Автор работы: Пользователь скрыл имя, 09 Сентября 2013 в 19:22, доклад
Політологія як наука вивчає політичне життя суспільства в його різноманітних виявах.
Народження політології зумовлене, насамперед, суспільними потребами в розробленні технологій управління і методик впливу на суспільну свідомість, у теоретичному обґрунтуванні цілей внутрішньої та зовнішньої політики, в оптимізації управлінських рішень за умов розширення обсягів діяльності та владних повноважень держави.
Закони будь-якої науки — це
наукові узагальнення. Тільки визначивши
закони, можна пізнати науку.
Політологія вивчає передусім закони,
за якими розвивається суспільство в цілому.
Таким, наприклад, є загальносоціологічний
закон історичного прогресу — розширення
сфери політичного життя й підвищення
її ролі в суспільстві, закон посилення
ролі народних мас в історичному процесі,
в розвитку демократії й самоврядування.
Основоположними для політології виступають
закони, які визначають сутність форм
і методів організації політичних систем,
їхню внутрішню спрямованість і взаємозумовленість.
Важливими є закони функціонування політики,
що визначають її життєдіяльність як особливого
організму. Дія цих законів відтворює
політичне життя на досягнутому ступені
розвитку, використовує чинник часу, розкриває
характер явищ політичного життя.
Закони розвитку політичного життя, політичних
систем, політичних відносин — це закони
якісних перетворень на основі зіткнення
протилежних сил і тенденцій у межах певної
сутності. Ці закони зумовлюють докорінні
зміни в усій політичній структурі, а також
виникнення якісно нових систем політичних
відносин. Закони розвитку діють через
зіткнення й долання суперечливих тенденцій
політичного життя суспільства, функціонування
політичних систем, удосконалення політичних
відносин і системи регулювання їх. Отже,
кожний, хто бажає вивчити політологію,
має змогу обрати свій шлях пізнавання
її й відповідно до свого бачення класифікувати
політологічні закони (за сферами суспільного
життя, структурою, функціонуванням, розвитком
тощо).
Безсумнівно, що кожний з підходів класифікації
законів політології містить конструктивні
засади, які певною мірою дають змогу пізнати
сутність політичної науки як такої. Утім,
пізнання її можна здійснювати, скориставшись
й іншою класифікацією законів. Зручною
видається тригрупова класифікація їх
на загальні, особливі та одиничні.
Загальні закони — це ті закони, що характерні
для політичного життя всіх народів (встановлення
політичної влади — необхідна умова функціонування
і розвитку будь-якого організованого
суспільства; взаємозв´язок політичної
культури з політичними відносинами; політична
свідомість як форма політичного буття
і т. ін.).
Особливі закони характеризують розвиток
загальних законів у певній системі (тоталітарній,
авторитарній, демократичній). Іншими
словами, особливі закони розкривають
сутність загальних законів з урахуванням
особливостей розвитку кожної країни,
характеру політичного режиму тощо. Наприклад,
авторитарна система для зміцнення політичної
влади максимально концентрує її в своїх
руках, використовує насилля тощо. Демократична
система передбачає поділ влади на законодавчу,
виконавчу і судову.
Одиничні закони — це закони, які регулюють
взаємовідносини влади й особи у певній
державі.
У тісному взаємозв´язку із законами
політології перебувають її категорії,
що покликані виражати сутність даного
предмета, його вузлові пункти, сходинки
пізнання законів, тому вони невіддільні
від законів. У них розкриваються необхідні
зв´язки, фундаментальні положення науки,
суттєві елементи її структури.
Умовно категорії (основні поняття)
політології можна поділити на чотири
групи: загальні, структурні, функціонування
і розвитку.
Основними загальними категоріями політології
є "політика", "влада", "демократія",
"свобода", "національна ідея",
"менталітет нації" тощо.
Найважливішими категоріями структури
є "політична система", "політична
організація", "держава", "політична
партія", "громадсько-політичний
рух" та ін. З числа категорій функціонування
слід виокремити такі: "політична діяльність",
"політичний процес", "політичний
конфлікт", "політична боротьба"
тощо. До категорій розвитку належать:
"політична революція", "контрреволюція",
"еволюція" та ін. Центральними категоріями
політології можна визнати такі: "влада",
"політика", "демократія", "свобода".
При цьому слід зауважити, що політика
не зводиться тільки до влади, до її структур
і рівнів на інституційному зрізі. У реальному
політичному житті суспільства є чимало
неінституційних політичних структур
(неформального характеру), які впливають
на офіційні структури, а отже, і на проведення
державної політики.
