Україна – Прибалтика: вектори співпраці

 

Зміст

 

Вступ

Розділ І. Україна, Росія, Євроатлантика: деякі аспекти взаємовідносин

Розділ ІІ. Україна – Прибалтика: вектори співпраці

2.1 Геополітичний вибір  країн Балтії

2.2 Інтеграція в європейські  структури економічної співпраці  — надмета країн Балтійського  регіону

2.3 Сьогодення взаємин  України та країн Балтії

Висновки

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Міжнародні відносини є об’єктом зовнішньої політики, міжнародної політики в цілому. Втім, звичний для нас термін «міжнародні відносини» не зовсім точний, оскільки відповідні відносини ніколи не складаються безпосередньо між народами. Як демократія не буває безпосередньо владою народу, так і міжнародні відносини не бувають відносинами безпосередньо між народами. Вони опосередковуються державами — через охорону кордонів, митний контроль, візові режими, закордонні паспорти, монополію на здійснення зовнішньої політики тощо. Франкомовний еквівалент терміна «міжнародні відносини» — relations іnternationales, що дослівно означає «міжнаціональні відносини», чи відповідний англомовний термін дещо точніші, оскільки в західноєвропейській традиції нація ототожнюється з державою. Визначення «народу» як головного суб'єкта міжнародних відносин передбачає саме державні народи-нації, а по суті — держави.

Звичайно міжнародні відносини визначаються як система політичних, економічних, соціальних, культурних, воєнних, правових та інших зв'язків між державами й народами.

Вивчаються вони різними науками. Так, історія аналізує проблеми виникнення й розвитку зовнішньої політики та дипломатії. Економічна наука досліджує міжнародні економічні зв'язки. Наука міжнародного права зосереджується на вивченні норм і принципів, які регулюють систему міжнародних відносин, а також взаємовідносини в межах окремих груп країн або на двосторонній основі. Політологія відіграє особливо велику роль у дослідженні міжнародних відносин. Вже хоча б тому, що найважливішим об'єктом її вивчення є держава, яка виступає головним суб'єктом міжнародних відносин. Політологія зосереджується на дослідженні саме політичних зв'язків між державами, розглядаючи їх як суб'єкт зовнішньої політики.

Міжнародні відносини виступають специфічним видом суспільних відносин. Як і суспільні відносини в цілому, вони є відносинами між людьми; в них чітко вирізняються економічний, соціальний, політичний і духовно-культурний аспекти. Водночас міжнародні відносини характеризуються низкою особливостей. Це, по-перше, їх невладний характер. Влада є одним із основних регуляторів суспільного життя всередині держави, де існують відносини панування і підкорення, керівництва й підпорядкування. У відносинах між державами владні відносини як відносини панування і підкорення є не правилом, а відхиленням від нього. Тут має бути рівність партнерів під кутом зору міжнародного права. Це відносини конкуренції, суперництва або співробітництва і лише як виняток — панування й підкорення.

Оскільки міжнародні відносини не мають владного характеру, то постає проблема виокремлення їх політичного аспекту. Цей аспект не може бути визначений через владу, як це робиться стосовно політики всередині держави. Він може бути виокремлений на основі суб'єктів відносин, якими є політичні інститути та особи, що їх представляють. Іншими словами, міжнародні політичні відносини — це відносини між державами, політичними партіями, громадсько-політичними організаціями і рухами, міжнародними організаціями та іншими суб'єктами політики на міжнародній арені. За такого розуміння міжнародних політичних відносин навіть суто економічні відносини між державами як політичними інститутами набувають політичного характеру. Політичний аспект, політичні відносини складають основний зміст міжнародних відносин.

По-друге, система міжнародних відносин має децентралізований характер. Якщо всередині держави є загальнодержавний центр прийняття рішень, яким виступає система владних органів, то в міжнародних відносинах таких керівних центрів, діяльність яких ґрунтувалася б на пануванні й підкоренні, немає.

По-третє, основним засобом розв'язання суперечностей в міжнародних відносинах є консенсус — прийняття рішення на міжнародних конференціях, нарадах та в міжнародних організаціях на основі спільної згоди учасників без проведення формального голосування, якщо проти нього не виступає жоден з учасників. Консенсус застосовується також як засіб забезпечення єдності позицій держав до проведення голосування з обговорюваних питань, яке в такому разі відкладається на час процесу узгодження. Консенсус має важливе значення в досягненні домовленості між державами, оскільки відкриває можливості для відшукання взаємоприйнятних рішень для всіх учасників переговорів. Він передбачає прийняття рішень усіма державами на основі добровільних компромісів, поваги суверенітету одна одної, рівності і взаємного визнання інтересів сторін, виключає диктат, тиск або прийняття рішення механічною більшістю голосів на міжнародній конференції чи в міжнародній організації.

