Мотивація поведінки і формування особистості

      Мотивація – це вид управлінської діяльності, який забезпечує процес спонукання особи  до дієвості, спрямованої на досягнення особистих цілей чи цілей організації.

      Теоретичний аналіз різноманітних моделей мотивації  показав як позитивні, так і негативні  аспекти їх використання, і це природній  процес, оскільки в “теорії і  практиці керівництва немає ідеальної  моделі стимулювання, яка відповідала б різноманітним потребам індивідів”. Запропонована нижче класифікація традиційно застосовується у різних країнах. Це такі моделі як: “батога та пряника”, первинної та вторинної потреби, внутрішньої та зовнішньої винагороди, факторна модель стимулювання, теорія справедливості, сподівання, соціальної справедливості та інші. Існуючі моделі мотивації надзвичайно різноманітні за своєю спрямованістю та ефективністю, при чому більшість з них придатні для використання лише у комерційному секторі.

      Проблема  вивчення мотивацій лише з психологічного аспекту, не дає можливості чітко визначити, що ж спрямовує людину до діяльності. Однак дослідження поведінки особистості у процесі активності подає певні загальні трактування мотивації діяльності суб’єкта, але навіть вони дозволяють розробляти прагматичні моделі.

      Різноманітні  теорії мотивації вчені розподіляють на дві категорії:

      · змістовні (теорія потреб Туган –  Барановського, ієрархія потреб Маслоу, теорія потреб Маккеланда, двофакторна  теорія Герцберга);

      · процесійні (теорія сподівань Врума, теорія справедливості, комплексна процесійна теорія Портера і Лоулера);

      Змістовні теорії мотивації окреслюють потреби, які спонукають людей до дій, активності.

      Згідно  теорії Маслоу є п’ять основних типів потреб (фізіологічні, безпеки, соціальні, успіху, самовираження), які формують ієрархічну структуру, що визначає поведінку особистості. Учений твердить, що потреби вищих рівнів не є мотивами для людини, доки не задоволені (хоч частково) потреби нижчого рівня. Однак ця ієрархічна структура не є абсолютною та незмінною.

      Спокійне  сприйняття утворення неформальних груп, якщо їх діяльність не спрямована на шкоду неформальній організації.

      Є три основні процесійні теорії мотивації: теорія сподівання, теорія справедливості та модель Портера-Лоулера.

      Теорія  сподівання заснована на припущенні, що людина спрямовує власні зусилля  для досягнення певної мети лише тоді, коли впевнена у задоволенні своїх  потреб чи досягненні цілі. Мотивація  є функцією фактора сподівання “витрати праці задля результатів”, а сподівання “результати – нагорода” і валентності (тобто відносного ступеня задоволення). Найбільш ефективно мотивація досягається, коли люди вірять, що зусилля обов’язково допоможуть досягнути мети і допоможуть отримати цінну винагороду. Мотивація слабшає, якщо ймовірність успіху чи вартість винагороди оцінюється людьми низько.

      В рамках теорії справедливості передбачається, що люди суб’єктивно оцінюють відношення винагороди до затрачених зусиль і  порівнюють його з тим, що отримали інші працівники за аналогічну працю. Несправедлива винагорода, за їхніми оцінками, приводить до виникнення психологічної напруги. Якщо людина вважає свою працю недооціненою, вона буде зменшувати витратні зусилля. Якщо ж особа вважає власну діяльність переоціненою, то навпаки, залишить обсяг витрачених зусиль на минулому рівні чи навіть збільшить його.

      Мотивація не є рівномірним процесом, який від початку до кінця пронизує поведінку індивіда, членів спільноти. Мотивація формується на основі тих  різнорідних процесів, які здійснюють функцію саморегуляції на окремих фазах поведінки. Від мотивації залежить, як і в якому напрямку будуть використовуватися різноманітні функціональні здібності. Мотивацією пояснюється вибір між різноманітними можливими діями, між різноманітними варіантами сприйняття і можливим змістом мислення, крім того не пояснюється інтенсивність та наполегливість вибраної діяльності та досягнення її результатів.

      Багатоаспектні  мотиваційні проблеми відносяться  до найважливіших в психології як в теоретичному, так і в прикладному плані.