Вплив однієї групи на іншу (як індивідів
— один на одного) є природним процесом,
який супроводиться відносинами панування
і підлеглості при розподілі ролей. Коли
ж ці відносини набувають офіційного статусу,
інституціюються, тоді виникають політико-владні
зв´язки з наявністю в них обов´язкових
елементів примусу. Владні стосунки взаємозв´язку
набувають характеру впливу — панування
(що дуже важливо) і мусять відповідати
законам, основним нормам середовища проживання
людської спільноти, суспільства в цілому.
Отже, способами функціонування і розвитку
суспільства є відносини залежності, незалежності
і взаємозалежності, в основі яких — політична
свобода, авторитет політичних сил і демократії
як механізм життєзабезпечення політичних
суб´єктів.
Звичайно, існують й інші категорії політології,
які допомагають краще зрозуміти каркас
політології як науки, розібратися в політичній
практиці, зрозуміти бурхливі події періоду
утвердження української державності.
Об´єктом дослідження політології є політика — явище надзвичайно складне. За демократизації, гуманізації та індивідуалізації суспільного життя основним завданням політики має стати підвищення її ефективності й відповідальності.
Походження поняття «політика» здебільшого пов´язують із назвою однойменної праці давньогрецького мислителя Аристотеля, в якій він розглядав основи організації та діяльності держави, політичної влади.
Як відносно самостійна сфера суспільного життя, політика виникла водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією суспільства. Покликали її до життя ускладнення механізмів матеріального виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності суспільства. Внаслідок цих об´єктивних процесів виокремилися групи людей з підвищеною конфліктністю, непримиренністю. Постала нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства. Тому політика заявила про себе як мистецтво суспільного існування, необхідний чинник збереження цілісності диференційованого суспільства.
Вислів У.Черчіля: “Навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою, політика цікавиться нами”.
Дуже поширеною на Заході є думка про те, що політика, держава та уряд – це механізм за допомогою якого вільні громадяни прагнуть задовольнити власні цілі та інтереси.
«Політика» є одним з найбільш неоднозначних термінів. Це виявляється насамперед у повсякденному житті, коли політикою називають будь-яку цілеспрямовану діяльність: мистецтво управління суспільством, громадську активність, сферу задоволення амбіційних і користолюбних прагнень людей тощо.
Узагалі існують два основні підходи до тлумачення терміна "політика": з одного боку, це заняття малодостойне й цинічне, з іншого – високоморальне й творче, притаманне "справжнім аристократам духу", як говорили древні.
Сучасні традиції вживання терміна "політика" започатковані античним (давньогрецьким) розумінням політики як вельми благородної справи – мистецтва державного управління, покликаного об´єднати суспільство навколо вищої його мети.
Неоднозначність побутових уявлень про політику пов´язана зі складністю й багатогранністю її виявів. Саме тому побутують різні наукові тлумачення, в яких політика постає як:
– одна зі сфер життєдіяльності суспільства;
– сфера виявлення інтересів соціальних груп, їх зіткнення і протиборства;
– спосіб певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх найвищому началу, більш значущому і обов’язковому;
– рух соціальних груп, спільнот, які прагнуть здійснити свої інтереси через загальний інтерес, що набуває примусової форми для решти суспільства;
– чинник становлення людини як вільної, унікальної і неповторної.
– система певних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, держав між собою і з владою;
– сукупність дій, заходів, установ, за допомогою яких узгоджуються інтереси різних верств населення;
– прагнення здобуття і використання державної влади, цілеспрямованого впливу на неї;
– участь у справах держави, у визначенні форм, завдань, змісту її діяльності;
– наміри, мета і способи дій правлячої еліти та її оточення;
– прояви хитрощів, обережності, таємничості, ухилянь, обачності.
Розглядаючи політику як сферу людської діяльності, можна тлумачити її трьома способами:
1. Політика як діяльність на етичних засадах.
Ця традиція започаткована Арістотелем, який вважав, що кожна спільнота створюється з певною метою. Означена мета повинна перевищувати всі індивідуальні блага окремих людей. Цією метою є справедливість або найвище благо для всіх. Виходячи з такого розуміння домінантною рисою політики має бути мудрість, яка полягає в умінні вибирати засоби для реалізації моральної мети.
2. Політика як засіб досягнення егоїстичних цілей.
Характеризується як цинічне розуміння політики, яке проявляється в наступному: "мистецтво можливого", "після нас хоч потоп", виправдання збройної боротьби за "життєвий простір" та ін. Проте, таке розуміння політики, де мета виправдовує будь-які засоби, не належить до визначальних традицій західної політичної культури, яку започаткували ще за часів античності.
3. Ціннісно-нейтральне розуміння політики.
