Інституційна структура Євросоюзу, загальна характеристика інституцій Євросоюзу

Отже, структуру організаційного механізму можна охарактеризувати як дворівневу. Перший (базовий) рівень становить інституційний механізм (система п'яти інститутів), для другого (інші органи) характерне різноманіття організаційно-правових форм і загальних умов діяльності.

Кожний інститут Європейського співтовариства є тимчасово інститутом для двох других, "секторних" Співтовариств (з 1967 р.), а дорівнює (з 1993 р.) - інститутом Європейського Союзу в цілому. Наприклад, Європейський парламент - це парламент і ЄС, і ЕОВС, і Євратому, і Парламент усього Союзу. Це ж саме відноситься до інших інститутів.

Відповідно при прийнятті рішень вони діють в одному випадку як інститут Європейського співтовариства й керуються його установчим договором, в іншому - застосовують правила договорів в ЕОВС або Євратомі.

Правила діяльності інститутів у рамках різних опор Союзу (або навіть усередині їх) можуть бути різні, але у всіх випадках від імені Союзу виступають одні й те ж керівні органи. Єдиний інституційний механізм є однією із ключових умов організаційної єдності Європейського Союзу як інтеграційна організація.

Незважаючи на те що інститути є загальними для всього Союзу, основи їхнього правового статусу закріплюються в установчих договорах Європейських співтовариств. Цьому питанню в Договорі про ЄС присвячена окрема частина - частина п'ята "Інститути Співтовариства".

Саме тут встановлені порядок формування, склад, а також загальний порядок діяльності всіх п'яти інститутів ЄС і Союзу в цілому, а також деяких інших органів (Європейський інвестиційний банк, Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів).

Що стосується повноважень, то вони можуть випливати з різних норм установчих документів, як Співтовариств, так і Союзу (у рамках ЄС головним джерелом повноважень, нагадаємо, служить частина третя установчого договору "Політика Співтовариства").

Для деяких інститутів і органів Союзу детальні правила їхньої внутрішньої організації й діяльності виділені й закріплені в уставах, прикладених як протоколи до установчих договорів.

Правове положення багатьох органів Союзу закріплюється в нормативних актах інститутів і інших джерел вторинного права. Наприклад, для Омбудсмана таким є рішення Європарламенту про загальні правила й умови його діяльності, для Військового штабу і Військового комітету - спеціальні рішення Ради Європейського Союзу; Європол функціонує на основі спеціальної конвенції в його установі.

Нарешті, кожний інститут і багато інших органів Союзу мають свої внутрішні регламенти (для судів - процесуальні регламенти). Так називаються документи, у яких встановлюються процедурні правила. Із цієї причини в англомовних джерелах зазначені документи йменуються "правила процедури".

 

2. Види інституцій Євросоюзу, їх структура, склад, функції та повноваження

 

З 1967 р., коли набув чинності "Договір про злиття", по 1 листопада 1993р. Рада виступала як "Рада Європейських співтовариств". Після набрання чинності Договором про Європейський Союз повна офіційна назва цього інституту - Рада Європейського Союзу.

З урахуванням особливостей складу Ради (у ньому засідають міністри країн-членів), у засобах масової інформації й науковій літературі його також часто йменують "Раду міністрів". Однак ця назва зараз є неофіційним.

У західноєвропейській доктрині Рада, незважаючи на склад, традиційно характеризується як головний законодавчий орган Європейського Союзу. Характеристика Ради як законодавця нині прямо відбита в установчих договорах, хоча поряд із законодавчим він здійснює багато інших повноважень, у тому числі й з виконавчої влади.

У відповідності зі ст. 146 Договору про ЄС до складу Ради входять "по одному представнику від кожної країни-члена на міністерському рівні", тобто всього в Раду в цей час входить 27 членів.

Як видно із процитованої норми, члени Ради - це, як правило, міністри урядів країн-членів. Які саме міністри - установчі договори не визначають.

Первісна практика додержувалася традицій міжнародних організацій: учасниками засідання Ради від кожної країни, як правило, були члени уряду, відповідальні за зовнішні зносини, тобто міністри закордонних справ. Однак незабаром з'ясувалося, що такий підхід малоефективний. Рада - орган, насамперед, законодавчий. Нормативні акти по конкретних питаннях громадського життя більш професійно можуть обговорювати й приймати галузеві міністри, відповідальні у своїх країнах за відповідну галузь керування. У результаті вже в перші роки існування Європейських співтовариств Рада розділився на два види:

Рада по загальних питаннях, що засідає в складі міністрів закордонних справ або міністрів по "європейських справах" (така посада нині існує в урядах деяких країн-членів).

