Спілкування як особливий вид діяльності людини та його значения в процессi соцiализацii людини

     Б. Паригін розглядає структуру спілкування як взаємозв'язок двох аспектів — змістового й формального, тобто комунікацію та взаємодію зі своїми змістом і формою [19]. А. Бодальов у структурі спілкування виокремлює: гностичний (пізнавальний), афективний (емоційний) і праксичний (діяльний) компоненти [6].

     Логічним  підґрунтям для моделювання структури  спілкування як процесу (передачі інформації, взаємовплив, пізнання один одного, обмін результатами діяльності тощо) може бути характеристика його стосовно автономних компонентів, таких як: мета, зміст, засоби спілкування; учасники процесу, тип зв'язку, що встановлюється між ними; мотиви, потреби, ціннісні орієнтації учасників спілкування; комунікативний потенціал суб'єктів спілкування; види й форми спілкування; соціокультурна та етнопсихологічна специфіка спілкування; етико-психологічні й тендерні особливості спілкування; стилі, стратегії і тактики спілкування; результат спілкування . В цьому контексті важливо підкреслити роль середовища, в якому реалізується взаємодія. Йдеться про соціальну ситуацію спілкування, передусім про присутність інших людей під час спілкування, які змінюють цей процес. Зокрема люди комунікабельні швидко орієнтуються в будь-якій ситуації, дістають задоволення й відчувають піднесення від «роботи на публіку», а ті, котрі мають труднощі в налагодженні контактів, губляться, діють імпульсивно, втрачають контроль над своєю поведінкою й тим, що говорять.

     У характеристиці безпосереднього спілкування  варто розрізняти інструментальну  спрямованість (на виконання соціально-значущого завдання, на справу, результат) і особистісну спрямованість (на задоволення особистісних потреб і бажань).

       Процес спілкування можна вважати  повноцінним, якщо в ньому гармонійно  поєднуються два взаємопов'язаних  чинники: зовнішній (поведінковий, операційно-технічний) і внутрішній (ціннісні особливості індивіда). Зовнішній — проявляється в комунікативних діях учасників процесу, у виборі стилю, форми, стратегії спілкування, у мовній активності, інтенсивності дій, адекватності поведінки тощо. Внутрішній — відтворює суб'єктивне сприймання ситуації взаємодії, що виражається за допомогою вербальних і невербальних сигналів.

     Щодо  функцій (від лат. functio — виконання, здійснення) спілкування, то під ними розуміють зовнішній прояв властивостей спілкування, ті ролі й завдання, які воно виконує у процесі життєдіяльності індивіда в соціумі. 
Відомі різні підходи до класифікації функцій спілкування. Одні дослідники, розглядаючи спілкування в контексті його органічної єдності із життям суспільства в цілому та з безпосередніми контактами людей і внутрішнім духовним життям людини, виокремлюють такі функції: спілкування є формою існування і прояву людської сутності; воно відіграє в колективній діяльності людей комунікативно-сполучну роль; являє собою найважливішу життєву потребу людини, умову її благополучного існування; має психотерапевтичне, підтверджувальне значення (підтвердження власного «Я» іншою особою) в житті індивіда будь-якого віку. Перелічені функції, з огляду на їхній інтегральний характер, є тими чинниками, які показують суттєво вагомішу роль спілкування для людини, аніж просте передавання інформації. І знання цих інтегральних функцій, які виконує спілкування в процесі індивідуального розвитку людини, дає змогу виявити причини відхилень, порушень процесу взаємодії, неповноцінної структури й форми спілкування, до яких була залучена людина впродовж усього життя. Неадекватність форм спілкування людини в минулому суттєво впливає на її особистісний розвиток, визначає проблеми, які постають перед нею сьогодні.

     Значна  частина дослідників виокремлює функції спілкування, пов'язані з  обміном інформацією, взаємодією та сприйняттям людьми один одного. Так, Б. Ломов виокремлює у спілкуванні  три функції: інформаційно-комунікативну (полягає в будь-якому обміні інформацією), регуляційно-комунікативну (регуляція поведінки й регуляція спільної діяльності у процесі взаємодії) і афективно-комунікативну (регуляція емоційної сфери людини) [13].

