Нормативно-правова база грошової оцінки земель в Україні

На рубежі третього тисячоліття Україна опинилася в силовому полі масштабних цивілізаційних змін, які охоплюють два суттєвих процеси:

1. Процес демократизації. — впровадження демократичних начал та відповідна перебудова держави й суспільства. Демократизація в політичному сенсі розглядається як поетапний процес подолання авторитаризму, встановлення і розвиток демократії.

Суспільно-політичній практиці відомі різні моделі переходу від авторитаризму до демократії. В Україні, за твердженням політологів, простежується «транзитний» 1 варіант демократизації, за якого існує кілька можливих напрямів її втілення: ліберальний, популістський, номенклатурний, націоналістичний, а також їхні поєднання.

2. Процес набуття Україною  ознак постіндустріального (інформаційного) суспільства, якому властиве поряд із суспільно-політичним культурно-ціннісне забарвлення. Помітніше його риси виявляються в розвинутих західних суспільствах, деякі з них простежуються і в Україні, яка активно намагається інтегруватися в Європу.

У процес демократизації Україна включилася на початку 90-х років XX ст., коли демократизація в загально цивілізаційному сенсі переживала пік фази експансії. Цій фазі властиві ринкова економіка, інтеграція в глобальну систему капіталістичного поділу праці, прагнення соціумів максимально реалізувати свої можливості в боротьбі за гідність людини.

Зовнішній універсалізм демократизації породив ілюзорні уявлення, що запровадження ліберальне-демократичних цінностей є легкою справою. Найхарактернішим їх виявом стала концепція американського професора Френсіса Фукуями, сформульована 1992 р. в книзі «Кінець історії і остання людина», в якій він визначає демократичний капіталізм як безальтернативну модель політичної та економічної організації розвинутих країн Заходу та ідеал для суспільств, які прагнуть максимально реалізувати свої можливості.

В останні роки XX ст., за висновками вчених, процес демократизації переходить від фази експансії до фази консолідації. І якщо у фазі експансії домінують загальні риси розвитку, то фаза консолідації виявляє неповторно-специфічні особливості реакцій конкретних соціумів на демократичний виклик. Тому перед Україною постала проблема відповідності вітчизняних суспільно-політичних перетворень основним вимогам консолідаційної фази сучасної демократичної хвилі.

У цьому розумінні десятилітній досвід демократизації українського суспільства, досвід інших перехідних суспільств виявляє характерні ознаки функціонування демократії в суспільствах, які переходять від тоталітаритаризму до суспільної та індивідуальної свободи:

1. Утвердження ринкових відносин  не детерміноване певним політичним  режимом. Натомість вільні ринкові  відносини за певних умов здатні  створювати перепони для ефективної реалізації плюралістичної демократії, спричиняти послаблення або заперечення демократичних принципів, норм і процедур.

2. Утвердження демократичних інститутів  і форм політичної самоорганізації  суспільства в державі більшою  мірою залежить від свідомості народу, його готовності реалізувати основні принципи ринку, політичної демократії, ніж від перенесення західних стандартів і цінностей демократичного розвитку.

3. Українська ментальність від торгує як однобічно індивідуалістичну, так і колективістську форми організації суспільно-політичного життя, визнає органічним співіснування їх там, де кожна з них може принести найбільшу користь людині, сприятиме динамічному без кризовому розвитку.

4. В осмисленні демократичного  реформування суспільства демократія постає тотожною лібералізму. Але її не можна вважати результатом практичного втілення постулатів лише однієї з ідеологічних течій. Вона є політичним синтезом консерватизму, соціал-демократизму, марксизму та інших течій. Орієнтація на ліберально-індивідуалістичні цінності зводить демократію до однобічності, оскільки народ, за висловом російського політолога К. Гаджієва, — не арифметична сума індивідів, а органічна сукупність соціокультурних, етнічних, конфесійних та інших спільнот, які творять розвинутий соціум.

