Специфіка міжгрупової взаємодії та міжгрупового сприймання

 

В будь-якій ситуації кожному члену  групи доводиться часто приймати рішення під тиском зовнішніх  умов та обставин всупереч власним  переконанням. Підпорядкування груповим нормам виступає у відкритій формі (примусово) або закритій формі, тобто завуальовано (вплив традицій).

 

Конформність може виявлятися у  схильності уникати самостійних  рішень та в пасивній, пристосовницькій орієнтації на сприймання готових оцінок, суджень, правил поведінки. Конформність слід відрізняти від позицій індивідуалізму (відкрита демонстрація власних переконань без урахування групових норм) та негативізму (протиставлення груповим нормам при одночасній нездатності сформувати свої власні погляди).

 

Іншою стороною проблеми формування малої групи є проблема групової згуртованості. Насамперед, такі характерні процеси, як формування особливо типу зв’язків у групі, які дозволяють соціальну структуру перетворити в психологічну спільність людей, в складний психологічний організм, який живе за власними законами. Згуртованість групи означає, що сформований її склад є найбільш оптимальним у діяльному значенні, коли всі або переважна більшість членів прагнуть досягти певної групової мети. Згуртованість сприяє ефективному функціонуванню спільності, формуванню в ній сприятливого психологічного клімату, а також забезпечує стійкість групи перед деструктивною дією внутрішніх та зовнішніх умов.

 

Залежно від того, які фактори  єднають групу, можна виділити моральну – етичну згуртованість (зумовлену  спільністю мети, переконань, духовних ціннісних орієнтацій членів групи); ділову згуртованість (яка грунтується на прагненні членів групи продовжувати спільну діяльність, керуючись певним принципом розподілу ролей); міжособову згуртованість (опосередковану взаємною симпатією, почуттям дружби, товариськості).

 

Характеризуючи динамічні процеси  в малій групі, не можна обійти питань її організації і управління. Проблема лідерства та керівництва  є однією з кардинальних проблем  соціальної психології. Хоча за походженням  та соціальним статусом лідер і керівник суттєво відрізняються, все ж вони покликані разом стимулювати групу, спрямовувати її на вирішення певних завдань.

 

Лідерство в сучасному розумінні  цієї проблеми є чисто психологічною  характеристикою поведінки окремих  членів групи; керівництво ж в переважній мірі є соціальною характеристикою поведінки окремих членів групи; керівництво ж в переважній мірі є соціальною характеристикою відносин в групі, перш за все з точки зору розподілу ролей управління та підпорядкування. Лідерство необхідно розглядати як групове явище: лідер не може існувати наодинці, він завжди існує як елемент групової структури, а лідерство є системою відносин у цій структурі. Тому особливий інтерес викликає питання про природу лідерства, першопричини його походження. В сучасній науці існують три підходи до виявлення суті цієї проблеми, розроблені американською школою соціальної психології.

 

“Теорія рис” (або “харизматична  теорія”) – концентрує увагу на природних якостях лідера. Згідно цієї теорії, лідером може бути людина, яка володіє певним чином визначеною системою необхідних рис чи характеристик, наприклад, ініціативністю, діловитістю, комунікативністю, впевненістю, ентузіазмом, популярністю, красномовністю і т.д. Хибними сторонами цієї теорії слід вважати відсутність обгрунтованих критеріїв оцінки найважливіших рис лідерства, наприклад, що ж важливіше – професіоналізм чи красномовність? Чітких і однозначних відповідей дана теорія не дає.

 

“Ситуаційна теорія лідерства” –  прагне утвердити думку про те, що в основному лідерство – це продукт конкретної ситуації. На певних етапах розвитку групи, як правило, в екстремальних ситуаціях виникає гостра необхідність, актуальність авторитету чи соціального статусу окремих членів, коли на хвилі популярних ідей і палких промов з’являються так потрібні саме в цей час люди, здатні повести за собою інших. Прибічники даної теорії упевнено доводять, що лідерство рідко коли буває випадковим, це – закономірний процес, пов’язаний з особистісними характеристиками індивіда, значимістю ролі, яку він відіграє в групі і що найголовніше – свідомим прагненням бути в центрі, на вістрі розв’язання гострих проблем життєвості і життєдіяльності групи.

 

Як це часто буває в історії  науки, два таких крайніх підходи  породили третій, компромісний, який увійшов  у соціальну психологію під назвою “синтетичної теорії лідерства”. Згідно з цією теорією лідерство розглядається як процес організації міжособистісних відносин в групі, а лідер – як суб’єкт управління цим процесом. Прийнятність даної позиції пояснюється тим, що відмінність лідера від інших членів групи проявляється тут не при наявності у нього особливих рис, а в результаті більш високого рівня впливу.

 

За стилем лідерство можна класифікувати  за кількома напрямками, але загальноприйнятою  вважається практика визначення лідерства за змістом рішень, які пропонує лідер групи та за технікою їх виконання. Авторитарний, демократичний та ліберальний стилі лідерства – найбільш характерні для малої групи.

