Політичний режим в Україні

ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ  В УКРАЇНІ, ЙОГО РИСИ ТА ОСОБЛИВОСТІ 

У різноманітних визначеннях  сутності процесу еволюції державного ладу сучасної України найчастіше використовують тезу про перехід від тоталітаризму  до демократії. Звідси й політичний режим України вважається проміжним, який поєднує риси:

тоталітарного у вигляді деяких рис політичної культури (впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість до політичного інакомислення, етатизм, егалітаризм, догматизм, примітивізація політичної культури). В своїй основі знищений на центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм і далі розквітає в багатьох сферах на локальному і навіть регіональному та секторному рівні політичної системи;

авторитарного у вигляді відчуженості влади від громадян, адміністративно-командних механізмів управління, примату адміністративно-владних відносин над правовими, особливо концентрації влади у керівної особи порівняно з підлеглими;

анархічний політичний режим часто буває представлений такими своїми компонентами: 1) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади; 2) конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм координації їхніх дій; 3) ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в діяльності впливових сепаратистських сил і сил, що претендують на виключне право репрезентувати "справжні інтереси народу" та вимагати заборони діяльності своїх опонентів); 4) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади монополії на організоване застосування насилля;

суттєві елементи охлократичного політичного режиму характеризують політичне життя України тією мірою, яка її владним структурам притаманна: 1) некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової цивілізації, намагання не адекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої праці; 2) відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни, використання популістських настроїв певних соціальних груп для реалізації вузько корпоративних інтересів; 3) рекрутування певної частини правлячої політичної еліти з середовища "соціальних низів" та маргінальних верств суспільства, представники яких жадають швидкого підвищення свого індивідуального та групового соціального статусу та покращання матеріального рівня життя.

Спираючись на підписання конституційного договору і прийняття  нової Конституції українськими політологами висловлювалась точка  зору, що після цього в Україні  переважає авторитарно-демократичний  режим із створеними передумовами для  трансформації у демократичний. При цьому вказується, що на сучасному  етапі для політичного режиму України характерні такі риси:

• громіздка структура установ державної влади з недиференційованими і неспеціалізованими функціями відповідно до вирішення сучасних модернізаційних завдань, слабкістю громадських інститутів впливу на владу;
• патерналістські, опікунські функції держави не тільки у соціально-економічній сфері, а й у сприянні розвитку елементів громадянського суспільства;
• малоефективний механізм стримувань і противаг як між вищими органами державної влади, так і регіональним і місцевим самоврядуванням внаслідок незавершеності юридичного оформлення меж їх компетенції, процедур прийняття рішень, мотиваційних механізмів до висококваліфікованої праці;
• політична неструктурованість державної влади, обумовлена не тільки слабкістю політичного потенціалу громадськості, а й свідомим гальмуванням владними структурами цього процесу через зволікання у прийнятті нового партійного і виборчого законодавства;
• партійна система фінансово, матеріально залежна від влади і фінансово-домінуючих соціальних груп і часто стає виразником їхніх інтересів всупереч декларованим програмним цілям;
• слабка взаємодія між партіями і групами тиску на основі взаємопорозуміння стратегічних перспектив суспільного розвитку і групових взаємовигод, а не на основі тимчасових кон'юнктурних ситуацій;
• виборча система не стимулює партійну конкуренцію, а закріплює зберігання корпоративно-кланових засад формування політичної влади через відсталі механізми висування кандидатів і голосування;
• сильні рецидиви щодо єдиної державної ідеології, відсутність чітко оформлених ідеологічних орієнтацій, цивілізованих форм ідеологічного плюралізму, цивілізованого центризму в політиці; досить міцні позиції крайніх ідеологій (особливо комуністичної). Виходячи з типологізації Е. Шілза, політичний режим України можна назвати опікунською демократією, де державна влада перебуває в парадоксальній ситуації: з одного боку, покликана розвивати законодавство, громадські інститути, з іншого – об'єктивно їх гальмує в силу інерції збереження бюрократичних структур.

Разом з тим в українській  політології існує інша оцінка існуючого  в Україні політичного режиму та вектора його розвитку. Зокрема  говориться про те, що всі аргументи  на користь відсутності тоталітарного  режиму в Україні не витримують критики. Вказується на те, що такі ознаки тоталітаризму, як наявність політичної сили, що продовжує  утримувати практично безмежну владу  над суспільством, тотальний контроль за самодіяльністю людини, непідзвітність влади громадській думці збережено майже без змін. Водночас відмова від механізму політичного та ідеологічного терору, перехід до іншої економічної системи дають підстави стверджувати про переростання традиційної форми тоталітаризму в новітню, модернізовану й модифіковану. Складовою цього процесу є відмова від офіційної державної ідеології, яка за новітніх умов може відігравати лише роль вторинного чинника у змаганнях за утримання чи перерозподіл влади у межах існуючого типу політичного режиму.

До суто об'єктивних характеристик  режиму додається й низка суб'єктивних його ознак, що випливають із характеру  діяльності державно-владних структур. Спостерігається періодичне посилення  авторитарних та охлократичних тенденцій  у їхній діяльності, що за умов граничної  слабкості елементів демократії призводить до посилення тоталітаризму.

На цій основі робиться висновок про неототалітарний вектор еволюції політичного режиму сучасної України. Характер взаємодії держави  і суспільства зазнав значних "кількісних" змін, але трансформація не набула "якісного" характеру, що засвідчує  відсутність переходу до нового типу політичного режиму. Водночас сам  факт наявності трансформації обумовив вивільнення певного, неоднозначного і поки що непомітного сегмента у  структурі політичного режиму, в  якому почався розвиток демократичних  елементів. Це дозволяє стверджувати, що, попри значну інерцію свого  розвитку, неототалітаризм перебуває у стані протиборства з демократичною альтернативою. "Перехідність" у цьому контексті означає скоріше невизначеність остаточного підсумку їхнього змагання, незавершеність, суперечливість і непослідовність самої трансформації режиму, а отже, його певну історичну самобутність.

"Перехідний період" став не стільки часом утвердження  демократії, скільки етапом повільного  та болісного розпаду тоталітаризму.

Таким чином, відсутність  інститутів громадянського суспільства  і громадянської ментальності, його політичної та соціальної структурованості, відчуження влади від більшості  людей, неможливість для самих громадян постійно контролювати владу і впливати на ухвалення рішень – усе це характерне для сучасного посткомуністичного українського суспільства.