Рада по загальних питаннях приймає рішення зовнішньополітичного характеру, тобто в сфері відносин Співтовариств і Союзу із третіми країнами, а також з питань, що зачіпають Європейський Союз у цілому ("загальні питання"), наприклад, про скликання конференції по перегляду установчих договорів.

Рада по загальних питаннях також координує роботу й розподіляє компетенцію між різними "формаціями" галузевої Ради, інакше називаного спеціальним.

Галузева (спеціальна) Рада - Рада, що засідає в складі галузевих міністрів країн-членів, наприклад міністрів промисловості або транспорту.

Залежно від того, яка предметна компетенція галузевої Ради, і, відповідно, які міністри виступають його членами, вона має безліч різних спеціальних, "формацій", нині – 15.

Таку "формацію" в установчих договорах називають "Рада в складі глав країн або урядів". З урахуванням форми правління країн ЄС дана Рада звичайно включає 27 прем'єр-міністрів і одного президента (французького, тому що Франція - напівпрезидентська республіка).

Рада на вищому рівні збирається вкрай рідко, тому що "перші особи" країн-членів воліють зустрічатися в рамках іншого органа - Європейської ради. Останній, на відміну від Ради Європейського Союзу, не приймає нормативних актів, але, з іншого боку, не скований твердими процедурними правилами, як Рада.

Як будь-який орган, Рада має свою внутрішню структуру (внутрішньою організацією). Її елементами виступають Голова як керівний орган Ради й підрозділи, що грають роль його допоміжних органів.

Голова Ради - це не конкретна фізична особа, а країна - член Європейського Союзу в цілому. Від його ім'я відповідні обов'язки виконують міністри й інші відповідальні посадові особи, які ведуть засідання Ради, підписують прийняті їм рішення й т.д.

Внутріорганізаційні повноваження Голови складаються в керівництві роботою Ради Європейського Союзу і його підрозділів.

До них відноситься скликання засідань Ради, формування порядку денного для всіх його "формацій". При цьому не пізніше чим за тиждень до початку свого головування країна-член оголошує так звану семестрову програму діяльності Ради, що визначає перелік законопроектів і інших рішень, прийняття яких намічено на найближче півріччя.

Важливим правом Голови, про яке вже говорилося вище, є офіційне представництво Європейського Союзу на міжнародній арені з питань загальної зовнішньої політики. У цьому йому допомагають Генеральний секретар Ради й майбутнє голова.

У порівнянні з іншими інститутами ЄС, у структурі Ради Європейського Союзу вкрай високу роль грають допоміжні органи, що обумовлено непостійним характерам роботи Ради.

Комітет постійних представників (Соrереr). Комітет постійних представників - це допоміжний орган Ради, що включає керівників офіційних представництв країн-членів при Європейських співтовариствах (звичайно в ранзі послів) або їхніх заступників.

У нормативних актах і літературі, як правило, використовується скорочене найменування Соrереr - абревіатура від перших букв назви цього Комітету французькою мовою (Comіte des representants permanents). Головне завдання Соrереr - розглядати попередньо проекти рішень, що підлягають прийняттю Радою. Більшість законопроектів розглядаються в Соrереr на рівні заступників постійних представників. Комітет у даній "формації" називають Соrереr І. Він підзвітний галузевій Раді. Для обговорення загальнополітичних питань збирається Соrереr ІІ, членами якого виступають уже самого глави представництв. Документи цієї "формації" Комітету надходять у Раду по загальних питаннях.

Рада як головний законодавчий орган Європейського Союзу наділена широким спектром повноважень у рамках всієї "тріади" функцій легіслатури: законодавчої, фінансової (бюджетної) і контрольної.

Законодавчі повноваження. Серед прав і обов'язків Ради в сфері законодавчої влади найважливіше, основне значення мають властиво законодавчі повноваження - повноваження здійснювати правове регулювання суспільних відносин за допомогою видання нормативних актів. Рада має права й обов'язки також в інших областях, у тому числі в сфері виконавчої влади, але саме законодавчі повноваження в остаточному підсумку визначають положення даного інституту в наддержавному механізмі політичної влади ЄС і Союзу в цілому.