По-четверте, в міжнародних відносинах більшу, ніж у внутрішніх, роль відіграє суб'єктивний чинник, особливо діяльність керівників держав і міжнародних організацій, у розв'язанні наявних суперечностей.

Метою курсової роботи є визначення поняття «міжнародні відносини» і розгляд їх на прикладі держави Україна. При цьому особливого значення набуває висвітлення особливостей міжнародних відосин держави і спроможність її уникати конфліктних ситуацій у відносинах з іншими державами.

Об’єктом дослідження є міжнародні відносини країн сучасного світу.

Предметом курсової роботи є зовнішня політика України і її міжнародні відносини.

Методологічною основою курсового дослідження є принципи історизму та об’єктивності, проблемно-хронологічний, історико-порівняльний методи та метод аналізу.

Матеріали періодичної преси відображають реалії сьогодення, основні чинники українсько-російських, українсько-балтійських відносин на сучасному етапі. Автори статей зазначають поглиблення позитивної тенденції в розвитку відносин України з сусідніми країнами. Сжора І., Віднянський С., Гончаренко О., Железов Б., Шредер Х. висловлюють думку про необхідність розвитку і поширення розвитку українського співробітництва з іншими державами для покращення економічного, політичного, культурного стану держави, яка в 1993 році потрапила в економічну кризу. Тому пріоритетним напрямком на той час держава обирає західний вектор і підписання угод із прикордонними країнами: Білорусія, Румунія, Угорщина, Польща тощо.

Забезпечення державою своєї безпеки із підписанням угоди з Польщею про кордони і яка ж співпрацює з НАТО, забезпечили Україні, на думку Гаджиєва К., Кононенко Л., Симен Е., Симоненко Р., Шпорлюка Р., певну захищеність від російської імперської політики. Відстороненість від Росії у пострадянський період, вимагає від української влади розробки нової постбіполярної стратегії зовнішньоекономічного і політичного напрямку, що на думку Грищенко Т., Видріна Д., Кононенко С. призводить до поглиблення і розвитку відносин із західними прикордонними країнами.

Проблемами співпраці із ЄС, за статтями Будкіна В., Гайдукова Л., Деркач А., Кашпіра Р., можуть стати монетарна політика ЄС та встановлення нових кордонів, що для України невигідно через можливість становлення її як держави „буфера” між Росією і Заходом. Практичне значення роботи полягає у можливості використання матеріалів курсового дослідження у підготовці до семінарських занять, для написання рефератів і творчих робіт.

Структура дипломної роботи складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ І. Україна, Росія, Євроатлантика: деякі аспекти взаємовідносин

 

На рубежі тисячоліть особливо гострою стає потреба звертатися до сакраментальних проблем людського буття, до долі країни і світу в цілому, прагнення вписатися в цей історичний інтер’єр. Значення подій і явищ кінця минулого століття полягає в тому, що в них відобразилися кардинальні зміни у геополітичній ситуації в світі: розпався Радянський Союз, змінився суспільно-політичний устрій в колишніх соціалістичних державах Центральної та Східної Європи, об'єдналась Німеччина, почав активно розширюватися Північноатлантичний альянс, економічно і політично посилюється Європейський Союз.

На міжнародній арені з'явився цілий ряд нових держав, які в свій час входили в зону сухопутної могутності, серед них — незалежна держава — Україна.

Як новостворена держава, Україна прагне усвідомити себе в геополітичному контексті і в контексті розвитку світової цивілізації, визначити, в чому полягають її пріоритети, реальні національні інтереси і виробити стратегію і тактику реалізації останніх.

Політична історія переконливо свідчить: спілкування українського народу з іншими народами було більш інтенсивним у період повної або неповної державності. Також і світ більше знав про Україну і виявляв до неї інтерес в період державності, а в періоди бездержавності Україна опинялась на периферії міжнародних контактів.

