Міграційні процеви в Клраїні

 

План

Вступ.

1. Історичний огляд міграційних процесів в Україні.
2. Міграції як чинник етнічної динаміки населення.
3. Типи соціалізації трудових мігрантів.
4. Вплив міграцій на процес етнічного відтворення.

Висновки.

Список використаних джерел.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ.

 

Міграції населення є  важливим чинником суспільного розвитку. Здійснюючи вплив на економіку, народонаселення  та інші соціальні системи, міграції сприяють їх ефективному функціонуванню. В умовах ринкової економіки і  формування ринку праці вони стануть  засобом активної підтримки територіально-галузевої  збалансованості трудових ресурсів у національному господарстві.

Міжнародні міграції є  широко розповсюдженим у світі явищем. Із розвитком транспорту і зв'язку вони охопили величезну масу людей. За даними Організації Об'єднаних  Націй, майже 1000 млн. жителів Землі  проживають не в тих країнах, де вони народилися. Пересування людей з  однієї держави до іншої, як і будь-які  інші переселення, мають на меті пошук  сприятливіших соціальних та економічних  умов життя, безпеки та стабільності. Вони є відображенням нерівності демографічного, економічного, політичного  розвитку різних країн і регіонів, регулюють попит і пропозиції робочої сили на світовому ринку  праці.

Таким чином, міжнародні міграції мають об’єктивні передумови, і  тому суб'єктивні перепони на їхньому  шляху, різні адміністративні заборони можуть лише вплинути на обсяг і  напрямки міграційних рухів, деформувати  їх, але не припинити взагалі.

Являючи собою сукупність усіх видів переміщень у просторі міграції призводять до зміни географічного  розміщення етносу , його густоти , а відтак, заселеності територій. Міграції супроводжують зростання або зменшення чисельності того чи іншого народу, зміни його статево-вікового, родинного та шлюбного стану, соціальної структури територіальних спільнот як у місцях виходу так і в місцях вселення мігрантів. 

Як правило, міграції неодмінно  пов’язані з тимчасовим , а іноді й тривалим розривом родинних зв’язків, відстроченими шлюбами та народженнями дітей. Отже , міграції є невід’ємним складником процесу етнічного відтворення та етнодемографічної ситуації загалом. 

 

Історичний огляд міграційних  процесів в Україні.

 

Україна в усі історичні  періоди відзначалася великими переміщеннями  людей і її територіями, і за її межами.

          Значних розмірів набула українська міграція у радянський період. Насильницька колективізація 1929-1930 років супроводжувалася виселенням за межі України близько мільйона осіб; майже два мільйони людей були евакуйовані у роки війни у східні регіони СРСР.

Помітно збільшилася етнічна  еміграція у 70-ті роки ХХ ст. Під тиском світової громадськості радянський уряд був змушений дещо послабити  еміграційні заборони. Якщо за період після закінчення Другої світової війни  і до 1970 року з України до Ізраїлю виїхало трохи більше двох тисяч осіб, то у 70-ті роки - майже 81 тис., причому 2/3 з них - у 1975-1979 роках.

Загалом у 1961-1990 роках сільське населення України зменшилося за рахунок міграцій на 6,7 млн. осіб, або  в середньому на 225 тис. осіб щороку. Проте у 1986-1990 роки щорічний міграційний  відплив сільських жителів почав  послідовно зменшувався: в 1989 році він  становив 124,0 тис. осіб, в 1990 році - 70,7 тис., в 1991 році - 36,4 тис. осіб. А з 1992 року вперше за повоєнні роки відплив населення  із сільської місцевості змінюється на його приплив: позитивне сальдо міграції досягає цього року в українському селі 78,7 тис. осіб, а 1993 року, дещо зменшившись, все-таки зберігає позитивне значення -41,7 тис. осіб. З 1994 року тенденція до зменшення  позитивного сальдо міграції в сільській місцевості триває, а  його розмір досягає лише 0,5 тис. осіб.