     Інформаційно-комунікативна  функція охоплює процеси формування, передавання та прийому інформації, її реалізація має кілька рівнів: на першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у вихідній інформова-ності людей, що вступають у психологічний контакт; другий рівень передбачає передавання інформації та прийняття рішень (тут спілкування реалізує цілі інформування, навчання та ін.); третій рівень пов'язаний із прагненням людини зрозуміти інших (спілкування, спрямоване на формування оцінок досягнутих результатів). Друга функція — регуляційно-комунікативна — полягає в регуляції поведінки. Завдяки спілкуванню людина здійснює регуляцію не лише власної поведінки, а й поведінки інших людей, і реагує на їхні дії, тобто відбувається процес взаємного налагодження дій. За таких умов виявляються феномени, властиві спільній діяльності, зокрема сумісність людей, їх спрацьованість, здійснюються взаємна стимуляція й корекція поведінки. Цю функцію виконують такі феномени, як імітація, навіювання та ін. Третя функція — афективно-комунікативна — характеризує емоційну сферу людини, в якій виявляється ставлення індивіда до навколишнього середовища, в тому числі й соціального. 
       Серед функцій спілкування вчені вирізняють також соціальні. Основна з них пов'язана з управлінням громадсько-трудовими процесами, інша — із встановленням людських стосунків. В утворенні спільноти полягає ше одна функція спілкування, яка спрямована на підтримку соціально-психологічної єдності в групах і пов'язана з комунікативною діяльністю (сутність діяльності у створенні й підтримці конкретного взаємозв'язку людей у групах; вона допускає інформаційний обмін знаннями, стосунками й почуттями між людьми, тобто має на меті передавання—сприйнятгя індивідом громадського досвіду). Серед соціальних функцій спілкування важливими є функції наслідування досвіду та зміни особистості (остання здійснюється на основі механізмів сприйняття, наслідування, переконання, зараження).

     В цілому, узагальнюючи підходи вчених до проблеми структури й функцій  спілкування, не важко помітити багатоаспектний  характер цього феномену: спілкування  є потребою людини й умовою її виживання; воно мас інформаційно-комунікативне та інтерактивне навантаження; спілкування передбачає процес обміну цінностями й соціальним досвідом; виступає як специфічна знакова система й посередник у функціонуванні різних знакових систем (ідеться про семіотичний аспект спілкування); воно є засобом нормативного регулювання поведінки індивідів; формує ставлення до себе, до інших і суспільства тощо.  

1.3. Засоби спілкування 

     Тільки  людина здатна виражати й закріплювати в словах і жестах зміст своїх почуттів і думок, називати ними різноманітні явища та предмети. Завдяки цьому вона створює певний комунікативний простір, в якому об'єднуються, співіснують її внутрішній, духовний світ і світ зовнішній, об'єктивний. Зазвичай розрізняють вербальні й невербальні засоби спілкування. 
          Основним, універсальним вербсиьним засобом людського спілкування є мова (усна і письмова). Мова — це підґрунтя культури народу, безмежний невичерпний океан вселюдського досвіду. Підкреслюючи значення мови в людському житті, народна мудрість ставить її поряд з іншими незаперечними цінностями, такими як свобода, добро та ін. Рідна мова, як засіб спілкування, пов'язує нас не лише з теперішніми, а й із минулими та прийдешніми — усіма генераціями нашого народу. Саме тому доки існує мова — живе й народ. її ж зникнення призвело б до втрати історичної пам'яті і зникнення нації, розчинення ЇЇ серед інших людських спільнот. Звісно, знати не лише свою, а й інші мови — означає мати доступ До культурних традицій інших народів, набагато розширити межі свого спілкування. Відомо, що ніякий, навіть найдосконаліший переклад не зможе передати всю гаму почуттів і думок, втілених У творах Гомера, Вергілія, Данте, Шекспіра, Бальзака, Пушкіна та інших видатних майстрів слова, завдяки яким відбувається спілкування і взаємозбагачення різних національних культур упродовж століть і навіть тисячоліть. Отож не випадково стільки натхненних поетичних рядків у світовій та українській літературі присвячується саме рідній мові, вшануванню та оспівуванню її величі й краси.