Характеристика Ради як "законодавця" у цей час прямо зафіксована в Договорі про Європейське співтовариство (ст. 207) і розкривається в його внутрішньому регламенті.

Бюджетні повноваження. Інший елемент "класичної тріади" - повноваження затверджувати розпис доходів і витрат у формі документа за назвою "загальний бюджет Європейського Союзу". У цей час повноваження по прийняттю бюджету здійснюються спільно Європарламентом і Радою: кожний з них контролює певні статті видаткової частини й може відхиляти проект бюджету в цілому.

Контрольні повноваження. Подібно законодавчим органам у країнах Рада здійснює контроль за тим, як виконуються прийняті їм нормативні акти й інші рішення "урядом" ЄС - Комісією. Контрольними повноваженнями відносно Комісії розташовує також Європарламент, причому тільки Парламент може залучати неї до політичної відповідальності у формі вотуму недовіри, що тягне відставку.

Основна частина контрольних повноважень Ради - це повноваження по контролю за виданням Комісією актів делегованого законодавства й інших "заходів по виконанню", правом приймати які її наділяє Рада. Із цією метою в структурі Ради утворені спеціальні комітети.

У силу організації й порядку своєї роботи Рада не цілком пристосована для здійснення завдань виконавчої влади, які вимагають безперервного, поточного керування громадським життям. Виконавчу функцію в Співтовариствах здійснює Комісія, на відміну від Ради працююча на постійній основі й не залежна від окремих країн.

Більше повноважень у сфері виконавчої влади Рада має при здійсненні іншого свого завдання: "координації загальної економічної політики країн-членів". Рада щорічно за пропозицією Комісії затверджує своєрідний план економічного розвитку ЄС, призначений як для Співтовариства в цілому, так і для кожної окремої країни-учасниці. Відповідний документ називається "загальні орієнтири економічної політики", і за їхнім дотриманням країнами-членами Рада здійснює контроль. Окремі "орієнтири" видаються Радою також у сфері політики зайнятості.

Окрему групу повноважень Ради утворить право формувати склад інших інститутів і органів Європейського Союзу, а саме, Європейську рахункову палату, Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів і деякі інші органи;

Найбільш важливим повноваженням Ради є заключення міжнародних договорів від імені Європейських співтовариств,або всього Союзу. До повноважень Ради відноситься також видання спеціальних зовнішньополітичних актів Союзу в рамках спільної зовнішньої політики й політики безпеки: загальних позицій, загальних акцій, а також рішень. Виключення творять лише документи програмного характеру (загальні принципи й орієнтири зовнішньої політики й загальні стратегії), які видає Європейська рада за пропозицією Ради.

У рамках Співтовариства або Союзу в цілому Рада наділена також правом вводити санкції проти закордонних країн, які здатні носити як політичний, так і економічний характер. Аналогічно вирішується питання про застосування військової сили.

Європейський парламент веде своє походження від Загальної асамблеї ЕОВС, заснованої в числі інших інститутів Паризьким договором 1951 р.

Термін "асамблея" був використаний для позначення аналогічних органів ЄЕС і Євратому. Однак в 1958 р. на той час уже єдина Асамблея Європейських співтовариств проголосила себе Парламентською асамблеєю, а в 1962 р. - Європейським парламентом.

Термін "європейський парламент" був уведений в установчі договори в 1986 р. Єдиним європейським актом і відтепер є єдиною офіційною назвою представницького інституту Співтовариств і всього Союзу.

Асамблея Європейських співтовариств спочатку займала дуже скромне положення в системі наддержавних інститутів.

Асамблея була переважно консультативним органом, хоча й мала деякі владні повноваження (право відправляти у відставку Комісію шляхом використання вотуму недовіри).

Однак у 70 - ті рр. XX в. положення стало мінятися. Із цієї пори, використовуючи термін із західної доктрини, починається поступова "емансипація" Європарламенту. З 1979 р. Асамблея починає обиратися прямим загальним голосуванням громадян Співтовариств, що істотно підвищило її вплив і авторитет. Єдиний європейський акт 1986 р. розширив її повноваження в законодавчому процесі (увів так звану процедуру співробітництва), а Договір про Європейський Союз перетворив Європарламент в орган, що спільно законодавствує з Радою по ряду питань.

Європейський парламент включає 732 члена (депутатів), що обираються в кожній країні-члені у відповідність із чисельністю населення, але не строго пропорційно (представництво невеликих країн завищене).