     Дані про  еміграцію з України за 1994-1996рр., свідчать про її кількісну  стабілізацію, а також зміну залежно  від економічної ситуації. Саме  з цим можна пов'язати деяке  збільшення виїзду в 1994р. - 58,6 тис.  осіб, а також його скорочення  у 1995 р. - 54,0 тис. осіб. Впродовж 1994-1996рр. до Ізраїлю виїхало

У 1998 році виїхало 305,5 тис. чол. і 279,5 тис. чол., що на 49,3 тис. чол., або 13, 9% менше вибулих і на 106,3 тис. чол., або 27,5% менше прибулих мігрантів.

 

Міграції як чинник етнічної динаміки населення.

Серед численних чинників, що впливають на етнонаціональний розвиток українського суспільства, доцільно виділити такі: 1) етнічний склад населення (особливості  його формування та динаміки), наявність  автохтонного й алохтонного населення (його нащадків). Перші – це ті, хто постійно проживав на теренах нинішньої України, власне самі слов’янські племена, що склали основу для формування українського, російського та білоруського етносів. Другі – ті, нащадки яких у різний час прибули на територію України (євреї, поляки, вірмени та інші); 2) поселенська структура населення з урахуванням етнічного чинника (за регіонами); 3) формування географічних меж нинішньої території України (належність у різні історичні періоди її частин до тих чи інших етнополітичних організмів – держав) і взаємодія етнічних спільнот неукраїнського (в етнічному сенсі) з країнами їх походження; 4) зовнішні міграції (і з України, і за її межі); 5) характер взаємодії компонентів етнонаціональної структури населення України з урахуванням сучасних його переміщень.

Міграції є одним із важливих чинників, що зумовлюють етнічну динаміку населення країни і його перерозподіл між окремими регіонами та її населеними пунктами. Загальновизнано, що міграціями фахівці узагальнено називають переміщення людей зі зміною місця проживання – тимчасового, короткотривалого, довготривалого, постійного. Найважливішими за обсягами серед усіх міграцій є соціально-економічні (або трудові) міграції. Важливо усвідомити той факт, що оцінити тенденції та перспективи цього явища і його впливу на динаміку розвитку регіонів у етнополітичному вимірі можна лише в контексті конкретно-історичних обставин і сталості тенденцій, що складаються на певний час, оскільки міграції обумовлені потребами соціально-економічного, політичного, культурного розвитку суспільства. Урахування обсягів, потоків та етнічних маркерів міграцій дозволяє вибудовувати реальну картину економічного розвитку країни та соціального становища її громадян, особливо в регіональному аспекті, оскільки міграції на цьому рівні є чутливим реагуванням населення регіонів на соціально-економічну динаміку.

Сучасна етнонаціональна структура українського суспільства, як уже зазначалося, значною мірою сформувалася завдяки  приїзду в нашу країну в різні історичні періоди представників різних етносів. Вони упродовж тривалого часу відігравали помітну роль в етнічній динаміці населення України. Більшість міграцій нині – соціально-економічні, якщо не брати до уваги виїзд за кордон людей, які переслідувалися владою, та євреїв. Звертаємо увагу на характерну тенденцію міграційних процесів у контексті регіонального розвитку країни та формування регіональних етнополітичних контекстів: найвищі темпи таких міграцій були характерними для Донецького та Придніпровського районів, найнижчі – для західної та північної частини України. У 2010 році, за даними Державної служби статистики України, в країні зафіксовано міграційний приріст населення 16,1 тис. осіб. Його рівень порівняно з 2009 р. зріс із 0,3 до 0,4 особи у розрахунку на 1 тис. жителів. З-поміж тих, хто прибув в Україну впродовж січня-грудня 2010 року іммігранти з країн СНД складали 77,8 %, з інших країн – 22,2 %. Серед тих, хто її залишив, 53,1 % виїхали до країн СНД та 46,9 % – до інших країн.

