В ході онтогенетичного розвитку особиста ідентичність є вторинною по відношенню до соціальної, так як вона формується на основі використання знань, набутих  в процесі соціалізації. Спочатку в наукових дослідженнях протиставлялися  особиста і соціальна ідентичність як суперечливі та абсолютно взаємовиключні поняття. Адже особистісна ідентичність передбачає відчуття своєї відмінності  від інших людей і, що важливо, в тому числі – від членів своєї групи. Оскільки важко уявити, як можна одночасно відчувати себе і подібним до членів групи і відмінним від них, то це протиріччя породило ідею про неминучість конфлікту різної міри гостроти та вираженості між цими двома видами ідентичності. Вважалося, що в кожний даний момент часу лише одна із них може бути актуалізована.

      Проте на сучасному етапі досліджень більшої  актуальності набуває теза про взаємодію  та взаємодоповнюваність понять соціальної та особистісної ідентичності. Наприклад, М.Яромовіц запропонувала власне трактування  співвідношення цих понять. Вона розглядає  особисту ідентичність як субсистему знань індивіда про себе, котрі  формуються при порівнянні себе з  членами своєї групи і складаються  із комплексу рис, специфічних для  Я. Соціальна ідентичність теж розуміється  як набір якостей, але тих, які  виявлені в ході порівняння представників  своєї та “чужої” групи.

      Відповідно  до такого тлумачення походження соціальної та особистісної ідентичності, були проведені  практичні дослідження (1998). Було виявлено, що соціальна ідентичність домінує  у тих, у кого високий рівень відмінностей при порівнянні “Ми – Вони”  і низький рівень розбіжностей при  порівнянні “Я – Ми”. Особистісна  ідентичність більш притаманна тим, у кого високий рівень відмінностей у випадку порівняння “Я – Ми”  і низький – при порівнянні “Ми – Вони”. Отже, усвідомлення своєї неповторності здійснюється через пізнання власної особистості  та характерологічних якостей і  властивостей інших людей.

      Успішна адаптація людини в суспільстві  передбачає сформованість і соціальної, і особистої ідентичності, тобто  здатності переключати увагу  з однієї перспективи на іншу. Такої  думки дотримується також У.Дойс. Він вважає, що особиста ідентичність є однією із соціальних репрезентацій  і має сенс лише як організуючий принцип в системі взаємовідносин індивіда і групи.

      За  Х.Теджфелом, досягнення ідентичності можливе як посередництво розвитку особистісної ідентичності, так і  через формування соціальної ідентичності. Одна і та ж людина буде діяти  як окрема особистість при актуалізації в структурі Я особистісної ідентичності і як член соціальної групи –  при актуалізації соціальної ідентичності.

      Г. Брейкуел підкреслює соціальне походження ідентичності, бо лише у взаємодії  із соціальним світом людина активно  засвоює поняття, з допомогою  яких пізнає себе. Вона запропонувала модель структури ідентичності, що включає чотири компоненти: біологічний організм, час, ціннісний вимір та змістовний вимір.

      1. Біологічний організм – це  серцевина ідентичності, усвідомлення  своєї фізичної окремішності. Це  найперший тип ідентичності в  онтогенезі, однак з часом він  стає менш важливим.

      2. Змістовний вимір – це ті  характеристики, якими індивід користується  щоб описати себе як унікальну  особистість. Змістовні характеристики  відносяться як до соціальної  ідентичності (виконувані ролі, належність  до певної групи), так і до  особистісної (цінності, мотиви, емоції, установки). Змістовний вимір розширюється  в ході життя людини, тому актуальний  зміст ідентичності змінюється  у відповідності із змінами  соціального контексту.

4. Ціннісний вимір – це оцінка елементів змістовного виміру. Відповідно до соціальних норм і цінностей, вона може бути як позитивною так і негативною. Оцінки також нестатичні, вони можуть змінюватися разом із змінами наявної соціальної ситуації.

      4.Час. Виділяють два аспекти цього компонента: суб’єктивний час і біографічний час. В плані суб’єктивного часу протікає розвиток ідентичності. Змістовний та ціннісний параметри ідентичності визначають структурну організацію біографічного часу.

      Деякі науковці (Е.Гофман) виділяють наступні три типи ідентичності:

      1.Соціальна  ідентичність – типізація особистості  іншими людьми на основі атрибутів  соціальної групи, до якої вона  належать.

      2.Особиста  ідентичність – індивідуальні  ознаки людини та унікальність  комбінації фактів її життя.

