Розвиток психології в України

Зміст

1)Поняття про психологію

2)Становлення української психології

3)Представники психології в Україні та їхні погляди

4)Психологія України у XX ст.

5)Психологія Західної України

6)Психологія за часів СРСР

7)Психологія в еміграції

8)Сучасна психологія

9)Висновок

10)Використана  література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поняття про психологію

  Психоло́гія (від грецького  (psyché) — душа, дух;  (logos) — вчення, наука) — наука, що вивчає психічні явища (мислення, почуття, волю) та поведінку людини, пояснення яких знаходимо в цих явищах. Психологічне знання розвивалося з доісторичних часів в магічній та міфологічній традиціях. Вперше як галузь наукового знання психологія постає в філософських вченнях античних мислителів. Досьогодні значний вплив на наукові уявлення про душу, психічний світ справляє розвиток суміжних наук (медицина, педагогіка) та людських практик (мистецтво, релігія, управління), які, в свою чергу, користуються з досягнень психології.

Прийнято говорити про історію  психології в контексті західної культури, хоча наукова думка арабського світу, Індії, Східної Азії має свої давні традиції та безсумнівні досягнення в теорії та практиках психічної діяльності.

  Розвиток психологічних знань на українських теренах пов'язаний з європейською (від античних до сучасних авторів) традицією. З найдавніших часів знання самої людини, розуміння властивостей і механізмів її поведінки, законів її психічної діяльності, фактів і умов її розвитку та формування, складали і складають по сьогоднішній день одну з найбільш необхідних частин професійних знань вчителя, одну з основ його педагогічної діяльності. В розв'язанні цього важливого завдання велика роль належить і українській психології.

  Розвиток вікової психології в Україні, як і всієї психологічної науки, має суттєві особливості, зумовлені тривалим розташуванням її між імперіями на заході і сході, тому немало вітчизняних учених, мислителів починали свої дослідження в Україні, а потім з різних причин перебиралися до політичних центрів цих імперій і нерідко асимілювалися там. Попри те, вони залишали помітний слід у вітчизняній психологічній науці, яка розвивалася і на українських теренах, часто всупереч багатьом різноманітним труднощам і перешкодам.

 

Становлення української психології

На шляху становлення української  психології як науки, виникали різні школи, напрями і концепції. Приблизно до початку 19 сторіччя психологія залишалася інтегральною частиною поодиноких філософських систем, не відокремившись в окрему науку. У цьому останньому розумінні можна говорити про початки філософської психології в Україні вже у княжі часи. Перші прояви формування прикладної наукової психології  можна спостерігати в Київській Русі. Глибока та яскрава культура Київської Русі відбилася і в започаткованих принципах допомоги не тільки старцям та убогим, але й "бісним", тобто психічнохворим. Київський митрополит Никифор I, розвиваючи у своїх богословсько-філософських творах християнську тезу про подвійну — душевно-тілесну — природу людини, аналізував основні даності волі, почувань та розуму й п'яти органів чуттів. З занепадом релігійно-філософської думки завмирає і

психологічна  проблематика, але питання подвійної  природи людини знову виразно  з'являється у 16 сторіччі у полемічно-філософських писаннях І. Вишенського

  Значним науковим, культурним та просвітницьким центром України була Києво-Могилянська академія (1589-1814), створена у 1632 р. у результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл. Курс психології читав І. Гізель, а професори Л. Баранович та Й. Галятовський приділяли психології увагу у своїх творах, спираючись на філософію Аристотеля.

Представники психології в Україні та їхні погляди

Яскравим представником української  психологічної науки вважається відомий філософ, психолог, професор - Георгій Кониський (1717-1795).Його позиція характеризується історичним оглядом вивчення душі та її поділом на вегетативну, чуттєву і раціональну. Кониський визнавав активний характер відображення предметного світу органами чуття. Він вважав, що головними властивостями раціональної душі є її нематеріальність і безсмертя, визнаючи необхідність "згоди" між душею і тілом .Визначаючи , що передусім відрізняє одухотворене тіло від неживого, вчений вдається до кількісного (численні дії душі) та якісного (тіло саме не може бути причиною дій, нею виступає душа) критеріїв.

Традиції Києво-Могилянської Академії продовжував і її вихованець, український філософ Г. Сковорода. Вихідною позицією в його тлумаченні психіки була феноменологія самопізнання як пізнання найглибшого в бутті. Він розглядав психіку людини як мікрокосмос, який є образом і подобою макрокосмосу: через самопізнання своєї суті пізнати суть світу. Підтвердженням тому є життєвий досвід мислителя-мандрівника. Г. Сковорода досліджував перехід людини від плану "буденної свідомості" до плану "філософської". Він був переконаний у здатності людини бачити дві природи, а в їх взаємній співвіднесеності пережити почуття буття, відчути буттєву (Божу) "безодню". Ця "безодня" таїться в самій людині. Страх, любов, почуття чудесного, розуміння світу як символу, простота бачення, на думку Г. Сковороди, є внутрішніми умовами прозріння, стежкою, яка веде до філософської мудрості.