      Особистість є вищою інтегруючою інстанцією, що керує психічними процесами. Особистість  характеризується активністю і, за словами  О.В.Шорохової, “виступає не як детектор зовнішніх впливів, а як сила, що виконує активну роль у перетворенні зовнішнього світу”. Таку активну сутність особистості надають саме її мотиви. Вони охоплюють собою усі структурні утворення особистості, особливо її спрямованість, характер, емоції, здібності, діяльність і психічні процеси. “Мотив відображає стан цілісної структури особистості, він враховує “Інтереси” усіх систем і є регулятором самих збудників” .

      Мотив часто визначається як те, чим свідомо  спрямовується діяльність людини по задоволенню своїх потреб. Отже, в основі всіх збудників поведінки  лежать потреби. Однак, одні збудники пов’язані безпосередньо з потребами, а інші спонукають людину до діяльності опосередковано через свідомість (утворення наміру, постановка цілей, прийняття рішень).

      Мотив діяльності виконує різні функції. Роздвоєння функцій мотиву відбувається в ході розвитку людської діяльності і пов’язано з її полімотивованим характером. Діяльність людини відповідає не тільки одному мотиву, її психологічним здобутком є те, що вона водночас відповідає двом або декілька мотивам. Одні мотиви виконують функцію спонукання (“мотиви-стимули”). Інші - оцінюють діяльність та надають їй особистісного смислу (“смислоутворюючі мотиви”). Мотив існує в певній ієрархічній структурі, яка визначається розподілом функцій між мотивом однієї і тієї ж діяльності. Такі ієрархічні відношення мотиву не тільки характеризують мотиваційну сферу особистості, але й виступають її центром. У цій ієрархічній структурі мотиви, що виконують функцію смислоутворення, завжди знаходяться на більш високому місці, вони являють собою провідний мотив особистості.

      “Мотив - це наявність відношення до діяльності, до світу в цілому, відношення, що стоїть біля витоків усієї суб’єктивної феноменології психіки”. Таким чином, закономірно вважати, що фактичне місце мотиву значно ширше й різноманітніше, ніж участь у діяльності. На підтвердження цього, у вивченні психологічних механізмів мотивації поведінки людини В.К.Вілюнасом були виділені так звані потенційні мотиви, що пов’язані з діяльністю генетично. Такі недіяльнісні мотиви виявляються й реалізуються не у зовнішньому праксисі, а неодмінно й по-особливому структурують загальну мотиваційно-смислову картину спрямованості особистості.

      Розрізнення функціональних та феноменальних характеристик, що беруть участь у спонуканні до дії, знайшло відображення в тенденції до розрізнення стійких та конкретно-ситуативних мотиваційних утворень, яка намітилась в останні роки. Стійкі мотиваційні утворення виявляються “потенційно, в усякому разі, як риса характеру - це згусток мотивів людини, що осів і закріпився в ній і що здобув внаслідок умов життєвого шляху і виховання особливу дієвість і стійкість”. Багаторазове формування в свідомості людини та реалізація в поведінці й діяльності певного мотиваційного утворення призводить до того, що це дієве утворення стає рисою характеру людини, якістю її особистості. Уявлення про ситуативну мотивацію поведінки пов’язане з розумінням мотиву як такого, що складається в процесі підготовки і здійснення безпосередньо спонукального ним акту діяльності. Це призвело до різноманітних спроб синтезу двох цих розумінь мотивації, зокрема до розробки уявлень про ситуаційне перетворення стійких мотиваційних утворень при підготовці та здійсненні конкретного акту діяльності.

      Розуміння психічного як процесу відображення дозволяє вважати, що в будь-якому психічному акті людина відтворює світ в образі. Образ світу будується людиною в реальному житті, бутті, в усьому складному сплетінні діяльностей суб’єкта. Образ світу людини є універсальною формою організації його знань, формою, що визначає можливості пізнання й керує поведінкою. Тому в такому розумінні особистісний смисл об’єктів та явищ діяльності виступає як “складова образів сприйняття і уявлень відповідних об’єктів та явищ, що відображає їх життєвий смисл для суб’єкта і презентує його суб’єкту шляхом емоційного забарвлення образів та їх трансформацій” .

      Зрозуміло, що мотиваційні компоненти виражаються  в особистісному смислі та виступають його “енергетичним” блоком, який характеризується інтенсивністю та історією формування.

      Процес  формування мотивації особистості відбувається через проходження стадій, які характеризуються певними якісними особливостями. Кожній стадії даного генеза відповідають певні психічні можливості та види мотивів.