     Мова  є явишем не лише лінгвістичним, але  й психологічним, естетичним і суспільним. Саме тому люди здавна помічали різноманітні якості мови й намагалися пояснити їх, застосовуючи такі слова, як «правильна», «красива», «доступна» тощо. Приміром, Цицерон вважав, шо оратор тільки тоді викличе захоплення слухачів, коли його мова буде чистою, зрозумілою і красивою. Під час спілкування мова розвивається й удосконалюється. Отож формою її існування є мовлення, тобто акт використання індивідом мови для спілкування.

     Щоб чіткіше усвідомити комунікативні  якості мови й мошіення, необхідно  з'ясувати, з чим співвідноситься  вона і як це співвіднесення можна  використати для опису всієї  гами тих смислів спілкування, які  в ній приховані. Передусім мова співвіднесена з людиною, отож вона має бути доступною як для того, хто говорить, так ' для одержувача інформації. Найочевиднішим є також фак співвіднесення мови із знаковим механізмом спілкування. Проте ця очевидність ше не означає того, шо ми бачимо й розуміємо всі складові цього співвідношення. Йдеться про те, що мова побудована із сукупності й системи знакових одиниць спілкування, підкоряється законам цієї системи, але вона не дорівнює їй. У мові знакові оди ниці спілкування отримують вибір, повторення, розміщення комбінування і трансформацію. Тобто той, хто говорить або пише змушений самими завданнями й можливостями комунікації здійснювати вибір, повторення, розміщення, комбінування і трансформацію із великої кількості слів та інших одиниць тих з них, які відповідають ситуації мовлення. Постають запитання: яким чином ці дії відбиваються на комунікативних властивостях мови й того, хто нею в даний час користується? Чи може, той, хто говорить, переконати співрозмовника за допомогою обраної системи знакових одиниць спілкування? Чи можуть досягти цілі спілкування співрозмовники, що обрали певний знаковий механізм спілкування? Яким чином комбінація і трансформація мовних знаків впливає на результат спілкування? У відповідях на поставлені запитання криється наявний зв'язок комунікативних якостей мови людини з її правильністю (дотримання норм літературної мови), чистотою (відсутність сторонніх літературній мові слів) і багатством (застосування різних мовних знаків), які своєю чергою є запорукою ефективності спілкування.

     Постійно  пов'язані між собою мова й  мислення: за допомогою мови відтворюється  думка людини й у мові вона ж  формується. Це співвіднесення дає  змогу осмислити такі якості мови, як її точність (значення слів співвіднесені  із змістом і обсягом висловлюваних понять) і логічність (зв'язок значень, властивих словам, словосполученням і реченням, що ввійшли до структури мовлення, не суперечить законам логіки, законам мислення). Мова виражає й передає не лише думки, а й почуття, волю людей, ті стани свідомості, які можна назвати естетичними переживаннями індивіда. Мову, що впливає як на розум, так і на емоційну сферу свідомості, підтримує увагу й інтерес співрозмовника або читача, зазвичай називають виразною. І якщо при цьому формуються конкретно-чуттєві уявлення про дійсність, то йдеться про образну мову. Незаперечним, нарешті, є факт співвіднесення мови й умов спілкування, тобто місця, часу, жанру, завдань комунікативного процесу. 
          Універсальною для спілкування є природна мова, за допомогою якої можна висловити практично все — від неясного почуття, що зароджується, до найзагальніших ідей і понять. Жива природна мова віддзеркалює душу тієї особи, яка спілкується, вона сповнена звуками, виграє барвами, усміхнена або похмура, неозора, мов море — уся вона виблискує й переливається під сонцем нашого «Я». За мовою людини можна визначити її етнічну та соціальну належність. Природна мова може бути розмовною або літературною, де перша — це жива мова повсякденного спілкування, яка не завжди відповідає загальноприйнятим мовним нормам і вбирає в себе діалектні та жаргонні вирази, що використовуються лише в певній місцевості або представниками певної професії чи різновиду діяльності, а друга — це природна мова, опрацьована майстрами слова, загальноприйнята в країні, вона відповідає певним нормам і є свідченням мовної культури.