Проявляється в раціональному, аналітичному тлумаченні політики як сфери діяльності, яка регулюється правовими, соціальними та психологічними нормами, які різняться в залежності від того чи іншого суспільства.
Перелічені варіанти інтерпретації політики не вичерпують багатоманітності її визначень, а лише відображають найважливіші з них. Узагальнюючи вищезазначені іпостасі політики, можна запропонувати її наступне визначення.
Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб, вироблення обов´язкових для всього суспільства рішень.
Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:
1. За сферами суспільного життя:
· економічна;
· соціальна;
· культурна;
· національна;
· військова тощо.
2. За орієнтацією:
· внутрішня;
· зовнішня.
3. За масштабами:
· міжнародна,
· світова,
· локальна,
· регіональна.
4. За носіями й суб´єктами:
· політика держави;
· партії;
· руху;
· особи.
5. За терміном дії:
· короткострокова;
· середньострокова;
· довгострокова.
Структура і функції політики
З´ясувавши природу політики
та її детермінанти, можна визначити й структурні складові
політики. До них, насамперед, слід
віднести:
1. Політичні відносини, які відображають
стійкий характер взаємозв´язків суспільних
груп між собою та між різними інститутами
влади. У сутнісному розумінні вони характеризують
багатоманітність взаємодії еліти й електорату,
еліти й контреліти, лідерів і груп підтримки,
соціальних і національних спільностей,
різних груп інтересів і політичних інститутів.
Найважливішим показником політичного
життя є характер політичних відносин:
непримирима боротьба за політичне панування
чи усвідомлена координація зусиль усіх
верств з метою оптимально використати
матеріальну силу державного примусу;
громадянський мир чи війна; кризовість
чи стабільність і т. ін.
2. Політична свідомість, яка характеризує
залежність політичного життя від усвідомленого
ставлення людей до своїх владнозначущих
інтересів. З погляду залежності від цього
елемента вся політика являє собою не
що інше, як перманентне втілення та інституалізацію
політичних поглядів, ідеалів, мети, програми
і норм поведінки людей, органів влади
і самоуправління, механізмів поповнення
еліт тощо. Таким чином, політична свідомість
опосереднює всі основні і найпосутніші
владні взаємозв´язки суб´єктів і носіїв
політичних відносин, визначаючи силу
та ефективність владного регулювання.
3. Політичний інтерес являє собою внутрішнє,
усвідомлене джерело політичної поведінки,
яке спонукає людей до постановки певних
політичних цілей і виконання конкретних
дій для досягнення їх.
4. Політична діяльність, що виступає різновидом
соціальної активності суб´єктів, дії
яких відображають їхню реалізацію своїх
політичних статусів. Суб´єктами політичної
діяльності можуть виступати як індивіди,
так і соціальні групи, політичні інституції
і сама держава.
Загалом класифікація суб´єктів політики
досить строката. Найчастіше виділяють
два основні рівні суб´єктів: соціальний,
який включає індивіди і різні соціальні
верстви (у тому числі професійні, етнічні,
демографічні та ін.); сюди ж відносять
особу, професійну групу, націю, клас, еліту
тощо; інституційний, який охоплює державу,
партії, профспілки, політичні рухи тощо.
Іноді виділяють і третій, функціональний,
рівень, який включає соціальні інститути,
покликані виконувати переважно неполітичні
завдання, хоч насправді справляють і
політичний, а нерідко навіть досить посутній
вплив на політику: церква, університети,
корпорації, асоціації тощо.
Політична діяльність — це діяльність
прагматичного складу і спрямування, що
реалізується переважно на рівні буденної
свідомості, а то й підсвідомості. Окрім
цього, це дія, що виходить переважно з
обставин, а тому майже в абсолютному своєму
розумінні є дією тактики. Наміри в ній
ніби конструюються на засадах абсолютних
цілей чи ідеалів, а насправді один крок
у політичній дії детермінує, визначає
інший і замикається на ньому. Логіка дії
конструюється швидше обставинами, ніж
абсолютною системою цінностей. За Макіавеллі,
для досягнення мети будь-які засоби виправдані,
мета в такому разі перестає бути моральним
показником щодо дії, її значущість губиться
в багаторівневих проміжних кроках, які
стають важливішими, ніж сама мета, а тому
самі формують логіку засобів політичної
дії. У такій буденній замкнутості політики
великі цілі губляться, затушовуються.
Стимулятором політичної дії і своєрідним
координатором її щодо стратегічних спрямувань
стає ідеологія. Вона стає і мораллю, і
принципом, і правом такої дії, таким чином,
остаточно ірраціоналізуючи її.
