Політичне лідерство

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОБОВ΄ЯЗКОВЕ ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

 

з дисципліни «Політологія»

на тему:

«Політичне лідерство»

 

 

 

 

Виконав         

Група ТМ-21

Перевірив         

 

 

 

 

 

Суми 2014

Вступ

     Лідерство - універсальний за своєю природою феномен суспільного життя. Воно існує скрізь - у великих і малих організаціях, в бізнесі і в релігії, в компаніях і університетах, в неформальних організаціях, у вуличних зграях і масових демонстраціях. Лідерство властиво будь-якій сфері людської діяльності, для існування і процесу якої потрібне виділення керівників і відомих лідерів і послідовників.

     Політичне лідерство в системі владних відносин займає особливе місце. У лідерстві найбільше яскраво проявляється «видимість» влади, її наочність. Політичні лідериперсоніфікують собою владу. Вони мають такий величезний вплив, що він не зрівнюється із впливом інших суб'єктів політики.

 

1. Сутність політичного лідерства

Однією з головних функцій політичної еліти є висування зі свого середовища політичних лідерів (від англ. leader -ведучий, керуючий). Лідери виступають ключовими фігурами політичного життя і реально впливають на суспільні процеси. До таких прийнято відносити індивідів, які визнаються суспільством як керівники і отримують в силу цього право на прийняття політичних рішень. В ролі лідерів можуть виступати не тільки окремі особистості, але й цілі організації: партії (КПРС в колишньому СРСР), держави (США у сучасному світі).

Політичне лідерство як спосіб організації і реалізації влади методом надання виняткових повноважень окремим суб'єктам політики випливає з самої природи людини. Розвиваючись паралельно з еволюцією самого суспільства, лідерство на кожному історичному етапі набуває своїх специфічних форм. Так, на ранніх стадіях розвитку цивілізації воно проявлялося у вигляді силового домінування окремих індивідів. В період Античності авторитет лідера опирався на його знання та досвід, а саме лідерство існувало у вигляді наставництва. Феодальна епоха створила тип лідерства, в основу якого був покладений принцип приналежності до сім'ї або клану. Лідерство розумілося як богообраність. Нарешті, в Новий час (XX ст.) сформувалися дві протилежні форми лідерства: однією з них (характерна для авторитарних і тоталітарних режимів) є вождізм, другою ж (характерна для демократичних режимів) - легальне лідерство, засноване або на призначенні, або на виборі керівника населенням.

Незважаючи на різницю у проявах, лідерство постає явищем універсальним. Універсальність проявляється в єдності функцій, які у всі історичні епохи покладалися суспільством на лідерів.

До таких належать:

• діагностична - люди очікують від лідерів авторитетної, точної і своєчасної оцінки політичної ситуації у суспільстві;
• стратегічна - люди очікують від лідерів вироблення оптимального політичного курсу, що відповідає ситуації, яка склалася у суспільстві;
• мобілізуюча - люди очікують від лідерів постійного обґрунтування вірності даної ними оцінки політичної ситуації і їх спонукання до дій для досягнення поставлених завдань;
• інтегративна - люди очікують від лідерів створення атмосфери, в якій різноманітні суспільні групи могли би відчувати себе єдиним цілим;
• патронажна і арбітражна - люди очікують від лідера захисту від беззаконня і свавілля бюрократії, допомоги при надзвичайних і кризових ситуаціях;
• персоніфікація політичних явищ. Ця функція знімає відчуття безособовості політичних процесів, тому відповідальність за значні події суспільного життя, які мають як позитивні, так і негативні наслідки, покладаються на політиків. Наприклад, процеси лібералізації радянської системи, виражені терміном "перебудова", у суспільній свідомості асоціюються з іменем М.Горбачова, а ринкові реформи в Україні - з іменем В.Пинзеника.

 

2. Типологія лідерства

     Кожний політичний лідер має специфічні риси характеру, метод взаємодії з прихильниками та виборцями, засоби досягнення поставленої мети тощо. Виходячи з різних критеріїв, можна визначити деякі типи політичних лідерів.

     Одним із перших, хто запропонував характеризувати політичних лідерів за відповідною типологію, був М. Вебер.Виходячи з трьох типів легітимного панування, він виділив три типи лідерства.

1. Традиційне лідерство, що властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовуючи свою діяльність. Правитель, який зневажає традиції, може втратити і свою владу.

2. Раціонально-легальне лідерство означає вибір політичного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями.

3. Харизматичне лідерство (харизма - від грец. - божественний дар, благодать, милість, талант, властивий людині), за якого влада над іншими ґрунтується на вірі, що правитель має особливі магічні здібності. Люди вірять, що він призначений виконувати певну наперед визначену місію. Це зумовлює покірність підлеглих. І тут влада залежить від особистих якостей правителя, а не від безособового права. Підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав вождів революцій, досвідчених далекоглядних політичних діячів, релігійних лідерів.