     Поряд з природною мовою важливим засобом  спілкування є так звані штучні мови: азбука Морзе, мова глухих, різні  шифри та ін. Найчастіше штучна мова використовується в науці, приміром, різноманітні спеціальні терміни або поняття, математичні та хімічні формули, умовні географічні позначки тощо. Саме тому оволодіння мовою тієї чи тієї науки є необхідною перепусткою до її храму. До штучних мов належать також комп'ютерні мови, завдяки яким відбувається спілкування людини з комп'ютером та у віртуальному просторі мережі Internet.

      Розділ II. Особливості процесу соціалізації людини 

     2.1. Поняття про соціалізацію 

     Соціалізація– процес, завдяки якому індивід  набуває знань, цінностей, соціальних навичок і соціальної чуттєвості, які дозволяють йому інтегруватись у суспільство і поводитись там адаптивно. Соціалізація – це життєвий досвід. Однак найчастіше цей термін використовується стосовно процесів, завдяки яким дитині навіюються цінності суспільства і його власні соціальні ролі [20].

     Деякі автори розглядають соціалізацію як закономірність антропогенезу (С.С. Батенин), говорять також і про соціалізацію природи (Н. Калайков) [9]. У плані філогенезу процес соціалізації поширюється на всю історію розвитку людства. Це розгортання родової сутності людини, не обмежене в часі, входження до соціального середовища, пристосування до нього, яке змушений повторювати кожний окремий індивід упродовж усієї історії свого розвитку.

     В онтогенезі соціалізація визначається як процес оволодіння індивідом соціальним досвідом шляхом засвоєння певної системи соціальних норм, ролей і культури, перетворення дитини на активного учасника суспільного і культурного життя. В науках гуманітарного профілю соціалізація визначається як знання соціально-психологічних механізмів входження індивідів в “світ людей”, як становлення соціальності особистості в результаті засвоєння соціальних норм. Соціалізація визначається як включення індивіда в різні системи соціальних відносин, як засвоєння людиною соціального досвіду, як розвиток активності особистості.

     Однак, як показує аналіз цих визначень, поняття соціалізації багатьма авторами розуміється як адаптація. Трактування  соціалізації як адаптації в дослідженнях вітчизняних та зарубіжних вчених є  найбільш раннім. В цих визначеннях не враховується діяльнісна сутність людини, а детермінація розвитку індивіда розуміється як дія зовнішніх факторів “соціального середовища”, “соціального оточення” на внутрішній духовний світ людини, зв’язок між якими розуміється на основі дихотомії “суспільство – індивід”. В цьому випадку ігнорується те, що суспільство не існує поза людьми, як і люди поза їх суспільними відносинами. Безперечно, соціальне пристосування є важливим елементом соціалізації, адже входження людини до будь-якої спільноти обов’язково пов’язане з певною соціально-психологічною адаптацією. Проте сама адаптація невіддільна від своєї протилежності – активності, вибіркового творчого ставлення особистості до середовища. Більшість вітчизняних психологів (Андреева Г.М., Виготський Л.С., Леонтьєв А.Н.) відзначають, що будь-який людський індивід і його психіка з самого початку соціальні. І в ході розвитку людини не тільки суспільство впливає на нього, але й людина як член суспільства – на це останнє. Він і об’єкт цих впливів, і суб’єкт, який тією чи іншою мірою впливає на суспільство. І ця залежність не однобічна, а двобічна. У зв’язку з цим має перевагу визначення поняття “соціалізація” як процесу, в якому індивід виступає передумовою всього суспільного розвитку і в той же час його результатом, процесу, який виражає єдність об’єктивного і суб’єктивного, внутрішнього, природного і суспільного, тобто всю складність, багатогранність взаємообумовленості індивіда і суспільства. Ця складність полягає в тому, що детермінація розвитку індивіда перш за все передбачає визначальну роль його діяльнісної природи. Зовнішньому впливові на індивіда протистоїть його активність.