Характеристика української держави

Стаття 18 Конституції закріплює спрямування зовнішньополітичної діяльності України на забезпечення її національних інтересів та безпеки через "підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права". Ці норми і принципи закладено у деяких міжнародно-правових актах, зокрема у Статуті 00Н та Декларації про принципи міжнародного права.

Форми державного правління та устрою України

Своєрідність конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами й цілями, що ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від його змісту і визначається ним.

Будь-яка держава є єдина по суті, змісту й формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й корисно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення, а також управління загально – суспільними справами. На думку відомого юриста й філософа І.А. Ільїна, форма держави не “політична схема”, байдужа до життя людей, а жива організація влади народу. “Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, вмів організовуватися, щоб поважав закони цього устрою і вкладав свою волю в цю організованість”.

Типологія держав тісно зв'язана з поняттям форми держави. Особливості кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу його організаційного апарату, методів здійснення державної влади.

Базовою основою державно-правового будівництва в Україні є українська політико-правова доктрина, яка базується на гарантії прав людини й нації, а саме питання дотримання прав і свобод людини й громадянина є тісно пов’язане з поняттям форми держави, способу правління в тій чи іншій державі, політичного режиму держави.

Характер форми правління залежить від типу суспільства. В суспільствах, які не мають економічного обміну, і вимушені об’єднуватися через централізовану державну владу, формою правління є монархія. Там, де форма правління не спряжена із системою феодальної власності на землю і її верховним власником в особі монарха, вона має вид деспотії.

Для суспільств, що основані на обмінних стосунках між вільними, політично рівними суб’єктами – власниками, характерна республіканська форма правління.

Форма правління обумовлюється також конкретним розташуванням соціально – політичних сил і результатами боротьби між ними; історичними особливостями окремих країн; особливостями культури народу; впливом у країні політичних процесів, в тому числі воєнних.
Політичний режим, будучи сам зумовлений тими ж соціальними факторами, впливає на форму правління більш опосередковано, визначаючи ті її змінні риси, які пов’язані з історично – конкретними політичними ситуаціями в державі.

Теорія держави, фіксуючи в його історії реально – виникаючі форми правління, виробила кілька їх класифікацій. Найбільш поширена з них – це поділ форм держави за кількістю правлячих осіб. Якщо влада належить одному – монархія, якщо багатьом – аристократія, якщо всім – демократія, або республіка. Існування такої класифікації відмічено ще Геродотом. 

Унітарна держава - це єдине цільне державне утворення, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, що підкоряються центральним органам влади й ознаками державної незалежності не володіють.

Унітарна держава характеризується наступними ознаками:

- унітарний пристрій припускає єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі, представницькі і судові органи, що здійснюють верховне керівництво відповідними органами ;

- на території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства, одне громадянство ;

- складові частини унітарної держави (області, департаменти, округи, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;

- унітарна держава , на території якої проживають невеликі по чисельності національності, широко допускає національну і законодавчу автономію;

- усі зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи , що офіційно представляють країну на міжнародній арені ;

- має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюються центральними органами державної влади .

Розходження в ступені і формах контролю центральної влади над місцевими органами керування дозволяють говорити про централізовану і децентралізовану унітарну держави, але ці розходження стосуються вузької сфери керування .

До унітарних держав відносяться такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія, Україна.

Принцип демократизму держави опосередковує передусім взаємовідносини держави і суспільства, держави і особи. Цей принцип відповідає традиціям українського державотворення і знаходить своє виявлення в сучасних принципах формування органів державної влади, в їх системі структурі, складі та основних засадах функціонування.

Демократичною є держава яка всебічно і повно виражає волю народу, а її організація (будівництво) і діяльність постійно відповідають волі народу. Мається на увазі як загальна воля народу, так і воля окремих соціальних груп, спільностей та кожної окремої особи – людини і громадянина. Тобто, демократичною є держава, яка здійснює владу народу з його волі і відповідно до його волі.

Вихідним моментом демократизму держави є проголошення його на найвищому конституційному рівні, що здійснюється Основним Законом і пов'язано з конституційним визнанням державою статусу народу як єдиного джерела влади, його права реалізувати свою владу як через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, так і безпосередньо (шляхом виборів, референдумів), та закріпленням виключного за народом права визначати й змінювати конституційний лад України.

Відповідно до Конституції шляхом вільних і справді демократичних виборів обираються народні депутати України до парламенту – Верховної Ради, Президент, а також органи місцевого самоврядування України. Вибори до цих органів відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування (ст. 71 Конституції).

Органом державної влади, який уособлює представницьку демократію в Україні і є головним структурним елементом демократизму держави, визначена Верховна Рада. Лише вона має право представляти Український народ – громадян України всіх національностей – і виступати від його імені.

Демократизм держави виявляється також в принципах діяльності її органів і в основних засадах здійснення державної влади в цілому, зокрема він виявляється в гласності, відкритості роботи парламенту та інших органів державної влади.

Отже, з цього всього, що ми розглянули можна зробити висновок, що Україна це демократична держава, в ній дозволено все, крім того, що заборонено законом. Населення яке проживає в даний час в Україні повністю задоволено діями нашої незалежної, демократичної держави.

З розглянутих вище питань ми бачимо, що в Україні існує така форма правління, форма державного устрою, а також державно політичний режим які забезпечують розвиток і відбудову незалежної, суверенної Української держави. Хоч в наш час і проявляються деякі ознаки тоталітарного режиму, та все таки через деякий час про нього забудуть, тому що ми, молоде покоління, за відбудову нашої держави, ми за демократію, і ми сподіваємось, що наші сподівання на майбутнє здійсняться.