     Взагалі, феномен харизматичного лідерства був для Вебера найбільш цікавим, тому що він заснований на вірі, а не на якихось звичаях або настановах. Харизматична особа здійснювала владу в різних політичних системах: Юлій Цезар у Римській імперії, Наполеон у Франції, Гітлер у Німеччині, Муссоліні в Італії, Ленін у Росії, Мао у Китаї та ін. Якщо традиційні раціонально-легальні типи лідерів надають політичній системі стабільності, то харизматичний лідер здатний зруйнувати традиції та діючі закони, щоб встановити "новий порядок". Харизматична особа створює труднощі і при успадкуванні влади. В одних випадках вона сама призначає спадкоємця (як це нещодавно було у Північній Кореї). Якщо цього немає, то після смерті лідера різко загострюється боротьба за владу, вакантне місце заповнюється довго і важко.

     Поширеною в політології є типологія політичного лідерства залежно від змістовного смислу стилю політичної діяльності лідерів. Поряд із харизматичним ця типологія передбачає виокремлення ще цезаристського, плутократичного, популістського і професійного типів політичного лідерства.

     Сучасна політична наука пропонує різні критерії типології лідерства.

     Г.Лассуелл запропонував типологію лідерства, пов'язану із стилем політики: лідерів-адміністраторів, агітаторів, теоретиків. Перші - це лідери, здатні приймати політичні рішення, готові до компромісів; другі - лідери харизматичного типу, схильні виступати перед публікою, завойовувати авторитет; треті-лідери, схильні розробляти програми, проекти, але не бажають займатися практичною політикою.

     Р. Такер та В. Хагеман виділяють консервативний, революційний та реформаторський типи лідерів за їхнімставленням до перспективи суспільного розвитку. Консервативний лідер у своїй діяльності спирається на традиційні настанови та норми, намагається зберегти давні цінності, адаптувати їх до нових умов, протидіє соціальним змінам; революційний - основні свої дії спрямовує на фундаментальні зміни відповідно до інших соціальних ідеалів чи до власних переконань, котрі грунтуються на абстрактних, здебільшого утопічних ідеологічних схемах, відкидаючи повністю існуючі цінності; реформаторський - вірить в ухвалену більшістю ідеальну модель суспільства, визначає відхилення від цієї моделі й намагається їх виправити, орієнтуючись при цьому на істотні зміни лише деяких із суспільних порядків зі збереженням основ суспільного ладу. Відповідно до орієнтації лідери використовують ті чи інші методи й засоби політичного керівництва.

     Р. Такер пропонує ще поділ лідерів за мірою їхнього впливу на суспільство - на реальних і менеджерів. Перші - це лідери-герої, другі - ті, хто майже не впливає на перебіг подій у суспільстві. Дж. Берне розглядає дві категорії лідерів: перетворювачів та ділків. Лідери-перетворювачі діють в ім'я реалізації своїх глобальних ідей. Лідери-ділки, навпаки, діють "тут і негайно", концентруючи свою увагу на деталях, незважаючи на те, яким повинно стати суспільство в остаточному підсумку. Дж. Берне також пов'язує ці типи лідерів з наявною ситуацією і середовищем, де відбувається їхня діяльність.

3. Соціально-політичний портрет  лідера

     Муаммар Каддафи - колишній глава держави Лівійська Джамахірія, повалений і вбитий в 2011 році.

     Уряд Каддафі чинило тиск на зарубіжні нафтові компанії, вимагаючи більшої частки в їх доходах. У разі відмови корпорації націоналізувалися. Доходи, отримані від нафтовидобутку, направлялися на соціальні потреби. Це дозволило вже до середини 1970-х років реалізувати масштабні програми будівництва державного житла, розвитку охорони здоров'я та освіти. Навіть у найвіддаленіших районах Лівії будувалися нові школи, клініки і житлові масиви. Лівійське суспільство зазнавало помітну трансформацію, поліпшувалося якість життя.

     В 1970-х роках Каддафі сформулював так звану "Третю всесвітню теорію", яка повинна була прийти на зміну двом колишнім всесвітнім теоріям - капіталізму Адама Сміта і комунізму Карла Маркса. Капіталізм і комунізм полковник відкидав, оскільки перший, на його думку, працював лише на благо еліти, а другий придушував особистість. Третя всесвітня теорія була викладена в тритомній праці Каддафі "Зелена книга". Полковник виступав за соціальний устрій, зване "Джамахірія", що мало на увазі "держава мас", або пряму демократію на основі системи народних комітетів. Всі існуючі раніше устрої держави були проголошені недемократичними. Сам Каддафі називав свій твір "Євангелієм нового століття".

     Відповідно до "Третьої всесвітньої теорії", лівійська держава піддавалася реформуванню. Ще в 1973 році Каддафі проголосив "Народну революцію", а в 1977 році Лівійська республіка була офіційно перетворена в Джамахірію.

