Типи суспільств

Людина — це соціальне явище. У тому сенсі, що поведінка людини визначається не біологічно (інстинктом), а під впливом інших людей, визначається певним типом культури. Люди пов'язані між собою численними ниточками соціальних взаємодій і стосунків, деякі з них є стійкими, а інші — виникають спонтанно.

Суспільство — це сукупність усіх видів взаємодії та форм об'єднання людей, що склалися історично, в якій знаходить вияв їх взаємозалежність один від одного.

Людей у суспільство об'єднують головним чином три ознаки — спільна культура, спільна територія та спільна ідентичність:

спільна культура, що передається з покоління в покоління, дає їм спільні цінності, норми, "зразки життя";

спільна територія, яку вони вважають своєю, дає їм спільний простір, місце, де вони можуть на практиці реалізовувати свої культурні взірці;

спільна ідентичність, тобто усвідомлення своєї приналежності до певної спільноти, виникає внаслідок відчуття людиною своєї причетності до носіїв певної культури, що реалізовується на певній території.

 

Суспільство постійно змінюється і розвивається. У межах тієї самої країни в різні історичні періоди утворюються неоднакові типи суспільств. Існує кілька типологій за відповідною визначальною ознакою.

Так, за кількістю рівнів управління й мірою диференціації суспільства поділяються на:

• прості, де немає керівників і підлеглих, бідних і багатих (такі первісні племена трапляються подекуди й нині);

• складні, де існують кілька рівнів управління і соціальних прошарків.

Поштовхом до появи складних суспільств було зародження такого соціального інституту, як держава.

За способом здобування засобів до існування розрізняють:

• суспільство первинних мисливців і збирачів, що проіснувало кількасот тисяч років;

• аграрне (традиційне) суспільство, з яким зв’язують зародження держави, класів, появу міст, писемності тощо;

• індустріальні та постіндустріальні суспільства. Термін «постіндустріальне суспільство» запроваджений американським соціологом Д. Беллом.

На думку багатьох фахівців постіндустріальні суспільства (в них переважає не промисловість, а інформатика і сфера обслуговування) прийшли на зміну індустріальним у найрозвинутіших країнах (США, Японія) ще в 70-ті рр. XX ст.

За радянських часів науковою вважалася тільки типологія, запропонована в середині XIX ст. К. Марксом. Основою цієї типології є два критерії: спосіб виробництва і форма власності. Згідно з нею суспільства з різними культурою, політичним устроєм, способом і рівнем життя населення, але об’єднані цими двома ознаками, становлять одну суспільно-економічну формацію. За К. Марксом людство у своєму історичному розвитку пройшло такі формації: первісну; рабовласницьку; феодальну; капіталістичну. У майбутньому капіталістичну формацію мала замінити комуністична.

Сучасна соціологія використовує синтетичну модель типології, запропоновану Д. Беллом. Об’єднуючи всі існуючі типології, він поділив усесвітню історію на три стадії:

• доіндустріальну;

• індустріальну;

• постіндустріальну.

 

 Таблиця

ХАРАКТЕРИСТИКИ ДОІНДУСТРІАЛЬНОГО 
ТА ІНДУСТРІАЛЬНОГО ТИПІВ СУСПІЛЬСТВА

Характеристика	Суспільство
	доіндустріальне	індустріальне
Основне місце поселення	село	місто
Основне місце роботи	поле, ліс	фабрика, завод
Соціальні відносини	кровно-родинні,   особистісні, довірчі	товарно-грошові, знеособлені, анонімні
Поділ праці	незначний	глибокий
Соціальна стратифікація	стани, касти	страти, класи
Соціальний контроль	неформальний, спон-  танні реакції	формальний, постанови, закони
Цінності	традиційні, релігійні	світські
Культура	однорідна	неоднорідна
Джерела енергії	фізична сила людей  та тварин	вода, вітер, пара, газ, електрика, атом
Швидкість технічного прогресу	незначна	стрімка

 

 

 

Зміна однієї стадії іншою супроводжується зміною форм власності, способу виробництва, технологій, соціальних інститутів, політичного режиму, способу життя, культури, кількості населення, соціальної структури суспільства (див. табл.).

У доіндустріальному суспільстві, яке ще називають традиційним, визначальним чинником розвитку було сільське господарство, а головними інститутами — церква та армія. В індустріальному суспільстві — промисловість з корпораціями і фірмами на чолі, а в постіндустріальному — інформація, теоретичні знання з вищою школою як місцем формування і зосередження цих знань.

З переходом від індустріального до постіндустріального суспільства економічна сфера (виробництво товарів) перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати. Власність як критерій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються місцем професійним.

Досліджуючи різні моделі суспільного устрою, український філософ Ю. Павленко доходить висновку, що нині, на межі II і III тисячоліть, людство переживає одну з найсуттєвіших у своїй історії трансформацій — глобалізацію, перетворившись на єдину (глобальну) функціональну систему. Центральне місце в ній посідає Захід на чолі зі США.

Захід у межах цієї системи розвинув неймовірні для попередніх епох продуктивні сили, створив усесвітню фінансову систему і всесвітнє інформаційне поле. Інформаційна гегемонія сьогодні починає відігравати визначальну роль: домінуючи над виробничою і фінансовою сферами, інформаційна сфера визначає їх характер. Тому новий тип суспільства, який нині утверджується, називають інформаційним.