У психологічних працях, які підготували викладачі Києво-Могилянської академії (більшість із них збереглася в рукописах), знайшли свій синтез античні ідеї (найбільш Аристотелівські), ідеї патристики та просвітництва. Розроблялись концепції щодо сутності душі взагалі, ролі росту і розмноження та чутливості тіла в формуванні душевних якостей, виявлялась сутність розуму та свободи волі. Особлива увага приділялась проблемі спонукання до людських дій та вчинків.

  Психологія виділяється в самостійну науку в середині XIX століття. У цей час широку популярність здобули погляди українського філософа П. Д. Юркевича, який починав свою діяльність викладачем у Київській духовній академії. На відміну від ідеалістичного раціоналізму Г. Сковороди ,П.Юркевич підкреслював роль почуттів у житті людини та вказував у своєму підручнику педагогіки на вагу емоціонального моменту у вихованні. Набагато випереджаючи ідеї представників екзистенціалістичного, персоналістичного та інших філософсько-психологічних напрямків, Юркевич стверджував індивідуальність людської істоти, вичленив особистісне "суще", яке перетворює те, що може бути (ідея), в те, що є (дійсність), визнавав пріоритет переживань, почуттів над розумом, спробував поєднати сутність та існування, гносеологічний та аксіологічний аспект у вивченні людини.

Ідеї вікової психології представлені у багатогранній літературній і  науково-публіцистичній спадщині Івана  Франка (1856-1916). Він цікавився такими проблемами психології, як проблеми особистості ("людини загалом"), її характеру та інших психічних властивостей, яких доводилося описувати у своїх творах . Для І. Франка проблема особистості була пов'язана з вихованням дітей. В оповіданнях ("Олівець", "Грицева шкільна наука", "Отець-гуморист" та ін.) він виявив себе прекрасним знавцем психології дитинства та юності, глибоко проаналізував умови, в яких розвивається особистість, певний її тип, характер, здібності тощо. Людину І. Франко розумів передусім як соціальну істоту, характер якої залежить від умов суспільного буття. Кожна людина є насамперед дитиною певного часу, народу, певних умов. За сприятливих умов виховання розвиваються найкращі риси характеру і здібності дитини, а за їх відсутності навіть найкращі природні задатки, будучи "не вживані і приголомшені, заніміють і захиріють у зав'язку".

  Психологічні та соціально-психологічні чинники, що зумовлюють особливості становлення релігійної свідомості, її структуру і функції детально вивчав філософ-богослов, психолог, письменник і публіцист Гавриїл Костельник (1886-1948), який аналізував розвиток людської психіки взагалі і психіки віруючих людей, які прийшли до релігії (труднощі і суперечності, які виникають у їхньому житті внаслідок ломки старого, звичного, стереотипного).

Велику увагу аналізу феномену віри приділяв Валеріан Горбачевський (1891-1957). У 30-х роках XX ст. у праці "Ідеократизм" він стверджував, що "віра в Бога стає для мислячої людини категоричним імперативом, бо дає людському духові обпертя". Розуму вона дає синтетичну ідею, що допомагає гносеологічно охопити повноцінність буття; для серця є джерелом, що цілющою водою скріплює почуття людської гідності; для волі є імпульсом до творчої праці та самовдосконалення. Без віри в Бога душа дитини, дорослого і літньої людини стає пусткою, бо замість віри в ній укорінюється скептицизм і нігілізм. Завдяки вірі в Бога людина зберігає душевну рівновагу й упевненість, налаштовується на творчість, ставлячи перед собою світлу мету - наближення до Бога.

 

Психологія України у XX ст.

Особливо активно розвивалася  вікова психологія у XX ст. Так, у 30-ті роки у Харкові було організовано Психоневрологічний інститут, а згодом на його основі - Всеукраїнську психоневрологічну академію, у структурі якої функціонував відділ дитячої та генетичної психології. У ньому працювали Олександр Запорожець (1905-1981), Лідія Божович (1908-1981), Петро Гальперін та інші вчені, які досліджували психологію практичної діяльності, образу, свідомості й діяльності, пам'яті, сприймання, особливості засвоєння знань учнями на основі розвитку мислення.

 

            Лідія Божович                           Петро Гальперін               Олександр Запорожець

Але не тільки прикладна медична  психологія розвивалася на Україні. Так, концепція психології народів  один із напрямків у соціальній психології, який виник у Німеччині (середина ХІХ століття) була розвинута в також і в Україні. Головним дослідником цього напрямку був вчений О. Потебня (1835 - 1891) та інші.