5. Під час переходу українського  суспільства від фази експансії  до фази консолідації демократії  важливо враховувати:

— можливі негативні наслідки й «відкатки» суспільства назад внаслідок запровадження не легітимізованих масовою свідомістю проектів і моделей політичних реформ;

— страх населення перед інноваціями та груповий егоїзм, пов'язаний з небажанням певних кіл поступатися груповими, особистими інтересами;

— конфліктно-кризовий характер розвитку суспільства внаслідок цілеспрямованих соціально-економічних змін.

У процесі демократизації українського суспільства, впровадження елементів ринкової економіки сформовано засади конкурентної політичної системи; відбулася інституціоналізація механізмів державної влади; прийнято Конституцію, яка забезпечила можливість консенсусу політичних сил, усього суспільства з принципових питань.

На зламі XX—XXI ст. політична консолідація демократії в Україні окреслила такі завдання: адаптація суспільства до нового політичного механізму; забезпечення взаємної лояльності влади й опозиції; легітимація правлячого режиму масовою свідомістю, подолання розриву між владою і народом; забезпечення ефективності функціонування державного управління.

Утвердження в Україні елементів постіндустріалізму передбачає:

— гнучке реагування на нові цивілізаційні процеси, домінуючими серед яких є децентралізація, гуманізація, демократизація, інформатизація, індивідуалізація, що потребує розвитку інформаційних можливостей та пост-матеріальних цінностей суспільства;

— врахування того, що в постіндустріальних суспільствах політика перетворюється на різновид підприємництва, де провокуються події, конфлікти, створюються штучні іміджі лідерів, набуває самодостатнього характеру реклама;

— подолання етики антропоцентризму з його ставленням до навколишнього світу як до сфери самоутвердження в ньому людини-хазяїна, формування екологічного суспільства, заснованого на впровадженні природозберігаючих технологій;

— розширення сфери індивідуальної свободи людини, можливостей вільного вибору варіантів самореалізації;

• поступової переорієнтації суспільства до гуманістичного обмеження політики, що передбачає: розвиток індивідуально-орієнтованої освіти,

 

особистої компетентності на всіх рівнях; пріоритет духовного начала перед матеріальним; розвиток громадської самодіяльності й формування громадської думки; постійну увагу до молодіжного середовища як визначального чинника людського життя в майбутньому.

Потреби модернізації українського суспільства в контексті сучасних цивілізаційних змін потребують посилення уваги до інтересів і потреб конкретної особистості, задля якої і повинні здійснюватися будь-які реформи.

 

Висновки

 

Полiтологiя захоплює своєю невичерпністю i нацiленiстю на творчий пошук. Будучи синтезом філософського, соцiологiчного, icторичного i певною мірою економічного знання, вона обумовлює постійне оновлення i переоцінку усталених аналітичних схем, звичних розуму i слуху дефiнiцiй, спонукає до нестандартних академічних рішень.

Статус i соціальна роль цієї науки i навчальної дисципліни залежать вiд громадянських i академічних позицій дослiдникiв та потеребив ній суспільства.

Полiтологiя - галузь соціальних наук, яка досліджує політичну сферу сусiпльства. В цій сфері здійснюється управління соціальними процесами i формуються структури управління, в першу чергу - держава.

Політична практика постійно верифiкує icтиннiсть висновків i рекомендації політичної науки, тому в ній не припустимо грубі прорахунки i помилкові орієнтири. Це висуває пiдвищенi вимоги до полiтологiв ycix piвнів i робить необхідним "опис" певного універсального iмiджу політолога. На Заході, що став батьківщиною полiтологiв, статус політолога визначається містким словом "державознавець", хоча його спецiалiзацiя є значно ширшою. Але ідея державності, втілена у своїй нацiональнiй державі, для політолога - "свята святих" i є вищим авторитетом в наукових розвідках. Політолог аналітично i прогностично обслуговує свою державу, i цим самим задовольняє потребу свого суспільства в стабiльностi i процвiтаннi.

Полiтологiя - наднаціональна наука i загальносвітове теоретичне надбання, продукт колективної синтезованої політичної думки багатьох поколінь вчених різної iдеологiчної орієнтації .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література.