     Режим Каддафі надавав підтримку численним національно-визвольним, революційним і терористичним організаціям у світі: в Палестині, Уганді, Північної Ірландії, Марокко, Судані, Анголі, Мозамбіку, Іспанії, Колумбії, Туреччині, Новій Каледонії, на Філіппінах.

     Масштабні перетворення лівійського суспільства, які проводив Каддафі, викликали схвалення не у всіх жителів країни, проте Каддафі дав зрозуміти, що проводити громадську дискусію не має наміру: опозиціонери піддавалися переслідуванням. Наприкінці 1970-х - початку 1980-х років намітилося посилення політики щодо дисидентів, почалися вбивства політичних вигнанців-лівійців в зарубіжних країнах. Як повідомлялося в ЗМІ, в період з 1980 по 1986 рік у США і Європі було вбито більше п'ятнадцяти лівійських емігрантів-опозиціонерів. Сам Каддафі неодноразово ставав об'єктом замахів, зокрема, вбивство полковника було метою "Національного фронту звільнення Лівії", що спонсорувався із Судану, Марокко, Іраку та Саудівської Аравії.

     Порівнюючи правління Каддафі з іншими режимами арабських країн, дослідники визнавали, що полковник проводив порівняно м'яку лінію відносно інакодумців: зокрема, масових репресій за ним не числилося. У 1988 році він навіть розпорядився зламати бульдозером ворота в'язниці Фурнаш в Тріполі і звільнити 400 ув'язнених. Через кілька днів він публічно розірвав "чорні списки" осіб, підозрюваних в дисидентської діяльності. Каддафі використовував безкровний метод боротьби з політичними конкурентами: державні службовці постійно переміщалися з однієї посади на іншу, що не дозволяло їм нарощувати свій вплив для суперництва з полковником.

     У Каддафі семеро дітей: шість синів і дочка. Одне з джерел вказує, що у полковника чотири сини і дочка, проте, як видно, мова в цьому випадку йде лише про його дітей від чинного шлюбу, укладеного в 1970 році. Два сини Каддафі, Сааді і Сейф, називалися як його ймовірних наступників на чолі лівійської держави.

     Ім'я Сааді аль-Каддафі пов'язано зі спортом. У 1996 році він був призначений президентом Футбольної асоціації Лівії. Йому вдалося домогтися скасування обмежень на масові футбольні заходи, встановлених відповідно до однієї з ідей "Зеленої Книги": лідер революції вважав, що спорт повинен бути не видовищем, а заняттям. Сааді грав в національній збірній Лівії, а потім в італійських клубах вищого дивізіону Perugia і Udinese. Крім того, він займався інвестиціями в футбольний бізнес. Пізніше, в 2005 році, Сааді нібито отримав якийсь пост в лівійських військах спеціального призначення, що дозволило йому помітно збільшити свій вплив.

     Сейф аль-Іслам аль-Каддафі, глава благодійного Фонду Каддафі, здобув популярність, беручи участь в переговорах про звільнення заручників, захоплених терористами на Філіппінах і в Афганістані. Він став видним прихильником діалогу з Заходом і модернізації Лівії. У січні 2005 року Сейф повідомив в інтерв'ю пресі, що Лівії належало перетерпіти перехід від авторитаризму до ліберальної моделі. За словами Сейфа, реформи повинні були проходити таким чином, щоб уникнути концентрації національних ресурсів в руках невеликої групи олігархів - в якості негативних прикладів син лідера революції назвав Росію та Єгипет. Сам Каддафі раніше, в 2003 році, визнавав необхідність економічних реформ, але як і раніше непохитно заперечував демократичність західних політичних систем.

     Каддафі - віруючий мусульманин. Анатолій Егорін писав, що ще в дитинстві майбутній лідер вивчив напам'ять Коран, а пізніше здійснив хадж - традиційне паломництво до святих місць ісламу. За іншими відомостями, вивченням Корану Каддафі займався в роки навчання у військовій академії. Одним з перших кроків Каддафі після приходу до влади стала реформа календаря: в ньому були змінені назви місяців року, а літочислення стало вестися від року смерті мусульманського пророка Магомета. У 1998 році BBC News повідомляла, що в останні роки полковник часто звертався у своїй діяльності до релігії, зокрема організовував масові релігійні збори і виступав по телебаченню з молитвами.

     При цьому в матеріалі BBC News підкреслювалося, що перш Каддафі був прихильником суто світського суспільства, але це невірно. У Лівії були реалізовані деякі суспільні норми, характерні для ісламських країн, зокрема, було встановлено заборону на алкоголь і західну музику. З іншого боку, полковник відомий як противник дискримінації жінок, характерною для мусульманських суспільств. Емансипація лівійських жінок призвела до того, що на початку XXI століття багато жительок країни вже не носили традиційне покривало-хіджаб, а серед студентів університетів частка жінок перевищила 50 відсотків. В одному з інтерв'ю полковник спростував чутки про своє багатоженство і повідомив, що, на його думку, чоловікові слід задовольнятися однією дружиною.