 

Однак цим класифікація лідерства  не обмежується. Визначені, для прикладу, які типи лідерів: лідер-організатор, лідер-ініціатор, лідер-ерудит, лідер-генератор емоційного настрою, лідер-професіонал та ін. Всі ці характеристики важливі на певному етапі діяльності як лідера, так і керівника, а саме в процесі прийняття групових рішень. Цьому явищу передує відкрите спілкування, рольова гра, групова дискусія, які можуть супроводжуватися та підсилюватися “мозковими атаками”, соціальним збудженням і навіть навіюванням.

Тривалий час у вітчизняній  соціальній психології в контексті  аналізу малої групи провідне місце займала теорія колективу. Колектив трактувався як вищий рівень розвитку і функціонування соціальної групи, недвозначно формулювання твердження, що колектив – це специфічне утворення суспільства. Існували відповідні наукові напрямки, де досліджувались колективи в рамках соціально-позитивної чи суспільно-корисної діяльності. Соціально-психологічна теорія колективу А. Макаренка, концепції запропоновані А. Петровським та Л. Ум???????????? мають певну значимість у практичному відношенні.

 

5. Психологічний клімат у колективах  і групах.

 

Психологічний клімат є об’єктивно-існуючим явищем. Психологічний клімат складається  під впливом двох важливих факторів:

 

1) соціально-психологічна атмосфера  суспільства в цілому;

 

2) мікросоціальні умови – специфіка даного колективу.

 

Особливе значення мають стосунки у колективі. чи є взаєморозуміння  у колективі між членами колективу, чи кожен член колективу нормально  себе почуває серед інших, чи задоволений  спілкуванням з іншими.

 

Психологічний клімат – це емоційно-психологічний настрій колективу, в якому на емоційному рівні відображаються особисті і ділові взаємостосунки членів колективу, які визначаються моральними нормами та інтересами.

 

Крім поняття психологічного клімату  близькі за значенням соціально-психологічний клімат, морально-психологічний, психологічний настрій, психологічна атмосфера, соціально-психологічна атмосфера або обстановка.

 

Основні характеристики психологічного клімату.

 

1. Задоволеність членів колективу  взаємостосунками, процесом праці, керівництвом.

 

2. Переважаючий настрій колективу. 

 

3. Взаєморозуміння і авторитетність  керівників та підлеглих. 

 

4. Міра участі членів колективу  в керівництві і самоврядування  колективу. 

 

5. Згуртованість колективу. 

 

6. Свідома дисципліна.

 

7. Продуктивність праці. 

 

Психологічний клімат дитячих колективів має свою специфіку. Цьому питанню  багато уваги приділяв Макаренка. Він  не вживав поняття психологічний  клімат, а замінював іншими –  стиль взаємин у колективі, тон  взаємин. Нормальними він вважав у колективі тільки “мажорний тон”, ознаками якого було:

 

- прояв впевненості кожного,  спокою, бадьорості, готовності діяти; 

 

- єдність членів колективу; 

 

- захищеність всіх членів колективу; 

 

- розумна і корисна активність;

 

- вміння бути стриманим у діях та словах.

 

Люди по-різному можуть впливати один на одного. Розрізняють такі типи взаємного впливу:

 

1) взаємне полегшення. Присутність  людей підвищує їх активність  та покращує їх діяльність;

 

2) взаємне затруднення. Присутність  одних людей гальмує активність інших;

 

3) одностороннє полегшення. Присутність  одних полегшує діяльність інших.  Це явище називається явищем  фацилітації; 

 

4) одностороннє затруднення. Присутність  одних негативно впливає на  діяльність інших. Таке явище  називається інгібіція;

 

5) незалежність. Характеризується  тим, що спільна присутність  ніяк не відбивається на діяльність  інших. 

 

Психологічна сумісність – це такий  ефект поєднання людей, який дає  максимальний результат діяльності при мінімальних психологічних витратах осіб, які взаємодіють. Протилежними до психологічної сумісності є психологічна несумісність, тобто нездатність узгодити свої дії, що перешкоджає спільній діяльності, несприйняття одними людьми інших.

 

Наслідками несприйнятливих взаємостосунків  у групах і колективах можуть бути такі емоційні стани:

 

1. Стан роздратованості. 

 

2. Манія несправедливих образ  і переслідувань, озлобленість, безтурботність, байдужість, страх перед вчителями,  батьками, школярами, а також розв’язаність,  жорстокість, навіть поява неврозів.