Наведені цифри порівняно з європейськими можуть видатися не такими вражаючими. Однак, якщо зважити на такі два моменти (підсилення у період етнополітичного ренесансу усталених в Україні етнічних спільнот, схильних до регіоналізації; збільшення нетрадиційних для України іммігрантів з відмінними від української традиції етнічностями), то міграції спричиняють етнополітичні проблеми, передусім у регіонах розміщення новоприбулих, і в плані зрушень у місцевих ринках праці (малий і середній бізнес), і в міжетнічній взаємодії.

Дані за 2003–2007 роки дають можливість прослідкувати і загальну динаміку тих, хто прибував до України, і динаміку їх етнічного складу. За цей період в’їхало понад 71 тис. імігрантів на постійне чи тимчасове проживання – у середньому 14200 осіб за рік. За вказані роки намітилася тенденція до поступового зниження кількості іммігрантів – від 17390 у 2003 році до 12660 у 2007 році. Щоправда, вона зберігалася не для кожної країни походження: збільшення було властиве для прибулих з Росії (від 3114 до 13756), Азербайджану (2340 – 10093), Молдови (2007 – 8604), Узбекистану (748 – 5855), Грузії (1114 – 5558), Вірменії (1314 – 5344), Китаю (864 – 4119), Індії (864 – 3398), Пакистану (365 – 1843), Таджикистану (373 – 1555), В’єтнаму (260 – 1390), Білорусі (269 – 1042) тощо315.

Тут названо представників  тих етнічних спільнот, які певною мірою можуть впливати на зміну кількісного  складу наявних в Україні етнічних утворень і на динаміку етнополітичної ситуації, зокрема в контексті  соціально-економічного розвитку регіонів. Зв’язок цієї динаміки вочевидь виявляється під час розгляду таких двох чинників, як розселення тих, хто прибуває в Україну, та їх соціально-професійні й освітні характеристики. Останні зафіксовані на прикладі особливих категорій мігрантів (біженців, нелегальних і вимушених іммігрантів). Зазначимо, що вони є вихідцями з понад 40 сорока країн Азії, Африки та Європи. Найбільша кількість біженців оселилася в Києві, адже саме тут знаходяться провідні українські ВНЗ, де раніше навчалася значна частина нинішніх біженців. Крім того, у столиці легше знайти житло, влаштуватися на роботу, тут ширший доступ до культурних і соціальних благ. Проте розподіл біженців за регіонами не був сталим. Якщо у 1996 р. у Києві мешкали 70 % усіх біженців в Україні, то на сьогодні – третина. На другому місці з 20 % біженців знаходиться Одеська область. Помітна кількість біженців проживає також у Львівській, Київській, Харківській областях – близько 6 % у кожній316.

Дослідники відзначають, що освітній рівень біженців відносно високий. Так, серед іноземців, які клопотали про надання статусу біженця у Києві, середню та незакінчену вищу освіту мали 36 % осіб, вищу – 40 %. Щоправда, хоча значна частина біженців – високоосвічені особи, їх трудова діяльність так чи інакше пов’язана з торгівлею на ринках, що підтверджує концентрацію іммігрантів у середньому та дрібному бізнесі. На ці показники варто звернути особливу увагу, оскільки такий контингент може цілеспрямовано впливати на посилення тенденцій «етнічного антрепренерства» – просування своєї етнічності у відповідному регіоні до охоплення тут вигідніших ніш у соціальному, культурному (а подеколи й політичному) житті.

Зважаючи на поселенську  структуру представників етнічних спільнот, які відіграють значну роль у динаміці регіональних етнополітичних процесів, важливо зважити на їх так звані сільські та міські міграції, оскільки вони суттєво впливають  на етнічну регіональну динаміку. Дослідженнями встановлено, що міграційна активність є набагато вищою серед міського населення, ніж серед сільського; що місцями вибуття мігрантів є передусім малі та середні населенні пункти, а прибуття – великі міста, не останньою чергою тому, що звідти легше перебиратися за кордон.

