Формування характеру

Самовиховання характеру передбачає, що людина здатна звільнитися від зайвого зарозумілості, може критично подивитися на себе, побачити свої недоліки. Це дозволить йому визначити мету роботи над собою, тобто ті риси характеру, від яких би він хотів позбутися або, навпаки, які хотів би виробити в себе. Неоціненну допомогу у вихованні характеру надають старші, тому більшість людей прагне знайти собі гарного наставника. Невипадково на Сході кажуть: "Якщо є учень, вчитель знайдеться". У цьому висловлюванні закладено глибокий зміст. Ніякої вчитель не в змозі навчити того, хто не хоче вчитися. Той, хто хоче вчитися, завжди знайде, на кого йому рівнятися.

Приклад для наслідування не обов'язково повинен бути реальним. Це може бути кіногерой або герой літературного твору, що відрізняється глибокою принциповістю і винятковою твердістю характеру, герой війни, передовий науковець і т. д. Крім цього, особливого значення у формуванні характеру належить громадській діяльності людини, активну участь в якій розвиває почуття відповідальності перед колективом, сприяє розвитку організованості, витримки, почуття обов'язку.

 

Найбільш ефективним засобом формування характеру є праця. Сильними характерами мають люди, що ставлять перед собою великі завдання в роботі, наполегливо домагаються їх вирішення, котрі долають усі виклики, які на шляху до досягнення цих цілей перешкоди, які здійснюють систематичний контроль за виконанням наміченого. Тому ми маємо право стверджувати, що характер, як і інші риси особистості, формується в діяльності.

 

 

 

3. Індивід та особистість

 

 

 

Людина народжується як індивід, як суб'єкт суспіль­ства, з притаманними їй природними задатками, форму­ється як особистість у системі суспільних відносин завдя­ки цілеспрямованому вихованню.

 

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі ри­си загальнолюдського, суспільне значущого та Індивідуально непо­вторного.

 

Індивідуальність — це цілісна характеристика окремої людини, її оригінальність, самобутність її психічного скла­ду. Не кожен індивід є індивідуальністю. Для цього тре­ба стати особистістю.

 

Розвиток людини — процес становлення та формування п особи­стості під впливом зовнішніх і внутрішнє, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямова­не виховання та навчання.

 

Розвиток людини не можна зводити до засвоєння, про­стого накопичення нею знань, умінь та навичок з різних галузей науки і практичної діяльності. Його не слід роз­глядати лише з кількісного боку. Розвиток полягає пере­дусім в якісних змінах психічної діяльності, в переходах від її нижчих щаблів до вищих, у виникненні нових рис пам'яті, сприймання, уявлення, мислення, волі, характеру тощо, у формуванні нових якостей особистості.

 

Формування особистості — становлення людини як соціальної іс­тоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

 

Поняття «розвиток особистості» та «формування особи­стості» дуже близькі, їх нерідко вживають як синоніми. Ви­діляють три види розвитку і формування особистості: сти­хійне, цілеспрямоване, саморозвиток і самоформування.

 

Людська особистість розвивається в анатомо-фізіологічному, психічному, соціальному напрямах. Анатомо-фізіологічні зміни — збільшення і розвиток кісткової та м'язової систем, внутрішніх органів, нервової системи. Психічні зміни — передусім розумовий розвиток, форму­вання психічних рис особистості. Набуття соціальних яко­стей, необхідних для життя в суспільстві — соціальний розвиток особистості.

 

Розвиток особистості залежить від спадковості, середо­вища та виховання. Його джерелом і внутрішнім змістом є такі внутрішні і зовнішні суперечності: процеси збу­дження і гальмування; в емоційній сфері — задоволення і незадоволення, радість і горе; між спадковими даними і потребами виховання (дитина-інвалід завдяки вихованню досягає певного рівня розвитку); між рівнем розвитку осо­бистості й ідеалом: оскільки ідеал завжди досконаліший за конкретного вихованця, він спонукає до самовдоскона­лення особистості; між потребами особистості та мораль­ним обов'язком: щоб потреба не вийшла за межі суспіль­них норм, вона «стримується» моральним обов'язком лю­дини, сприяючи формуванню здорових матеріальних і ду­ховних потреб особистості.

 

 

Висновок

 

          Перша спроба класифікації характерів належить Платону, який створив типологію характерів, заснованих на етичних принципах. У давньогрецькій літературі типологію характерів, поширених в афінському суспільстві, описав Теофраст.

 

Потім лише в першій половині XIX в. стала виникати наука про характери. Творець френології Галль перераховує 27 елементарних психічних здібностей, з яких складається людський характер, серед них інстинкт розмноження, любов до потомства, прихильність, дружба, руйнівний інстинкт, схильність до боротьби і самозахисту.

 

В кінці XIX ст. з'являються дві цікаві роботи з проблеми характеру: книга Ф. Джордано "Характер з точки зору тіла і генеалогії людини" та книга Ф. Пола "Психологія характеру". Джордано відкрив, що існують два фундаментально різних характеру: "в одного тенденція до активності сильна, а тенденція до рефлексії слабка; в іншого ж схильність до рефлексії переважає, тоді як потяг до діяльності виявляється більш слабким" (по суті , Джордано описав екстраверта і інтроверта). Ф. Пола відзначає, що будова характеру визначається прагненнями людини, які комбінуються за суворими законами: 1. Закон систематичної затримки полягає у здатності одних прагнень пригнічувати інші, прямо протилежні; 2. Закон систематичної асоціації полягає в тому, що окремі прагнення здатні викликати до діяльності інші прагнення, що знаходяться з ними в залежності.