222222222222222222

Поняття "соціальний інститут". Інституціоналізація громадського життя

Важливим елементом соціальної структури є соціальний інститут (лат. institutum — улаштування, установлення). Саме через той або інший соціальний інститут забезпечується організація і регулювання сумісної діяльності людей, сталість соціальних відносин, від яких залежить буття соціальних груп і соціальних спільностей. В соціології соціальний інститут розглядається як:

• певна сукупність установ, які відповідають соціальній структурі суспільства;

• сукупність соціальних норм і культурних зразків, які визначають сталі форми соціальної поведінки і дії,

• система поведінки у відповідності з цими нормами.

Поняття "соціальний інститут" запозичене соціологією з юридичної науки, де воно означає сукупність юридичних норм, що регулюють соціально-правові відносини (інститут наслідування, шлюбу та ін.) і використовується достатньо широко, хоча найчастіше і поза точним визначенням. Наприклад, симпатики функціоналізму розглядають інститути як спрямовані на задоволення "потреб" індивідів або суспільства, тоді як прихильники феноменології цікавляться тим, яким чином люди створюють і видозмінюють різні інститути, а не просто реагують на їх існування.

Нерідко термін "інститут" використовують для позначення конкретних форм комплексів функцій, які виконуються деякими членами групи від імені всієї групи, а іноді цим терміном іменують соціальні ролі, особливо важливі для групи або суспільства (інститут материнства). Згідно зі структурно-функціональним підходом, соціальний інститут розглядається як сталий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, установок, які регулюють різні сфери людської діяльності і організовують їх в систему ролей, статусів, що й утворює соціальну цілісність. в цьому контексті соціальний інститут виступає узагальненим показником (в порівнянні з роллю) в соціальній структурі суспільства, бо він складається з багатьох ролевих позицій та їх компонентів.

Не дивлячись на цю багатоманітність теорій соціальних інститутів, можна виділити певні загальні елементи, які характеризують будь-який соціальний інститут.

По-перше, у всіх групах, які мають зачатки інституціоналізації, існують певні способи дії від імені членів групи як цілого; ці способи дії повинні виконуватися незалежно від особистих інтересів включених в даний інститут індивідів.

По-друге, будь-який соціальний інститут має функції, які можуть носити різний характер. Серед них:

• ті, що регулюють поведінку членів суспільства, соціальних груп;

• ті, що забезпечують стабільність суспільного життя;

• ті, що створюють можливість задоволення різного роду потреб;

• ті, що здійснюють інтеграцію прагнень, дій і відносин індивідів і забезпечують внутрішню згуртованість спільності.

По-третє, в рамках окремих соціальних інститутів виділяється система соціальних ролей.

Інститути, таким чином, є символами порядку і організованості в суспільстві.

На основі усього вищевикладеного, можна дати наступне визначення соціального інституту.

Соціальні інститути — це організовані об'єднання людей, що виконують певні соціально значимі функції, які забезпечують спільне досягнення цілей на основі виконаних членами своїх соціальних ролей, що задаються соціальними цінностями, нормами і зразками поведінки 

33333333

О. Пригожин виділяє три типи організацій:

1) адміністративні, в яких жорстко задано структуру, наявний високий рівень формалізації відносин, директивно встановлено цілі й обмежено можливості працівників впливати на них. Належність до таких організацій не залежить від форми власності. Вони можуть бути державними, кооперативними, орендними, приватними (вузи, підприємства, фінансові установи тощо);

2) громадські, які на відміну від адміністративних організацій мають більш рухомі цілі, добровільне членство, менш формалізовану структуру, більші можливості впливати на кінцеву мету (політичні партії, профспілки, об’єднання за інтересами, спортивні організації та команди, культові організації тощо).

3) асоціативні, де відносини формалізовано мінімально, структура рухома, цілі не декларовано, а вплив індивідів на них є досить великим (сім’я і т. ін.).

В. Подмарков уважає, що виробнича організація як система об’єднує три підсистеми: технічну, економічну і власне соціальну. Предметом вивчення соціології є саме соціальна підсистема — соціальна організація. Слід розрізняти формальну й неформальну соціальну організацію.

Формальна організація — основа адміністративної структури, що являє собою систему узаконених знеособлених вимог і стандартів поведінки, формально заданих і жорстко закріплених наперед розписаними ролями й принципами. По горизонталі в ній відтворено вимоги функціонального поділу праці, а по вертикалі — відносини влади й субординації. На виробничому підприємстві формальну організацію репрезентовано системою підрозділів, груп і робочих місць з певними функціями чи статусами.

Система знеособлених вимог закріплюється нормами і взірцями поведінки, котрі є основними елементами культури і фіксуються у визначених ролях і приписах. Формальна структура утворює каркас відносин в організації і надає їм необхідної сталості.

Неформальна організація ґрунтується на принципах саморегулювання і самоорганізації. Вона (на відміну від формальної) не є жорстко структурованою, будується на основі індивідуальних особливостей працівників, специфіки відносин між ними. У ній переважають групові норми, не має жорстко зафіксованих стандартів.

Отже, формальна організація створюється відносинами між знеособленими посадами й професійними позиціями, а неформальна — між живими людьми в процесі їхньої спільної діяль- 
ності.