Політика і мораль
- вічні союзники і супротивники.
Політика сприяє утворенню мережі
соціальних зв´язків людини, групи,
спільноти з державою. Мораль
покликана здійснювати духовне
єднання суспільства. Виникнувши
як об´єктивно необхідні й
споріднені регулятори суспільного
життя, політика і мораль у
процесі свого розвитку стали
самостійними інститутами, почали
діяти за власними законами.
Політика і мораль значно різняться
за своїм суб´єктом. Суб´єкт
політики - великі соціальні спільноти
і утворення (соціальна група,
клас, партія, держава). Суб´єкт моралі
- загальнолюдська спільнота,
рід людський (загальнолюдська мораль),
окремий індивід (індивідуальна
мораль)[1].
Політика
спрямована на практичні проблеми,
мораль - у сферу духовних цінностей.
Політика навіть у боротьбі
за права і свободу спирається
на необхідні закони, її вимоги
в силу цього є обов’язковими.
Моральна людина, навіть зустрівшись
з безумовною необхідністю вчинити
щось проти власної совісті,
демонструє свободу людського
духу, право вибору. Політика віддає
перевагу найбільш корисному.
Мораль орієнтує особистість
на найкраще. Різняться вони і
способом трансляції своїх принципів,
правил, нормативів, позаяк політика
взаємодіє із суспільством переважно
мовою владних розпоряджень, вимог,
державних законів та урядових
указів, а мова моралі - це апеляція
до совісті з метою розбудити
в людях моральні чесноти, які
б стали орієнтирами добровільно
обраної поведінки. Якщо політика
вимагає, то мораль переконує;
якщо політика здійснюється за
допомогою спеціальних інститутів
та організацій, то мораль існує
як природна й необхідна атмосфера
Мораль
і політика автономні по відношенню
один до одного, хоча і відносно.
Функціональна автономія робить
їх відносини несиметричними. Політика
організовує спільне життя людей
і їх діяльність, регулює і
контролює життя суспільства,
мораль має такі ж функції
і в той же час контролює
політику (як і інші організаційні
системи суспільства - правові,
культурні, ідеологічні)[2]. Політика
ж позбавлена об’єктивних передумов
здійснення контролю над мораллю.
Мораль є поза політикою і
над нею, і тому їх сполучення
виявляється настільки складним
і нестійким.
Політика, зі свого боку, не контролює
мораль, хоча і може впливати
на специфічну мораль конкретних
політичних дій. Політика ситуативна:
здійснюється людьми, реалізується
на практиці політичними діячами,
лідерами, визначається певними
умовами, обставинами, причинами.
Вона сама утворює громадську,
політичну, а отже, і етичну, і
моральну ситуацію. З погляду
на це в моральні оцінки
вносяться ситуативні критерії,
які зазвичай пом'якшують моральні
характеристики. Моральна оцінка
політики з точки зору відносних
ситуативних критеріїв або навіть
критеріїв окремих культур, товариств,
епох унеможливлює їх порівняння
іншими подібними оцінками. За
умов сучасної цивілізації політична
поведінка має орієнтуватися
на моральні норми[4].
Тож, в
міру усвідомлення суспільством
своєї цінності, загострення проблеми
виживання людства, проблеми, багато
в чому породженої саме зростаючими
суперечностями між політикою
та мораллю, пошук шляхів синтезу
політики та моралі стає дедалі
нагальнішим завданням. Незважаючи на
реальні перешкоди, домінуючі стереотипи
та упередження, суспільство прагне зробити
політику моральною, а мораль – практичною,
дієвою. Це зовсім не означає розчинення
моралі в політиці, втрати її функцій контролю
у ставленні до політики, оскільки цілковите
підпорядкування моралі політиці сприятиме
зневаженню свободи й гідності людини.
Суспільство повинно усвідомити, що подальший
його розвиток можливий лише за умов виховання,
освіти й дотримання моралі як складової
індивідуального світогляду.