      Мотив виступає тим самим як "джерело смислу об’єктів і явищ, значущих у контексті діяльності, яка розгортається" . Смислоутворюючі мотиви являють собою відносно стабільні смислові утворення, що характеризують структуру особистості. Особистісний смисл, який входить у внутрішній рух свідомості особистості, виявляє себе в плані зіставлення мотивів і дій, а точніше - різних мотивів однієї і тої ж діяльності, що виражає смислове ставлення особистості.

      Розглядаючи особистість як суб’єкт діяльності, доводиться досліджувати те, як особистість  перетворює, створює предметну дійсність, в тому числі й саму себе, вступаючи в активне ставлення до свого досвіду, до своїх потенційних мотивів, до свого характеру, здібностей і до продуктів своєї діяльності. Отже, особистість слід було б розглядати як сукупність смислових ставлень людини в світі, які набуваються в процесі життя, в суспільстві і які забезпечують орієнтування в ньому.

      Кожне ставлення несе в собі могутній мотиваційний заряд, витоки якого містяться в  сфері потреб людини. Мотиваційні  тенденції є “енергетичним” компонентом  ставлення, який визначає його силу та значення. В процесі формування ставлення поповнюються багатьма змістовними, інформаційними характеристиками, що визначають його індивідуальну своєрідність та місце в свідомості людини.

      Вирішальне  значення в рішенні проблеми відводиться мотиву. Якщо звести мотив до предмету, то мотив перестає виконувати функцію співвідношення мотиву й діяльності. Інтенціональна спрямованість діяльності визначається не предметом потреби, а предметом діяльності. Те, на що спрямована діяльність, не виступає предметом відповідної потреби. Це характерно для складних форм діяльності. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Роблячи висновок, можна сказати, що одним  з важливих питань мотивації поведінки  є пояснення її вчинків. Якщо знаєш  причини вчинків іншої людини,тобто  їх мотив,то можна не просто пояснити їх,а й передбачити. Це є важливим в спілкуванні і взаємодії людей.

      Часто люди схильні пояснювати свої успіхи чи невдачі так як їм вигідно,заради збереження і підтримки високої  самооцінки. Крім того, на результат  впливає  мотив успіху чи невдачі. Особистість орієнтована на успіх виявляє прагнення добитись успіху і їхні дії спрямовані на досягнення мети,інші – виявляють не стільки прагнення добитись успіху,як уникнути невдачі. Часто особистості, орієнтовані на успіх виявляють велику наполегливість у досягненні цілей,вони здатні вірніше оцінювати свої можливості,успіхи і невдачі. Протилежні особистості – не  відчувають задоволення від своєї праці,вони невпевнені в собі,мають занижену самооцінку.

      Отже,щоб  добитись чогось в житті слід бути реалістом- вірити в себе,свої можливості,впевнено йти до поставленої мети і звичайно,не менш важливим є ставлення вимог до самого себе. Хто ставить підвищені вимоги,той більшою мірою намагається добитись успіху. І останнє,не менш важливим є прояви тривожності особистісного характеру,які впливають на досягнення успіху,бо боязнь невдачі переважає в нім над прагненням до досягнення успіху. 
 
 
 
 
 
 

       Список використаної літератури

1. “Психологія” – підручник для студентів вищих закладів освіти. – Київ: “Либідь”. 2000 рік.

    2.Костюк Г. С. “Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості”.  - Київ .1989 рік.

      3. Забродін Ю.М., Сосновський Б.А. Мотиваційно-смислові зв’язки в структурі направленості людини. - Вопросы психологии, 1989, - №6. - С. 100-108.

          4. Леонтьев А.А. Одиниці  рівні  діяльності. - Вісник МГУ, серия №14 “ Психологія ” . - 1978. - №2. - С.3-13.

      5. Ліфарєва Н.В. "Психологія"

      6. Леонтьєв Д.А. Структурная организация  смысловой сферы личности. - Дис.  на соиск. уч. ст. канд. психол. наук. - М.: 1988.

      7. Патяева Е.Ю. Ситуативное развитие  и уровни мотивации. - Вестник  МГУ, серия №14 “Психология”, 1983. - №4.- С .23-33.

      8. Шорохова Е.В. Психологічний аспект проблеми особистості. - В кн.: Теоретические проблемы психологии личности. - М.:1974.- С.3-33.