1. Бєляєв О.О. Політика і її  роль у розвитку суспільства / / Соціально-політичні науки. - 1991. - № 9.

2. Вебер М. Політика як покликання  і професія. / / Вибрані твори. - М., 1990.

3. Даль Р. Природа політичного  процесу / / Соціально-політичні науки. - 1990. - № 10.

4. Денкен Ж.-М. Політична наука. - М., 1993.

5. Лузан А.О. Політика і суспільство / / Політологічні читання. - 1993. - № 1.

6. Пойченко А.М. Політика: теорія  и технологія діяльності. - К., 1994.

7. Рікер П. Навколо політики. - К., 1995.

8. Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи  Теорії політики. / / Навч.посібник для студентів. - К., 1996.

9. Холод В.В. Лекції з політології. / / Навч.посібнік.-Суми: 2001.-407С.

10. Щербина Н.С. Політика і світ. / / Вісник Моск. Ун-та.-Сер.Політіческіе науки.-1998, № 2

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5.7. Права обвинуваченого  в разі призначення та провадження  судово бухгалтерської експертизи

У разі призначення і проведення експертизи обвинувачуваний наділяється законом широкими правами, які забезпечують йому можливість здійснити захист своїх законних інтересів. Слідчий повинен роз’яснити звинувачуваному ці права під час ознайомлення його з постановою про призначення експертизи. Про це складається протокол, котрий підписується слідчим і обвинувачуваним, що дає змогу звинувачуваному своєчасно порушити відповідне клопотання, про результати розгляду якого слідчий складає окрему постанову. Обґрунтовані порушення клопотання підлягають задоволенню, а відмова в задоволенні має бути мотивована. 
Відповідно до ст. 197 КПК України в разі призначення і проведення експертизи звинувачуваний має право: 
1. Заявити обґрунтований відвід експерту. 
2. Просити про призначення експерта з числа названих ним осіб. 
3. Просити про поставлення перед експертизою додаткових запитань. 
4. Давати пояснення експерту. 
5. Пред’являти додаткові документи. 
6. Ознайомитися з матеріалами експертизи і висновком експерта після закінчення експертизи. 
7. Порушувати клопотання про призначення нової або додаткової експертизи. 
Звинувачуваний має право заперечувати, щоб експертиза проводилась у визначеній установі. Підставою для цього може, наприклад, бути обставина, що свідчить про особисту зацікавленість посадових осіб цього закладу в результатах справи. 
Слідчий, за клопотанням звинувачуваного, має право дозволити тому бути присутнім під час проведення експертом окремих досліджень і давати пояснення. Звинувачуваний може також просити про зустріч з експертом з метою давання пояснень. 
Зустріч звинувачуваного з експертом має відбуватись у присутності слідчого. При цьому пояснення звинувачуваного фіксуються в протоколах допиту, які складає слідчий. Про присутність слідчого і звинувачуваного під час проведення досліджень зазначається також у висновку експерта. 
Якщо інтереси потерпілого цивільного позивача і цивільного відповідача пов’язані з проведенням експертизи, слідчий може ознайомити їх з постановою про її призначення й урахувати їхні клопотання. 
Слідчий зобов’язаний ужити всіх передбачених законом заходів для повного й об’єктивного дослідження обставин справи, виявити всі обставини, що викривають або виправдовують звинувачуваного, причини й умови, що сприяли вчиненню злочину. 
Якщо звинувачуваний обґрунтовано просить поставити додаткові питання експерту, необхідно допомогти йому в їх формулюванні. 
Існує право звинувачуваного просити не тільки про постановку додаткових питань у разі проведення експертизи, але і про зміну формулювання питань, поставлених слідчим. За задоволення клопотання звинувачуваного слідчий змінює і доповнює початкову постанову про призначення експертизи через винесення спеціальної постанови, а початкова постанова залишається в справі. 