 

На початку XX ст. Н. Лоський пропонує свою класифікацію характерів залежно від рівня волі і переважання прагнень. Він ділить людей на типи: чуттєвий, егоцентричний і надособистим.

 

На початку XX ст. А. Ф. Лазурський вперше запропонував створити психосоціальну класифікацію характерів, яка враховує не тільки суб'єктивні особливості людей, але і їх світогляд, їх "соціальний аспект".

У психоаналітичному напрямку зараз існують кілька визначень характеру:

 

• "Характер визначається як спрямованість, що викликається довільними імпульсами людини, це сукупність реакцій людини на її соціальне оточення" (Абрахам).

 

• "Звичні способи пристосування" Я "до зовнішнього світу," ВОНО "і" Над-Я ", а також типові поєднання цих способів між собою утворюють характер" (О. Феніхел).

 

"Структура характеру може бути осмислена як організація потреб і емоцій всередині кожної людини, пристосована для адекватного реагування на основні соціальні цінності групи" (Бінгхлоул).

 

• "Характер складається зі звичних положень і відносин людини, постійного патерну його реакцій на різні ситуації. Він включає свідоме ставлення і цінності, стиль поведінки (сором'язливість, агресивність і т. п.), фізичні пози, звички триматися і рухатися і пр. Кожне характерне ставлення має відповідну йому фізичну позу, тому характер людини виявляється в його тілі у вигляді м'язової ригідності , м'язового панцира. Цей панцир спочатку виникає в результаті конфлікту між інстинктивними потребами і зовнішнім світом. Його подальше зміцнення і причина існування обумовлені тривалими конфліктами тих же сил "(Райх).

 

• А. Лоуен взагалі запропонував обмежити поняття характеру лише патологічними станами. "Людина здоровий, якщо у нього немає типових способів поведінки, тобто характеру. Це означає, що в реальності він веде себе спонтанно, адаптуючись до раціональних вимогам ситуації ".

 

У сучасній американській психології використовують два альтернативних визначення характеру:

 

• "Характер - це етичний і моральний аспект особистості";

 

•"Характер - мотиваційний аспект особистості".

У вітчизняній психологічній літературі використовуються такі визначення характеру:

• "Характер - загальна стилістика у звичках, навичках, засвоєних тактиках, це загальний малюнок, манера поведінки, сформована в результаті особливого, індивідуально набутого досвіду в конкретному соціальному оточенні" (А. Г. Шмельов).

 

• "Характер - змістовний і суспільно-значимий компонент особистості, прояв спрямованості, світогляду в його поведінці" (Н. Д. Левітов).

 

• "Характер - індивідуальне поєднання набутих протягом життя, найбільш стійких, істотних особливостей особистості, що виявляються в поведінці людини, в певному відношенні до себе, до інших людей, до дорученої справи, до різних труднощів".

 

• "Характер - це сплав вроджених властивостей вищої нервової діяльності з набутими протягом життя індивідуальними рисами".

 

• "Характер - це індивідуально яскраво виражені і відносно стійкі психологічні риси людини, що впливають на його поведінку і вчинки" (К. К. Платонов, Н. Д. Левітів).

 

• "Характер - психологічний склад особистості, виражений у її спрямованості (ставлення до людей, до себе, діяльності, речам і волі" (Н. Д. Левітов).

 

Характер - це каркас особистості, до якого входять найбільш виражені і тісно взаємопов'язані властивості особистості, чітко проявляються в різних видах діяльності. Втім, як уже зазначалося, не всі психологи включають характер у структуру особистості. Психологи США зазвичай не виділяють характер як компонент особистості, але є і виключення. Р. Гілфорд до характерологічних чинникам особистості відніс потреби у самовизначенні, свободи, самостійності, свідомості, а ці чинники належать моральній сфері. Кеттел серед основних факторів (первинних рис особистості) вказує силу - слабкість "Над - Я", де сила "Над - Я" означає силу волі людини, що діє твердо і принципово, а слабкість "Над - Я" - слабкість волі людини, нестійкого в своїх діях.

 

Характер людини - це сплав вроджених властивостей вищої нервової діяльності з набутими протягом життя індивідуальними рисами. Правдивими, добрими, тактовними або, навпаки, брехливими, злими, грубими бувають люди з будь-яким типом темпераменту. Однак при певному темперамент одні риси купуються легше, інші важче.

 

Серед властивостей характеру прийнято розрізняти загальні (глобальні) та приватні. Глобальні властивості характеру надають свою дію на широку сферу поведінкових проявів. Прийнято виділяти п'ять глобальних рис характеру (А. Г. Шмельов, М. В. Бодунов, У. Норман і ін):

 

1)    самовпевненість - невпевненість;

 

2)     згода, дружелюбність - ворожість;

 

3)     свідомість - імпульсивність;

 

4)     емоційна стабільність - тривожність;

 

5)     інтелектуальна гнучкість - ригідність.

 

 

Список використаної літератури

 

1. Богословський В. В. Загальна психологія. - М.: Просвещение, 1981. - С. 174-178

2. Бордовская Н. В. Психологія і педагогіка. - СПб.: Питер, 2005. - С. 112-121

3. Немов Р. С. Психологія: Навчальний посібник. - М.: Владос, 2004. - С. 345-347

4. Радугин А.А. Психологія: Навчальний посібник для вищих навч. закладів. - М.: Центр, 2003. - С. 204-212

 

5. Столяренко Л. Д. Основи психології. - Ростов н / Д: Фенікс, 2005. - С. 298-306

http://ua-referat.com