Зовнішні міграції для  громадян України та репатріантів формують таке поле: найбільше офіційно зареєстрованих мігрантів, які тимчасово працювали  за кордоном, було в Одеській, Закарпатській, Львівській, Харківській, Тернопільській, Донецькій та Івано-Франківській областях. Останніми роками змінюються і напрями міграцій, і склад мігрантів. У середині останнього десятиліття ХХ ст. значну частку серед мігрантів (понад 47 %) складали євреї, які поверталися на історичну батьківщину – до Ізраїлю. Наприкінці цього десятиліття їх частка серед емігрантів зменшилася, водночас збільшилася частка українців. Серед прибулих в Україну з країн колишнього СРСР переважають репатріанти, тобто особи, які народилися в Україні, але тривалий час жили і працювали у різних регіонах Росії та інших держав. Україна постійно прий має біженців із «гарячих точок» СНД – Чечні, Азербайджану, Грузії, Таджикистану та інших країн. Ці чинники впливають на такі тенденції: а) частково послаблюють українську, єврейську ідентичність у регіонах виходу, що позначається у тому ж напрямку на їх ролі в регіо нальних етнополітичних процесах, оскільки вивільнені ніші займають новоприбулі; б) до певної міри посилюють ідентичності інших етнічних спільнот, а отже, і їх роль у суспільному розвитку регіо нів. Міграційний контекст має неабияке значення, оскільки: 1) міграції, особливо зовнішні, впливають на етнічну динаміку, зокрема у регіонах; 2) вони є індикатором соціальноекономічних змін – потоки мігрантів (і зовнішніх, і внутрішніх) спрямовуються до регіонів, що відзначаються соціально-економічною динамікою. З огляду на цей чинник простежуються такі тенденції початку XXI ст.: а) прибулі з країн, що розвиваються, у середи ні 10-х років нинішнього століття складали 15,8 % усіх іммігрантів, 70,1 % прибулих – із країн так званого старого зарубіжжя. Цікаво (і цей факт потрібно особливо враховувати на майбутнє), що повернення їх до своїх країн чи виїзд в інші країни суттєво не зменшується. А це значить, що при відпливі з певних регіонів місцевого населення може відчутно змінюватися баланс «місцеве населення – прибулі». Основна частина згаданих мігрантів зазвичай обирають для свого мешкання міста в таких регіонах, як Автономна Республіка Крим, Донець ка, Запорізька, Одеська, Харківська області та м. Київ. Особливу приваб ливість для цієї категорії мігрантів становила Одеська область.

Аналіз міграційних потоків  до України засвідчив кілька тенденцій  їх зв’язку з динамікою регіональних етнополітичних контекстів, що чітко  виявилися на тлі соціально-економічного розвитку регіонів: а) розподіл потоків  мігрантів відбувався відповідно до рівня соціально-економічного розвитку останніх; вектори рухливості населення  в Україні засвідчують таку константу: ті, хто прибуває до України (іммігранти, зокрема репатріанти), спрямовуються  до регіонів з розвиненою соціальною структурою (тут можна ліпше облаштуватися, працевлаштуватися, започаткувати  «етнічний бізнес») та позитивною соціально-економічною  динамікою, відплив (переважно етнічних українців) характерний для регіонів зі слабкою соціальною структурою; відплив – приплив, з одного боку, послаблює, а з іншого – посилює  позиції тих чи інших компонентів  етнонаціональної структури українського суспільства, а відповідно й ідентичності, носіями яких вони є (у першому  випадку йдеться про посилення  позицій ідентичностей, носіями  яких є представники неукраїнського та неросійського походження; у другому  – передусім української етнічності); б) у цих регіонах творилися або  ж посилювалися етнічності, які до незалежності у багатьох випадках не були властивими для України; в) не спостерігалося (принаймні відсутні конкретні дані, які б це підтверджували) прагнення до активної взаємодії з представниками інших етнічних спільнот; г) така позиція прибулих з інших країн посилює фрагментацію регіональних ідентичностей; д) у їх середовищі найочевидніше виявилася новітня тенденція (властива упродовж тривалого часу для поліетнічних країн європейського простору) – формування «антрепренерства (консолідації та просування) етнічної ідентичності».