      3.Я-ідентичність  – суб’єктивне відчуття індивідом  своєї життєвої ситуації та  її своєрідності.

      Отже, категорія ідентичності відображає не тільки цілісність психічного життя  людини, але і її органічний зв’язок  з соціокультурним світом. Гармонійне взаємодоповнення особистісної та соціальної ідентичності сприяє як особистісній зрілості, так і збагаченню суспільних взаємин. Так Е.Еріксон застосував теорію ідентичності в психобіографічному методі, ціль якого в осмисленні історичної фігури лідера при всій її унікальності, “законфліктованості”, як “прототипу свого часу, що відповідає специфічним життєвим потребам своїх  послідовників”. В психобіографіях  М.Лютера та М.Ганді він прослідкував схему розвитку особистісної ідентичності двох харизматичних лідерів –  основоположника Реформації та індійського  політичного діяча. Непроста особиста доля кожного з них стала предвісником, стимулом широких соціальних змін.

      Життя М.Лютера стало подією тому, що він  відкрив шлях подолання внутрішнього конфлікту через внутрішнє удосконалення  як єдину можливість спасіння. Духовне  рішення Лютера виходило за рамки  власне теологічних проблем, а виражало суть необхідних змін в соціально-психологічному образі світу та людини. Створена Лютером  протестантська модель християнської  релігії виявилась квінтесенцією  соціальних очікувань та прагнень всіх верств німецького суспільства. Еріксон  припускає, що криза ідентичності молодого Лютера є ключем до розуміння його подальшої діяльності. Основною причиною затяжної кризи ідентичності в юності став дитячий конфлікт стосунків  з батьком.

      3. Основні психологічні  механізми формування  ідентичності

      Ідентичність  – стан усвідомлення себе і своєї  автономності, механізмом формування якої є ідентифікація, як процес емоційного, раціонального та діяльнісного самоототожнення  з іншою людиною чи групою. Через  ідентифікацію індивід засвоює  певну систему цінностей та норм, зразки поведінки та соціальні ролі. Ідентифікація – багаторівневий та багатоаспектний феномен, що обумовлює  динаміку розвитку особистості.

      Поняття “ідентифікація” було введене З.Фрейдом  для пояснення походження хворобливих  фантазій меланхоліків, для позначення специфічних відносин, які виникають  у дитини з батьками тієї ж статі  і не можуть бути пояснені почуттям любові. Внаслідок ототожнення себе з іншою людиною з’являється  наслідування поведінки, прийняття  її норм та цінностей.

      В теорії соціального навчання (А.Бандура) підкреслюється, що найважливішими детермінантами ідентифікаційного процесу є  соціальні фактори. В сучасній психологічній  науці ідентифікація розглядається  як важливий компонент соціалізації, який забезпечує взаєморозуміння між  людьми і опосередковує розвиток особистості в онтогенезі. Через ідентифікацію відповідно до суспільного та культурного контекстів відбувається структурування самосвідомості, яка є підгрунтям для становлення ідентичності.

      Тобто, ідентичність є соціальною за походженням, вона формується в результаті взаємодії  індивіда з іншими людьми. Зміни  змісту ідентичності теж обумовлюються  змінами в соціальному оточенні.

      Ідентичність  – динамічна структура, її становлення  відбувається протягом всього життя  людини, починаючи із найперших етапів онтогенезу. Цей розвиток нелінійний та нерівномірний, може іти як в прогресивному, так і регресивному напрямку. На поведінковому рівні ідентичність можна розглядати як процес вирішення  життєво важливих проблем. Кожне  прийняте рішення щодо власного самовизначення в житті буде вносити вклад  в формування структури ідентичності.

      На  думку Д.Радьяра, ідентичність –  централізований стан свідомості, який функціонує на кількох рівнях. На основі цих рівнів можна простежити генезис  ідентичності. Першим рівнем є біологічна самість, яка засвідчує родову та видову сутність людської істоти. Другий рівень розвитку самості – культурний, який передбачає ототожнення індивіда з власною діяльністю та суспільним досвідом. Третій рівень – соціокультурний, або як зазначає З.С.Карпенко – рівень, який представляє особистісну самість. Четвертий – індивідуальний рівень самості, який відображає здатність індивіда до самоактуалізації. Найвищим рівнем розвитку є надіндивідуальна самість, яка відображає надособисті, духовні діапазони свідомості.