За своїми геополітичними складовими (територією, населенням, природними ресурсами) Україна сьогодні є помітним державним утворенням у світовій розстановці сил. В Україні розташований географічний центр Європи. Площа нашої держави в її сучасних кордонах складає 603,7 тис.кв.км. За цим показником Україна посідає друге місце в Європі, поступаючись лише Росії. В Україні проживає близько 50 млн.чол., це — шосте місце в Європі (після Росії, Німеччини, Італії, Великобританії та Франції). Україна виступає у світовій ієрархії країн як середня за величиною і рівнем розвитку держава, якій однаково далеко як до найбагатших та найпотужніших країн, так і до тих із них, що є найбіднішими на планеті.

У термінах класичної геополітики українську геостратегію сьогодні визначають дві головні парадигми: Євразійська та Євроатлантична, хоча останнім часом все більш актуальною стає Чорноморська. Специфіка геополітичних координат України полягає в її належності одночасно до двох регіонів — Європи та Євразії, причому в обох регіонах Україна займає периферійне положення.

Визначаючи роль і місце України в сучасному геополітичному просторі, з одного боку, слід враховувати тяжіння України до Росії — великої держави, з якою її об'єднує історичне минуле, багато в чому спільні стратегічні інтереси, насамперед, в економічній сфері, але насторожує непередбачуваність дій сучасних російських політиків, їхні постійні імперські амбіції, з іншого, — існує потяг до цивілізованої Європи з її традиціями парламентаризму, економічної стабільності і традиційною байдужістю до нашої держави.

Що стосується Чорноморської парадигми, то це, насамперед, регіональна і геополітична політика України в Криму. Тут Україні необхідно «навчитися жити і цивілізовано працювати з ісламом — рівноправною релігією в своїй країні, з кримськими татарами — корінним народом у своїй країні, з Туреччиною — сильним цивілізованим сусідом». Маємо уникати як косовського, так і чеченського сценаріїв, пам'ятаючи, що «на багнети можна спертися, але на них не можна сісти».

Українсько-російські взаємовідносини. Прогнозуючи взаємовідносини України і Росії, слід виходити з того, що їх успішний розвиток залежить від переводу цих взаємовідносин в русло стабільної системи міжнародного співробітництва, у відповідності з міжнародно-правовими актами. Останнім часом цей процес відбувається повільно, суперечливо.

Передусім, в економічній сфері. Україна ще тривалий час буде відчувати гостру нестачу енергоресурсів, потребу в ринках збуту власної продукції. Проте, все ще не спрацьовує належним чином Програма економічного розвитку України і Російської Федерації на 1998-2007 роки, численні угоди з економічних питань, хоча останнім часом намітились конструктивні підходи урядів обох країн до вирішення цих непростих проблем.

У політичній сфері взаємовідносини України і Росії мають визначатися встановленням дружніх, партнерських стосунків двох рівноправних суверенних держав, дотриманням положень Договору про дружбу, співробітництво і партнерство України і Росії, який, за словами міністра закордонних справ Російської Федерації Ігоря Іванова, «не тільки віддзеркалює об'єктивні реалії, але й спрямований в майбутнє, націлений на розвиток добросусідського, взаємного співробітництва в ХХІ сторіччі». Суттєвий вплив на українсько-російські відносини справляє внутрішньополітична ситуація в самій Росії. Росія після відставки Бориса Єльцина, обрання нової Державної Думи і обрання Володимира Путіна Президентом Російської Федерації вступила у якісно новий етап внутрішнього і геополітичного розвитку. Особливість його полягає в тому, що у ньому можна простежити як елементи прозахідної орієнтації, так і деякі тенденції до самоізоляції країни. Можна прогнозувати більш визначений, більш прагматичний і більш жорсткий підхід російського керівництва у відносинах з Україною. Загострення відбуватиметься головним чином через економічні питання, зокрема щодо вирішення проблеми заборгованості. Відвертіше звучатиме тема передачі Росії за борги частини державної власності України.

Як відомо, Росія і Білорусь, як найбільш тісно поєднані одна з одною в рамках СНД країни, стали на шлях створення Союзної держави. До такого об'єднання Росія схиляє й Україну. Україна ж віддає перевагу поглибленню співробітництва в економічній сфері, а не в політичній. Конструювання відносин Росії з Україною і Білоруссю є одним з найбільш серйозних випробувань російського суспільства на демократизм і спроможність органічно увійти в світове співтовариство на основі дотримання загальноприйнятих норм міжнародних відносин.

При цьому треба виходити з того, що поєднання, гармонізація відносин з Росією і Заходом є жорстким імперативом для України як сьогодні, так і на перспективу.