні політичні системи, які управляються олігархією і відзначаються нерівномірним розподілом соціальних і економічних благ;
4. політичні системи, що переживають період становлення в країнах, які розвиваються, з авторитарними засобами управління;
5. авторитарно-консервативні системи, мета яких - збереження соціальної та економічної нерівності, але більш дієвими засобами.

Існують і спрощені підходи  до класифікації політичних систем. Вони поділяють політичну систему на демократію і диктатуру або на демократію, авторитаризм і тоталітаризм.

Але більшість сучасних політологів  поділяють погляди американського вченого Г. Алмонда щодо типології  політичних систем. У своїй типології він спирається у якості базової характеристики політичних систем на ступінь відповідності основних форм організації і здійснення політичної влади тим політичним ідеалом, на які було зорієнтовано суспільство. На цій підставі він виділяє такі типи політичних систем:

1. Політичні системи англо-американського типу. Вони характеризуються вільною політичною культурою, яка спирається на раціональний розрахунок, терпимість і толерантність громадян і політичної еліти. Системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегуляції. У цій системі чітко реалізується принцип розподілу влади на три гілки (законодавчу, виконавчу і судову) і чітко визначені їх функції.
2. Континентально-європейські політичні системи. Це політичні системи, які склались у Франції, Німеччині, Італії, країнах Скандинавії. Для них характерним є існування та взаємодія елементів старих і нових культур, політичних традицій та форм політичної діяльності. Партії та суспільно-політичні об'єднання вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм. Представницькі і виконавчі гілки влади виконують свою діяльність на основі визначених законом регламентів та процедур.
3. Доіндустріальні політичні системи (або частково індустріальні). Ці системи характеризуються досить високим ступенем поєднання елементів різних політичних культур, що призводить до прихильності великої кількості населення до протилежних традицій. Великий вплив має орієнтація населення на лідера, а не на програми уряду. Окремі виконавчі структури (армія, бюрократія) постійно перевищують свої повноваження, досить часто беруть під контроль законодавчі функції, відверто втручаються в судові справи, в той же час права і свободи громадян суттєво обмежені. І не дивно, що в таких країнах характер політичних відносин досить часто призводить до авторитарних форм правління.
4. Політичні системи тоталітарного типу. У політичній системі такого типу влада зосереджена в руках нечисленної політичної номенклатури (бюрократії). Засоби масової інформації перебувають під контролем держави. У суспільстві, як правило, дозволена діяльність лише однієї партії, яка контролює всі елементи політичної системи, включаючи і державу. Панує ідеологія керуючої партії. Занадто розширені функції репресивних органів. Політична активність носить дозвільний і примусовий характер.