Окрім цього, політична діяльність
може виявлятися як алогічна дія, адже
дипломатія — це гра інтересів, "рольові
взаємодії" (Дж. Алмонд), врешті-решт,
це — мистецтво. А мистецтво, як стверджує
П. Пікассо, допомагає пізнати істину.
Основою розгортання такої діяльності
не завжди може бути логіка об´єктивної
дійсності, а суб´єкт, який реалізує цю
діяльність, особливо в суспільствах із
нестабільною перехідною системою політичної
влади та з тоталітарним режимом. Тобто
зміна політичної влади, політичної системи
і політичного устрою переважно детермінується
мотивами суб´єктивних намірів та інтересів
конкретної особи.
У державах з демократичним устроєм, який
ґрунтується на конституційно-правових
засадах, суб´єктами виступають переважно
інституції політичної системи: держава,
політичні партії, політичні організації
або ж політичний індивід, дії якого чітко
окреслені законами права та системою
моральних норм.
5. Політичний процес як сукупність видів
діяльності суб´єктів політики, які включено
в динаміку практично-владних відносин,
охоплюють усі стадії функціонування
політичної системи і спрямовані на досягнення
політичних цілей. У політичному процесі
відображено всю складність і суперечливість
самої людської діяльності, тому такий
процес має складну внутрішню структуру,
докладний аналіз якої буде зроблено у
відповідному розділі підручника. Тут
лише підкреслимо наступне. Оскільки політичні
процеси зачіпають соціальні інтереси,
що, як відомо, у кожної людини свої, то
й ставлення до використання тих чи інших
форм політичної діяльності не однакові.
Одні віддають перевагу використанню
крайніх форм політичної діяльності, інші
— ліберальних. За значущістю для суспільства
форм, які використовуються для регулювання
політичних відносин, політичні процеси
поділяють на базові та периферійні. Перші
характеризують способи включення широких
соціальних верств населення у відносини
з державою, другі — відображають динаміку
формування окремих політичних асоціацій
(наприклад, політичних партій тощо).
6. Політична організація, що відображає
роль інститутів публічної влади як центрів
управління й регулювання суспільних
процесів. Сукупність органів законодавчої,
виконавчої та судової влад, партійні
і громадсько-політичні інститути, групи
тиску та інші ланки, що представляють
політичні інтереси різних верств суспільства
в цілому, становлять організаційний кістяк
політики. Політична організація концентрує
владне волевиявляння населення, включаючи
прийняття і реорганізацію управлінського
рішення, задаючи тим самим певну спрямованість
усьому політичному процесові. Наявність
і взаємодія структурних елементів політичної
організації надає політиці внутрішньої
цілісності. Саме така цілісність дає
їй можливість виконувати певні функції.
У політологічній літературі існують
різні погляди на функції політики.
Парсонс, наприклад, відносить до них визначення
колективної мети суспільного розвитку,
мобілізацію і прийняття рішень, збереження
стабільності соціуму і розподіл ресурсів;
Р. Дебре бачить головну функцію політики
в збереженні цілісності і стабільності
суспільства; Д. Істон — в авторитарному
привласненні цінностей різним предметам
і явищам. Є й інші погляди. Узагальнюючи
їх, можна виділити такі функції політики:
- керівництво та управління суспільством
для зміцнення його цілісних основ, забезпечення
відносин правовим регулюванням для збереження
організованості й загального порядку;
- конституювання відносин і дій суб´єктів
та стану об´єктів політичного процесу,
забезпечення захисту основних прав людини;
- напрацювання загальних цілей і завдань
суспільства, організація його для спільних
дій завдяки сформованій системі засобів
і технологій;
- забезпечення суспільства дійовим принципом
розподільчої справедливості;
- гарантування як усередині самої держави,
так і за межами її безпеки для всіх груп
і верств суспільства;
- формування ціннісних орієнтирів соціального
прогресу й актуалізація інтересів і зацікавленості
в досяганні їх;
- залучення громадян до участі в політиці;
- забезпечення наступності та інноваційності
соціального розвитку як суспільства
в цілому, так і самої людини.
При цьому слід зауважити, що політика
може користуватися не тільки чітко окресленими
властивими їй функціями, а й функціями
латентними (утаємниченими). З цього приводу
американський учений Р. Мертон зауважив,
що як у живому організмі, так і в конкретному
суспільстві окремі функції можуть бути
нерозвиненими. Наприклад, невміння передбачити
наслідки державного втручання в певні
сфери суспільства може перетворити політику
лише на форму постійно запізнілої реакції
на події, що відбуваються, позбавляючи
її тим самим управління соціальними процесами.
Усе це вказує на те, що за характером
здійснювання (чи нездійснювання) основних
функцій можна визначати зрілість політичного
життя в конкретному суспільстві і державі.