      Еріксон розглядав процес розгортання ідентичності через послідовність стадій відповідно до епігенетичного принципу дозрівання. Епігенетичний принцип – це положення  про біологічну зумовленість проходження  восьми стадій особистісного розвитку, універсальних для всього людства. Кожна стадія супроводжується кризою, яка обумовлена фізіологічним дозріванням та суспільними вимогами до особистості на даному етапі.

      Життєвий  цикл, за Еріксоном, включає вісім  стадій розвитку особистості. від народження до глибокої старості. Кожний віковий етап характеризується своїми завданнями та особливостями активності людини. Становлення ідентичності особистості може проходити як по нормальній лінії, так є можливою і аномальна лінія розвитку. Порушення, які виникають в процесі формування особистості є специфічними для кожної стадії.

      Стадія 1. Це період від народження до одного року. Основною потребою дитини є любов  та турбота батьків. В результаті формується базова довіра до людей, позитивні  очікування від суспільства та життя. Недостатність піклування про дитину приводить до появи недовіри до людей, емоційної ізоляції.

      Стадія 2. Триває від одного року до трьох. Формується така важлива якість особистості  як самостійність та впевненість  в собі. Сумніви в своїх силах  та надмірна сором’язливість є головними  проявами аномальної лінії розвитку.

      Стадія 3. Охоплює період від 3 до 5 років, коли домінуючою характеристикою особистісного  розвитку є активність, допитливість, багата уява. На протилежному полюсі – пасивність, інфантильна заздрість до інших людей, безініціативність.

      На  стадії 4 (5 – 11 років) формується працелюбність, почуття обов’язку, активно йде  розвиток пізнавальних та комунікативних умінь. Несприятливий соціалізуючий  вплив породжує в дитини почуття  неповноцінності, конформність, песимізм.

      На  стадії 5 (11 – 20 років) домінуючою потребою особистісного становлення є  життєве самовизначення, формування ідентичності.

      Стадія 6 (від 20 до 40-45 років) – це період ранньої  дорослості, коли виникає потреба  у близькості до людей, бажання бути корисним іншим. Порушення особистісного  розвитку викликають ізоляцію від людей, уникнення близьких контактів, непередбачувану  поведінку.

      На  стадії 7 (від 40-45 до 60 років) визначальною потребою особистості є творчість. Продуктивна праця з іншими людьми, різноманітна, повноцінне життя, задоволеність  сімейними відносинами, батьківська  гордість характеризують сприятливу лінію  розвитку. Егоїзм, непродуктивність в  роботі притаманні для аномальної лінії  становлення.

      Врешті  на останній стадії 8 ( після 60 років) з’являється  відчуття повноти життя, спогади  про минуле, оцінка всього зробленого. Зріла та здорова особистість  здатна прийняти своє життя таким, як воно є, усвідомити корисність свого  існування та неминучість смерті. В протилежному випадку людина переживає  відчай, страх та розчарування.

      Порушення становлення ідентичності має різні  форми:

• дифузія ідентичності, що проявляється в інфантильній поведінці, неможливості здійснити професійне і особистісне самовизначення;
• дифузія часу пов’язана з неадекватним відчуттям часу. Людина відчуває себе водночас молодою і дуже старою;
• застій в роботі – порушення природної працездатності, захопленість непотрібними речами, нездатність виконувати відповідні для свого віку задачі;
• негативна ідентичність виражається у запереченні традиційних цінностей і ролей, слідуванні зразкам поведінки, які не схвалюються оточуючими

      Успішне подолання кризових явищ залежить від  попереднього досвіду молодої людини, її самооцінки та психологічної готовності до здійснення власного життєвого вибору. Становлення ідентичності – суто індивідуальний процес, особливий для  кожної людини. Значною мірою він  визначається внутрішніми характеристиками особистості та впливом соціального  середовища, зокрема сім’ї, школи, етнічними  особливостями та іншим.

      Ідентичність  – це, насамперед ідентифікація  з цінностями. Кожній людині притаманна індивідуальна, специфічна ієрархія цінностей, яка формується на основі самовизначення. З.С.Карпенко виділяє (1989) діяльнісно-особистісні та суб’єктивно-особистісні передумови самовизначення. До перших вона відносить характеристики пізнавальної, трудової, комунікативної діяльності суб’єкта, що розуміються як об’єктивування людських мотивів, здібностей, характерологічних властивостей. Суб’єктивно-особистісні передумови самовизначення представлені мотиваційно-потребною сферою особистості, проявляються у її напрямленості.