Політична влада

Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

 

 

 

 

 

Політична влада

 

 

 

 Виконала

студентка 41 уін групи

факультету української  філології 

та журналістики

Ковальчук Ірина Михайлівна

Перевірив Чабанов В. Г.

 

 

 

 

 

 

 

 

2011 
Зміст

Вступ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

            Поняття влади є одним із центральних у політології. Воно дає ключ до

розуміння політичних інститутів, політичних рухів і самої політики.

Визначення поняття влади, її сутності та характеру має найважливіше

значення для розуміння природи  політики та держави, уможливлює

виокремлення політики й політичних відносин з усієї сукупності

соціальних відносин. Влада —  це основний елемент, що зв’язує політичну

систему суспільства в одне ціле. Саме влада визначає природу і  стійкість

політичної системи, виражає волю соціальних суб’єктів. Ця воля

здійснюється як обов’язкова, публічна, що підкорює собі всіх членів

суспільства. Влада забезпечує порядок, тобто приведення поведінки

суб’єктів у відповідність з  нормами та цінностями, необхідними  для

існування системи. Влада виражає  й захищає докорінні інтереси й сукупну

волю соціальних об’єднань, є засобом реалізації цих інтересів та волі.

Вона має глибокий внутрішній зв’язок  із таким суспільним явищем, як

організація. Це і соціальний інститут, і порядок відносин, і

цілеспрямована діяльність зі створення  організації, підтримки

стабільності й порядку. Влада — це осмислений цілеспрямований процес, що

визначає цілі, шляхи й засоби розвитку суспільства, організує відповідну

діяльність його членів. Влада необхідна  насамперед для організації

суспільного виробництва, яке немислиме  без підкорення всіх його

учасників єдиній волі, необхідна  для підтримки цілісності та єдності

суспільства.

1. Сутність та специфіка політичної влади

Поняття «влада» має  багато сенсів і різноманітних підходів до їх розуміння.

У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування  і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві;

2) як вольовий елемент,  який виражається у здатності  одних суб'єктів нав'язати волю  іншим суб'єктам з допомогою  примусу і переконання, підпорядкувати  їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто  організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

Влада за її застосуванням  у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.

Політична влада включає  державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.

Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який із них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.

Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд  аспектів функціонування.

З точки зору парадигми примусу, представленої марксистами і неомарксистами, влада має такі ознаки:

1) виникнення влади  (зокрема державної) грунтується  на насильстві;

2) влада з допомогою  армії, поліції, бюрократії та  ідеології забезпечує панування  експлуататорських класів над експлуатованими;

3) у сучасних капіталістичних  державах влада здебільшого забезпечує панування багатих не з допомогою «репресивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а з допомогою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів масової інформації;

4) влада сучасних капіталістичних  держав використовує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого зводиться до таких його проявів:

прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують  волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тиску; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що нав'язуються правлячими колами, сприймаються членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.

Влада в суспільстві  розподіляється між багатьма центрами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і конституційні закони.

Отже, три парадигми  інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно  пов'язані між собою і домінування  однієї з них завжди обумовлено типом політичного режиму, рівнем політичної культури, масштабом і темпами модернізаційних перетворень.

Критерії типологізації політичної влади:

1) за характером примусу;

2) типом легітимності;

3) ступенем публічності;

4) типом владного суб'єкта;

5) джерелами формування;

6) за ступенем поділу  влади та механізмом стримувань  і противаг.

2. Політична влада як засіб стабільності у суспільстві

Сучасна політична обстановка в Україні пов'язана насамперед з доцільністю народних,сподівань на кардинальні перетворення у житті українського суспільства за допомогою політичних рішень, правової самоорганізації.

Ця самоорганізація  відбувається у вигляді процесу  формування громадянського суспільства, в якому держава повинна бути гарантом рівних можливостей для всіх, а право повинне визначати і громадянський статус людини, і державний устрій. В цьому напрямку відбувається основний політичний розвиток українського суспільства, яке на основі національної ідеї будує незалежну країну, де загальновизнані правові і моральні норми регулюватимуть суспільні відносини. Причому складність, як у будь-якому розвинутому суспільстві, полягає в тому, щоб ці норми мали достатній потенціал для об'єднання приватновласницьких осередків, в яких особа буде незалежною настільки, що будь-яке, навіть державне насильство викликатиме природний протест.

Нині в Україні відбувається двоєдиний процес становлення громадянського суспільства, в якому вбачаємо своєрідне змагання між його двома сторонами: політичною і економічною. Третя сторона — духовна — завдяки національній ідеї, релігії, свободі утверджується швидше: люди, вивільнившись із обіймів тоталітаризму, вимагають громадянських чинників для власного самоутвердження.

У межах СНД Україна  за роки незалежності набула іміджу найбільше стабільного і позбавленого серйозних внутрішніх конфліктів держави. Це досягнення постійно фігурує в програмних виступах вищих керівників і використовується як свідчення реалізації визначеної державної стратегії. Лідери національно-демократичних сил теж охоче звертаються до ідеї суспільної згоди, що, притаманні національної ментальності. Взагалі внутрішня стабільність України офіційно подається і переважно сприймається як ознака "європейності", цивілізованості і застава успішних суспільних перетворень.

Що стосується структури  влади, то її особливістю є неоднорідність при однотипності, цілісності; наявність  внутрішньої боротьби і, одночасно, корпоративність, спроможність до ідейних  метаморфоз, поступкам між носіями  різноманітних поглядів і представниками різноманітних угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Україні розгалуженої і міцної партії влади, спроможної обслуговувати інтереси різних груп номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А що стосується політичних сутичок і сутичок, що спостерігаються сьогодні в Україні, то вони відбуваються не в зв'язку з кардинальними змінами в самій системі влади, а скоріше в зв'язку з перегрупуванням, ротацією інтересів тих або інших підзагонів політичної еліти, пов'язаних із процесом перерозподілу влади і власності. Безсумнівно, що з появою реальної погрози з боку нових соціальних і політичних сил усі ці підзагони, нині ніби-то ворогуючі між собою, миттєво перетворяться в єдине ціле, як це, наприклад, уже трапилося в серпні-вересні 1991 року.

Висновок

Україні ще треба пройти тривалий та тяжкий шлях до демократичного устрою, до демократичних засад функціонування владних структур. На цьому шляху не може бути жорстко детермінованого просування до демократії. Не обов’язково, щоб кожний наступний етап розвитку був більш демократичним, ніж попередній. Розбалансованість економічних, соціальних, громадянських та політичних зв’язків в українському суспільстві може призвести до непередбаченого кінцевого результату, протиборства соціальних сил на кожному з етапів. Так триватиме доти, доки цей складний процес не сформує нормальне громадянське суспільство, а на його фундаменті не постане демократична політична система з чітким розподілом гілок влади і

співвідношенням владних  функцій між центром та регіонами.

Список використаної літератури

 

1. Выдрин Д. И. Очерки практической политологии. - К., 1991.
2. Закон України «Про міліцію».
3. О. В. Лазаренко, О. О. Лазаренко. Теорія політології. -  К., Вища школа. 1996.
4. Основи політології. - К., «Либідь». 1990.
5. Политология. Энциклопедический словарь. - М., 1993. Чиркин В. Е. Политическая и государственная власть. Сов. Гос. и право. Нр.1, 1988
6. Рябов С. Г. Державна влада: проблеми авторитету і легітимності. - К., 1996. Д. П. Зеркин Основы политологии. Ростов-на-Дону. «Феникс». 1996. Политология. Учебное пособие для студентов вузов. - Минск 1997.