Якщо слідчий не згодний з доводами звинувачуваного з приводу того чи того клопотання, він виносить постанову про повну або часткову відмову в його задоволенні з указівкою причини відмови, що повідомляється обвинувачуваному під розписку. Це правило зберігається й у тих випадках, коли експертиза була призначена до притягнення особи як обвинувачуваного. Відмова в клопотанні має бути мотивована з указівкою на можливість оскарження відмови. Про виконання дій щодо задоволення або відхилення клопотання звинувачуваного необхідно зробити запис у протоколі допиту звинувачуваного. На розсуд слідчого експерт може бути присутнім під час ознайомлення звинувачуваного з постановою про призначення експертизи і роз’яснення його прав. 
Протокол ознайомлення з постановою про призначення судово бухгалтерської експертизи підписують слідчий, звинувачуваний та інші присутні особи. Звинувачуваному не тільки оголошується КПК в частині, що стосується його звинувачення, але і роз’яснюється його зміст, а також підстави призначення експертизи та його права. При цьому звинувачуваному роз’яснюється, що відвід експерту має бути мотивованим. 
Не передбачено обов’язкового ознайомлення з постановою про призначення експертизи потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача (їхніх представників, а також законних представників). Однак таке ознайомлення може виявитися корисним для уточнення питань і для з’ясування даних про некомпетентність або зацікавленість у висновку справи особи, призначеної експертом. Це в багатьох випадках дозволить уникнути призначення додаткової або повторної експертизи за клопотанням названих осіб. 
Не передбачено обов’язкового ознайомлення з постановою про призначення експертизи підозрюваного (крім випадку, обговореного ч. 4 ст. 188 КПК). Однак після притягнення особи як звинувачуваного висновок експерта надається їй в обов’язковому порядку. У деяких випадках на розсуд слідчого доцільно ознайомити підозрюваного з постановою (особливо, якщо предмет експертизи, пов’язаний з дослідженням його службової діяльності), тому що своєчасне з’ясування його думки про повноту завдання, компетентність і об’єктивність експертів виключить у ряді випадків призначення додаткової або повторної експертизи. Якщо слідчий ознайомлює підозрюваного, потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача з постановою, то про це складається протокол. У цьому протоколі розписується перекладач під час ознайомлення з  
постановою особи, що не володіє мовою, якою ведеться судочинство. 
У разі клопотання обвинувачуваного про призначення додаткових експертів з числа зазначених ним осіб необхідно оцінити їхню компетентність і об’єктивність. Клопотання може бути відхилене у зв’язку з тим, що характер і обсяг дослідження роблять зайвим розширення кола експертів. 
Присутність звинувачуваного з дозволу слідчого під час проведення експертизи і давання пояснень експерту необхідна, зокрема, коли предмет експертизи стосується службової діяльності звинувачуваного або коли перевіряється версія звинувачуваного. Така присутність і отримання його пояснень фіксуються в протоколі, що складає слідчий. Ці пояснення розглядаються як матеріали, надані в розпорядження експерта. 
Ознайомлення звинувачуваного з висновком експерта має робитися з виконанням вимог ст. 201 КПК. Звинувачуваному пред’являється висновок, додатки до нього, пояснення й інші матеріали, що були в розпорядженні експерта, у тому числі підшиті в справі, які стосуються тільки питань, поставлених перед проведеною експертизою, а також матеріали додаткового допиту експертів, додаткових або повторних експертиз. 
Вивчивши матеріали експертизи, звинувачуваний вправі заявити відвід експерту з посиланням на конкретні обставини (необ’єктивність, зацікавленість експерта і т. п.). Якщо з боку звинувачуваного зауважень, клопотань і висновків немає, то це також фіксується в протоколі допиту.  
Про пред’явлення звинувачуваному висновків експерта повідомляється адвокат і допускається до участі в допиті звинувачуваного. 
Вартість експертизи включається в суму судових витрат, тому звинувачуваний або його родичі не вправі безпосередньо вносити кошти для оплати її проведення. 
Таким чином, у разі призначення і проведення судово-бухгалтерської експертизи чинним законодавством України звинувачуваному надано права, що забезпечують можливість захисту його інтересів від несправедливих звинувачень.