Державно-церковні відносини в історико-філософському вимірі

Міністерство  культури і туризму України

Київський Національний Університет Культури і Мистецтв

Кафедра міжнародного туризму

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

на  тему:

 

 

Державно-церковні відносини в історико-філософському  вимірі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                      Підготувала:

Студентка II курсу

                                                                                             Групи МТ 59

                                                                                                  Кузьменко В. В.

 

 

 

 

 

 

 

Київ, 2010

План

Вступ

 

1. Свобода совісті. Релігійна свобода

 

2. Принципи відносин між державою

 

3. Моделі церковно-державних відносин

 

4. Держава ─ гарант свободи і совісті

 

Висновок

 

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

  Процес історичної творчості людини значною мірою залежить від обсягу прав і свобод, які визначають її соціальні можливості і блага, забезпечують характер життєдіяльності, систему комунікацій, взаємодій, відносин людей у суспільстві. Століттями за здобуття та поширення прав, що закріплювали становище людини в суспільстві, велися гострі класові битви. Та планетарна історія свідчить, що кожному поколінню людей необхідно було знову й знову захищати власні права, що людство ще не знає ситуації, в якій би не було потреби спрямовувати зусилля на підтримання і захист прав і свобод особистості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Свобода совісті. Релігійна  свобода

 

 Однією з фундаментальних свобод людини є свобода совісті.

Кожна особа відповідно до вимог  власної совісті повинна мати змогу зробити власний світоглядний, а отже, і релігійний вибір. Релігійний вибір для своєї реалізації вимагає  умов, які створюються не індивідом, а зовнішніми факторами — державою чи церквою як формою релігійної організації. Саме відповідні державні закони, церковні статути, приписи й окреслюють нормативно-правове поле, в межах якого реалізуються (чи не реалізуються) можливості такого вибору. Більше того, головним показником рівня розвитку і держави, і певної конфесії є ступінь втілення в життя принципу свободи совісті.

 

      Першим конституційним актом, що стверджував право релігійної свободи, став Білль про права у формі десяти поправок до конституції США. Перша з них проголошувала: «Конгрес не повинен ухвалювати законів, що запроваджували б будь-яку релігію чи забороняли б вільне відправлення релігійних обрядів...». І сьогодні у Сполучених Штатах Америки посилаються на пункти Білля про права, що стосуються релігії, як на свою найпершу свободу, оскільки саме з першої поправки постали всі інші види захисту прав особи. Концепція відокремлення церкви від держави та вільного відправлення релігійних культів, проголошена в Біллі про права, є нині основою державно-церковних відносин у США.

 

Принципи відносин між державою і церквою.

      Державно-церковні відносини пройшли складний і болючий шлях у напрямі порозуміння й нормалізації стосунків. Лише поступово, крок за кроком, релігія і церква набували статусу приватної справи. Починаючи з кінця XVIII ст., сформувалися три основні принципи відносин між державою і церквою, які існують і понині:

      1) віротерпимість (нетерпимість), при якій одна чи кілька релігій мають привілейований статус, а всі інші оголошуються терпимими (чи нетерпимими);

      2) свобода віросповідань, при якій всі релігії рівні між собою, а людина вільна у своєму виборі конфесії й відправленні релігійного культу;

      3) свобода совісті, яка, крім проголошення рівності всіх релігій між собою, дає змогу особі не лише вільно обирати будь-яку релігію, але й бути невіруючим. Нині до третини держав проголосили у своїх основних законах саме принцип свободи совісті.

 

     

 

Моделі державно-церковних  відносин.

      Залежно від типу взаємин між церквою і державою у світовій історії можна виокремити шість моделей державно-церковних відносин:

 

1. Теократія (гр. theos — Бог, kratos — влада) — модель державно-церковних відносин, за якої вся повнота влади в державі належить главі панівної церкви та її органам.

 

       Прикладом теократії може бути Іудея V—І ст. до н. е., де влада була зосереджена в руках жерців на чолі з іудейським першоіерархом; Папська область в Італії у 756— 1870 pp., а з 1929 р. — держава-місто Ватикан, де папа римський є абсолютним монархом, що зосередив у своїх руках необмежену політичну і духовну владу. Теократичне правління вельми поширене в мусульманських країнах (в Ірані, Саудівській Аравії тощо), де дотримуються традицій, що сформувалися ще в Дамаському халіфаті за династії Омеядів (661 — 750), Абасидів (750—1258).

 

2. Цезаропапізм (лат. caesar — цезар, papa — папа) — модель державно-церковних відносин, за якої церква та її структури повністю залежать від світської влади. Цезаропапське правління мала Візантія, де імператори не лише призначали чи звільняли патріархів, митрополитів, а й вирішували питання організаційного, канонічного і навіть догматичного розвитку церкви; Московія (пізніше Росія), де з XVIII до початку XX ст. главою православної церкви був імператор (цар).

 

3. Державна  церква — модель державно-церковних відносин, що забезпечує в державі привілейований стан певній конфесії. Передбачає пряме фінансування державою її інституцій і державний контроль за використанням коштів, делегування церковним структурам певних державних функцій (реєстрація новонароджених, смертей, шлюбів тощо). Прикладом такої моделі є сучасна Греція, де державною є православна церква, Статут якої має статус державного закону. Держава гарантує її священнослужителям зарплату і пенсії. У початкових і середніх школах здійснюється православна освіта. Близькою до грецької є і сучасна італійська модель державно-церковних відносин, де понад 90 відсотків населення охрещені в католицьку віру. Різні форми державної церкви існують також у Великобританії, Данії, Швеції та інших країнах. Особливий статус певної церкви зафіксовано у конституціях понад 40 держав світу. До речі, у 22 із них главою держави може бути лише особа, що належить до офіційної церкви.