Згідно з цією концепцією, головною рушійною силою історії є народ, "дух цілого", що виражає себе в мистецтві, релігії, вихованні, мові, міфах, легендах, звичках, тощо. Представники цієї концепції виходять з того, що індивідуальна психіка, свідомість особистості є продуктом цілого, ланкою в соціально - психологічному зв'язку цілого. Психологію народів вони вважали окремою наукою.

Видатний український  психолог Г. С. Костюк (1899-1982) зробив значний  внесок у психологічну теорію особистості. За його концепцією, індивід стає суспільною істотою, особистістю в міру того, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється система психічних властивостей, здатність брати участь у житті суспільства, виконувати соціальні функції. .За його ініціативи відбулося створення Українського інституту психології. Основною ідеєю праць Г.Костюка є те,що навчання й виховання -це визначальні чинники, які зумовлюють розвиток психіки.

Вивченням проблем вікової психології займалися й інші вітчизняні вчені. Зокрема багато уваги приділяли  дослідженню особливостей розвитку в дітей сприймання (Е. Рибалко), пам'яті (П. Зінченко, А. Смирнов), уяви, мислення, мовлення (М. Жинкін, І. Синиця та ін.), уваги (М. Добринін, І. Страхов), емоцій (П. Якобсон), вольових процесів (В. Селіванов). Помітними є напрацювання психологів з проблем вікового та індивідуального становлення і розвитку особистості у молодшому, середньому та старшому шкільному віці, формування спонукальної сфери, свідомості та самосвідомості (Б. Ананьєв, Г. Костюк, П. Чамата, Л. Божович, О. Ковальов, М. Левітов, В. М'ясищев, М. Боришевський та ін.), розвитку самосвідомості дітей (М. Бори-шевський, С. Тищенко, В. Котирло та ін.) . Багато досліджень зосереджено на питаннях виникнення і розвитку в дітей і молоді здібностей до музики, математики, малювання (Б. Теплов, В. Крутенький). Цінними для вікової психології є дослідження генезису саморегуляції як фундаментальної функції особистості (М. Боришевський), становлення навчальної діяльності дітей дошкільного віку, впливу навчання на розвиток перцептивних дій, довільного запам'ятовування, мовлення, формування суджень, узагальнень, числових понят (В. Давидов, Б. Ель-конін, С. Максименко), а також вікових особливостей навчальної діяльності школярів, її цілей і мотивів, операційної структури, зміни співвідношення в ній образних, вербальних і понятійних компонентів.

Психологія Західної України

  Однак психологія розвивалась на рівномірно на території України. Між регіонами існували певні відмінності. Наприклад,у Галичині психологія була пов'язана до 1939 року з польськими вченими, зокрема професором Львівського Університету К. Твардовським, який 1901 року заснував першу польську психологічну лабораторію. В Україні на науку він мав посередній вплив через своїх учнів — українців, з яких найвідоміший С. Балей, який в перший період своєї діяльності досліджував психологічні характеристики творчості Т. Шевченка і видав перший український підручник «Психологія на Західних Українських землях».

Психологія  за часів СРСР

  У СРСР перше десятиліття під радянською владою психологія розвивалася однобічно, винятково як рефлексологія, наука, що намагається все психічне життя звести до рефлексів, тобто автоматичних відповідів на подразнення з виключенням застанови чи актів волі. Рефлексологія була відома й на Заході як один з психологічних напрямів, але не в такій крайній формі. В СРСР, і зокрема в Україні, питання психології зв'язане з розкритикованим ідеалізмом, натомість рефлексологія, утотожнена з матеріалізмом, стала ортодоксальною наукою. Психологія послідовно зникає з шкіл, зникає й саме її визначення. Центром української рефлексології був Харків з Українським Науково-Дослідним Інститутом Педагогіки (УНДІП). Найвизначніший її представник — психіатр В. Протопопов, котрий щоправда визнавав ще сам «суб'єктивну сторону особистости», отже психіку, але психологію уважав за зайву науку, бо психіка, як епіфеномен, не входила в детермінізм природничих процесів. Цього самого погляду тримався й другий харківський психіатр Є. Попов, а І. Соколянський  взагалі заперечував людську психіку та свідомість, подаючи з цих позицій рефлексологію одиниці. В. Залужний поширив цю теорію на «рефлексологію колективів» на засаді — «все суспільне життя є рефлексом». Рефлексологія стала просто світоглядом. Такий самий інститут у Києві заснував психіатр А. Володимирський, що один з перших в Україні почав експериментальне вивчення психічних аномальностей дітей.. Поступово рефлексологія поширилася і на педагогіку