Проблеми і перспективи політичного реформування української держави

Політична реформа в Україні вже не перший день знаходиться серед найактуальніших питань на порядку денному політичного життя держави. В цьому напрямку багато тем обговорено, залучено багато експертів та матеріальних ресурсів. А спрогнозувати терміни її завершення доволі складно, майже неможливо.

Чому ж при всій можливій мобілізації ресурсів для вирішення цього питання конституційна реформа залишається актуальною. Це ми і спробуємо з’ясувати на основі аналізу перебігу процесу політичного реформування в Україні. Повертаючись до історичного минулого, слід зазначити, що ідея реформування політичної системи України з’явилась майже відразу після ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року.  Незважаючи на те, що Конституція була визначена європейською спільнотою однією з найдосконаліших, у процесі практичної реалізації Основного Закону виникло багато проблем, які випливали, по перше, з незавершеності формування правової бази політичної системи України, по-друге, з небажання української еліти виконувати Конституцію.

Значними віхами на шляху реформування політичної системи після ухвалення Конституції були: Всеукраїнський референдум 16 квітня 2000 року та Указ Президента України «Про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 6 березня 2003 року. Основною метою політичного реформування проголошувалася оптимізація політичної системи влади в цілому. Але декларативні цілі дуже часто далекі від реальних намірів. Протягом 2001 – 2004 років в Україні з’явилося дуже багато проектів конституційної реформи. Проекти множилися, але сам процес внесення змін до Конституції затягувався у часі, оскільки ніхто з
учасників політичного процесу не бажав поступатися владними повноваженнями.

Лише в результаті кризи, яка виникла в ході підбиття підсумків другого туру президентських виборів 8 грудня 2004 року Верховна Рада (ВР) ухвалила Закон України „Про внесення змін до Конституції України». Вищезазначений Закон, який вступив в силу 1 січня 2006 року, має як свої переваги, так і недоліки. До основних переваг слід віднести: суттєве посилення уряду; розширення повноважень ВР у сфері відносин з урядом (призначення прем’єр міністра за поданням Президента, ухвалення складу Кабміну за поданням прем’єр-міністра, прерогатива парламенту на розпуск Кабміну, відповідальність уряду перед ВР); додаткові повноваження Президента на розпуск парламенту та інші.

Але закон не позбавлений і протиріч, а саме:

1) схема заміщення керівних посад у системі виконавчої влади є суперечливою (шість порядків): прем’єр-міністр – в один спосіб, члени уряду, крім міністрів оборони та закордонних справ – у другий (пропонуються Прем’єром), і т.д.;

2) Процес проходження кандидатури прем’єр міністра є занадто заплутаним. (ВР-Президент-ВР);

3) Немає достатньої ясності в питанні здійснення парламентського контролю за діяльністю уряду;

4) Конституційні поправки є дуже не визначеними щодо процедур формування парламентських коаліцій та ін.

В цілому слід констатувати, що реформа 8 грудня 2004 року – це лише початок довгого і складного процесу реформування політичної системи України. Ситуація, що склалася в Україні після парламентських виборів 2006 року, є яскравим прикладом незавершеності процесу втілення у життя конституційної реформи. Серед представників п’яти політичних сил новообраного парламенту немає єдності щодо концептуальних засад та механізмів її впровадження. Активними прихильниками реформи є представники
Антикризової коаліції (ПР, КПУ, СПУ), які хочуть взяти реванш за поразку на виборах 2004 року, тому зацікавлені в максимальному послабленні інституту президентства. Представники ж НСНУ виступають за частковий перегляд положень реформи, за повернення реального впливу Президента на діяльність всіх гілок влади. БЮТ взагалі займає найбільш радикально критичну щодо конституційної реформи позицію, виступає за повний перегляд основних її положень. Отже, незаперечним фактом залишається те, що нинішнє загострення протиборства між представниками окремих груп української політичної еліти суттєво ускладнює процес імплементації конституційних змін.

Конституція в будь-якій державі створюється «з погляду вічності», в Україні ж процес створення Основного Закону стає вічним. Але слід замислитися над тим, що перш ніж знову переписувати Конституцію, потрібно відстежити реальні результати нинішнього реформування. А це можливо побачити тільки через певний проміжок часу. В протилежному випадку, українське суспільство буде втягнуто в перманентний конституційний процес, який взагалі не матиме шансу на завершення.

Насамкінець слід зазначити, що вдосконалення законів відбувається постійно і вони не повинні прийматись доти, поки не будуть врегульовані з боку чинного законодавства. Однак з позиції «Поступу», який має за мету диктатуру закону завдання Конституції полягає не тільки в розподілі повноважень гілок влади, а в наданні громадянину чіткого переліку прав та обов’язків, так само визначенні прав і обов’язків держави по відношенню до громадянина.

Література

1.      Конституція України. – К., 1996.

2.      Конституційне право України. Посібник. – К., 2003.

3.      Основи правознавства. – К., 2001.

4.      Конституційний лад України: загальні засади та основні принципи / http://osvita.ua/vnz/reports/law/9773

5.      В. В. Копєйчиков «Правознавство» Підручник - К., Юрінком Інтер, 2006

6.      Форма держави. Проблеми удосконалення державного правління, державного устрою і державного режиму в Україні / http://www.br.com.ua/kurs/Dergh_reguluvanya/25640-3.html

7.      Форми державного правління / http://www.refine.org.ua/pageid-1063-4.html

8.      «Плюси» і «мінуси» політичної реформи в україні / http://politua.info/content/view/101/

                            2