 

4. Відокремлення церкви від держави — модель державно-церковних відносин, що унеможливлює будь-яке втручання церкви у справи держави при активному втручанні державних інституцій у справи церкви.

 

Таку модель відносин ілюструють колишні країни «соціалістичного табору», в першу чергу Радянський Союз, законодавча база яких теоретично гарантувала свободу совісті. Однак у реальному житті віруючі розглядалися як політичні вороги, а відтак зазнавали різноманітних утисків і дискримінації.

 

5. Відокремлення  церкви і держави — модель державно-церковних відносин, яка базується на невтручанні держави у справи церкви, а церкви — у справи держави, що забезпечує максимальну свободу релігії та режим толерантності. Типовим прикладом п'ятої моделі є США, де конституція проголошує свободу для релігійних інституцій, їх незалежність від світського контролю чи маніпуляції властей. Відповідно до цього документа неприпустимо примушувати чи спонукати будь-кого проти його власної волі відвідувати або не відвідувати церкву, так само як сповідувати або не сповідувати певну релігію. Ніхто не може бути покараний за свою релігійну віру чи безвір'я, за відвідування чи невідвідування церкви. Ні федеральний уряд, ні власті штатів, ні місцева влада не можуть також визначати мету діяльності церкви, призначати її керівників або вказувати, як тій належить вести свої справи. Подібну, законодавчо закріплену, свободу віри чи невір'я мають і громадяни Франції, Туреччини, України та інших країн.

 

6. Поєднання  моделі державної церкви і  моделі повного відокремлення церкви і держави — модель державно-церковних відносин, яка передбачає збереження певних видів державної підтримки та привілеїв окремих церков. Приклад — сучасна Німеччина, де, хоча і проголошено нейтральність і толерантність держави до різних конфесій, все ж зберігаються певні відмінності у ставленні до релігійних організацій — залежно від кількості їх прихильників. Якщо прибічників певної конфесії більше одного відсотка від загальної кількості населення певної землі Німеччини, то вони отримують спеціальний статус, який дає їм змогу, наприклад, отримувати державні дотації на власні школи, дитячі садки. Нині в країні нараховується 15 конфесій із спеціальним статусом. Подібні державно-церковні відносини склалися в Японії, Австрії, Перу та інших країнах світу.

 

Держава— гарант свободи совісті.

 В реалізації принципу  свободи совісті як свободи  самовизначення, свободи вибору  особистістю світоглядних орієнтирів  державі належить винятково важлива  роль. Однак щоб виконувати покладені  на неї функції, держава має відповідати таким вимогам.

 

     1. Вона повинна бути світською, що має бути закріплено конституцією. Це не означає впровадження чи підтримки атеїстичної ідеології або зацікавленості в ній. Світський характер держави є лише свідченням її нейтральності, об'єктивності стосовно будь-яких різновидів віри — як релігійних, так і нерелігійних.

 

     2. Керуючись загальнолюдськими цінностями, вона зобов'язана чітко окреслити у чинному законодавстві межі свого втручання у сповідування громадянами будь-якої віри, у діяльність релігійних та атеїстичних інституцій. Вона не повинна надавати матеріальну підтримку або в інших формах активно виявляти свою прихильність до будь-яких релігійних чи нерелігійних атеїстичних організацій. Заангажоване ставлення держави до певних світоглядних парадигм (наприклад, вивчення у державних навчальних закладах деяких богословських чи атеїстичних дисциплін) буде порушенням конституційних засад, перетворюватиме їх на соціальну функцію, заважатиме гармонуванню відносин носіїв різних світоглядів.

 

      3. Позитивна діяльність держави щодо різних конфесій має бути обмеженою обліково-реєстраційною функцією на основі заявницького принципу та нейтральним арбітруванням у випадках виникнення міжцерковних суперечок, конфліктів із майнових чи інших нетеологічних питань —- за умови звернення релігійних організацій до державних установ за відповідною послугою.

 

      4. Мають бути законодавчо визначені межі фізичної поведінки (аж ніяк не думок та віри), за які не можуть виходити прихильники певних світоглядних орієнтирів, конфесій, атеїстичних організацій — відповідно до міжнародних стандартів цих меж.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

        

 

 

 

 

 

 

 

         Зростання останнім часом інтересу до релігійних питань, спроби осмислення ролі та місця релігії у житті окремої людини та у суспільстві пов’язані з дедалі зростаючим розумінням того, що релігія та релігійність є одним з наріжних каменів суспільного життя особистості, соціальних груп та суспільства в цілому. Релігійний чинник розглядається нині як один з провідних у національно-духовному відродженні .

 

         Проблеми державно-церковних відносин у світі були і залишаються в центрі підвищеної уваги науковців, громадських і релігійних організацій. Вони мають високий рівень суспільної актуалізації. Їх осмислення в практичному, а також і в теоретичному сенсі є, на мою думку, важливим і необхідним.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

1. Бабій М. Свобода релігії і державно-конфесійні відносини в Україні // Актуальні питання соціально-значущої діяльності церков і релігійних організацій в Україні. – Київ, 2004.

 

2. Черній А. М. «Релігієзнавство».  -Київ. 2003 р.