 

Неврози – це хворобливі зміни  в організмі, які викликані безпосередньо  негативним впливом індивідуальних стосунків і взаємостосунків  людей. Невроз розвинутий має такі прояви, а саме:

 

- дискомфорт у спілкуванні, гостра  вибірковість, обмеження осіб при спілкуванні, з якими людина почуває себе вільно, комфортно, розкуто;

 

- коливання самооцінки (завищує,  занижує);

 

- дефіцит активності, особливо  мовної (навіть зустрічається мовна  загальмованість (важко висловитись), може змінюватися надмірною говірливістю);

 

- прагнення замінити діяльність  ставлення до неї, наприклад,  ставлення є негативним (у мене  нічого не вийде, я цього  не зроблю і т.д.);

 

- підвищена тривожність. Це тенденція  людини переживати постійну стурбованість,  схильність переживати різні ситуації як загрожуючі.

 

В цілому, неврозів може не бути, а  можуть бути лише окремі їх прояви. Тоді це є симптомами можливого невротичного стану.

 

Сьогодні можна рахувати, що більшість  дослідників згідні в визначенні основних ознак колективу. Якщо відійти від деякого різноманітті термінології, то можна виділити ті характеристики, котрі називаються різними авторами як обов’язкові признаки колективу. Насамперед, це об’єднання людей в ім’я досягнення цілі (в цьому значенні колективом не може називатися антисоціальна група правопорушників). По-друге, це наявність добровільного характеру об’єднання, причому під “добровільністю” тут розуміється не стихійність організації колективу а така характеристика, коли вона не просто “здатна” зовнішніми обставинами, але стала для індивідів, які в неї входять, системою активно побудованих ними відносин на базі загальної діяльності. Значною ознакою колективу є його цілісність, що виражається в тому, що колектив завжди виступає як деяка система діяльності з притаманною їй організацією, розподілом функцій, визначеною структурою керівництва і управління. Нарешті, колектив являє собою особливу форму взаємовідносин між його членами, котра забезпечує принцип розвитку особистості разом з розвитком колективу. Основи ідеї розвитку колективу були закладені в роботах А.С. Макаренко.

 

Одна з  найбільш розвинутих спроб подібного  роду знаходиться в концепції, розробленій  А.В. Петровським. Вона представляє  групу, яка складається з трьох  шарів, кожний з яких характеризується відповідним принципом, по котрому в ньому будуються відносини між членами групи:

 

В першому  шарі реалізуються насамперед неопосередковані контакти між людьми, які засновані  на емоційній прийнятності.

 

В другому  шарі ці відносини опосередковуються  характером спільної діяльності.

 

В третьому шарі, названим ядром групи, розвиваються відносини, засновані на прийнятті  всіма членами групи одних  цілей групової діяльності. Цей шар  відноситься до вищого рівня розвитку групи, і відповідно його присутність  дозволяє стверджувати, що перед нами колектив.

 

Проблема  колективу виступає як “остання”  проблема, що відноситься до соціальної психології груп. будучи зовсім новою  проблемою в структурі соціально-психологічних  знань, вона разом з тим задає  відповідні напрями для переосмислення багато з того, що накопичено в цій області до цього часу.

 

Підхід  до аналізу міжгрупових відносин є подальшим розвитком принципу діяльності: міжгрупове сприйняття само по собі інтерпретується з точки  зору конкретного змісту спільної діяльності різних груп. Розробка цієї проблеми на експериментальному рівні дозволяє по новому пояснити багато феноменів, отримані в традиційних експериментах.

 

Особливий інтерес представляє серія експериментів, зроблених В.С. Агаєвим. Основною гіпотезою  в його дослідженнях була версія про залежність міжгрупового сприймання. В першій серії експериментів, проведених на студентській групі одного технікуму в період екзаменаційної сесії, в якості конкретних показників виступали:

 

1) прогнозування  групової перемоги в ситуації міжгрупових змагань;

 

2) пояснення  причини перемоги або поразки  своєї і чужої групи в цих  змаганнях; 

 

3) передбачення  про успіх своєї і чужої  групи в різних сферах діяльності, не зв’язаних з експериментальною  ситуацією. Експеримент заключався  в наступному: дві групи студентів повинні були однозначно здавати залік по одному і тому ж предмету і одному ж викладачу. В двох експериментальних групах студентам говорилось, що та група, котра продемонструє в процесі семінарського заняття добрі знання, отримає “автоматичний” залік, учасники ж другої групи залишаться і будуть здавати залік звичайним шляхом (кожний буде відповідати індивідуально). Їм пояснювалось також, що загальна групова оцінка буде складатися в ході семінарського заняття з оцінок індивідуальних виступів, кожне з котрих отримує відповідну суму балів. Але в ході експерименту сума балів залишалась досліджуваних невідомою; експериментатор періодично лише називав групу, що вийшла вперед. Причому в першій ситуації експериментатор спеціально називав одну і ту ж групу, яка попереду, а в другій ситуації – дві групи по черзі. В третій ситуації студентам сказали, що автоматичний залік отримає не та чи інша група в цілому, а лише частина найбільш успішно виступивших на семінарі студентів незалежно від їх групової приналежності.