Риторика Арістотеля

Риторика Арістотеля - Риторика - Мацько Л. І

“Риторика”  Аристотеля – перше теоретичне обгрунтування  науки красномовства

Хто рухається вперед у  науках, але відстає у моралі, той швидше йде назад, ніж уперед

Сімнадцятирічним юнаком прибув Арістотель з Македонії до Афін і вступив до Академії Платона, де й пробув аж до смерті Платона — двадцять років. Потім заснував власну школу у гаю Аполона Лікейського, яка стала називатися Лікей (пізніше ліцей). Заняття Арістотель проводив зі слухачами, прогулюючись у затінку дерев, тому його учнів називали перипатетиками. Вони залишать помітний слід в античній філософії. Зокрема, їхні думки аналізуватиме найзначніший римський оратор і ритор, філософ і письменник Марк Туллій Цицерон у "Тускуланських бесідах".

Риторична діяльність Арістотеля (384—322 рр. до н. е.) відрізнялася від риторики його попередників, зокрема і Платона, тим, що він вивів загальні закони красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері мовотворчості. Врахувавши досягнення попередників, Арістотель запропонував систему вимог до поетичного твору, до ораторської (античної) прози.

Риторичне вчення Арістотеля викладене  у двох трактатах: "Риторика", або "Про мистецтво риторики", що складається з трьох книг, і "Поетика". Арістотель вважав, що коріння насолоди, яку одержуємо від оратора, не в чуттєвому задоволенні від словесної гри оратора, а в пізнавальних та інтелектуальних потребах. Те, що говоримо, має бути розрахованим на слухача і сказано правильно і до того ж несподівано. Оцінюючи риторику з погляду логіка, Арістотель вважав головним у риториці пошук доказів, способів переконань. Для цього необхідно навчитися складати переконливі умовиводи — ентимеми, або риторичні силогізми. Вирішальними у цьому ланцюжку пошуків є діалектика (рух думки і слова, розвиток) і критерій істинності.

Арістотель скеровував увагу риторів  і ораторів на такі чинники:

• предмет риторики;

• позу оратора;

• очікування емоції;

• стиль промови.

У першій книзі "Риторики" розглядається  предмет риторичної науки у системі  інших наук, називаються три види (роди) промов: дорадчі, або політичні; епідейктичні, або урочисті; судові.

Дорадчі промови радять щось прийняти або відхилити, судові — звинуватити  або виправдати, епідейктичні —  хвалять або гудять. У всіх своя мета: у політичних (дорадчих) промовах — користь або шкода: вони спонукають до кращого або закликають до гіршого. В урочистому красномовстві може бути прекрасне Й ганебне, у судовому — справедливе і несправедливе.

Цікавим є спостереження Арістотеля над темпоральними ознаками промов: дорадчі промови кличуть у майбутнє, судові повертають позовників у минуле, епідейктичні промови завжди звучать у теперішньому часі.

Досвід дорадчих ораторів античності є корисним і для сучасних політичних оглядачів (коло проблем, прийомів тощо).

Особливе місце в теорії риторики Арістотеля належить моральності, зокрема в епідейктичному красномовстві: "Всі оратори, як ті, що проголошують хвалу чи хулу, так і ті, що вмовляють або відмовляють, а також ті, що звинувачують чи виправдовують, не тільки намагаються довести що-небудь, а й стараються показати велич і нікчемність добра чи зла, прекрасного чи ганебного, справедливого чи несправедливого".

На думку Арістотеля, в епідейктичній  промові похвала за певні діяння спонукає діяча до нових, ще більших  і кращих, благородних діянь, і ця похвала є ніби порадою іншим брати приклад з похваленого. В цьому великий педагогічний сенс риторики Арістотеля: "Похвала і порада схожі своїм видом, тому що те, що при наданні поради може служити повчанням, те саме робиться похвалою... так що, коли ти хочеш звалити щось, подивись, що би міг порадити... Якщо ти не знаходиш, що сказати про людину саму по собі, порівняй її з іншими, як це робив Ісократ... Слід порівнювати з людьми знаменитими, тому що, якщо вона виявиться кращою від людей, достойних поваги, її достоїнства від цього виграють. Справедливе перебільшення вживається при похвалах, тому що похвала має справу з поняттями вищості, а вищість належить до числа речей прекрасних".

"Родзинкою" Арістотелевої  теорії риторики, як того й  треба було сподіватися від "найуніверсальнішого розуму античності" (Ф. Енгельс), була орієнтація на інтелектуальну насолоду, яку оратор має викликати у слухачів. Саме цим пояснюються численні роздуми та поради, які висловив Арістотель щодо пошуку способів переконань і доказів, композиції промов (диспозиції) та стилю мовного вираження і проголошення промов (елокуції). Основним критерієм істини і блага є об'єктивно існуюча і пізнавана реальність: "Загальним законом я називаю закон природний. Є щось справедливе і несправедливе в природі, спільне для всіх, визнаване таким усіма народами, навіть якщо між ними немає ніякого зв'язку і ніякого погодження стосовно цього".

Виділяючи такий важливий у судових  промовах прийом переконань, як показання  свідків, Арістотель поділяє їх на нові і давні свідчення. До нових належать свідчення звичайних судових свідків. Під давніми розуміються "вироки поетів та інших славних мужів, вироки, що є загальновідомими". Як "давні" свідки залучаються до суду приказки, прислів'я, народні легенди, тобто весь морально-етичний досвід суспільства, як сказали б нині, культурний дискурс нації.

Чимало порад Арістотеля збагатили техніку риторики новими прийомами: ампліфікація як накопичення  за рахунок розширення сказаного, синонімічних повторів; доповнення означень антитезами; перебільшення як особливість епідейктичних  промов, щоб надати діянням величі і краси; ентимеми причини, доказу, наведення; топоси як особливі посилання до кожного питання (спільні місця).

Особливого значення Арістотель надавав предметові, початку  промови, тому, що в поетичному творі, за його словами, називається прологом, а в грі на флейті — прелюдією. Вони ніби прокладають шлях усій промові.

Арістотель був учнем  Платона, чимало його думок про риторику він розвинув та узагальнив, але  розходився з Платоном в одному дуже суттєвому питанні — про відношення словесного мистецтва до знання, до пізнання. Платон вважав, що "всі хороші епічні поети складають свої прекрасні поеми не завдяки техне, а лише в стані натхнення й одержимості; так само і хороші мелічні поети... в отупінні творять свої прекрасні піснеспіви; ними оволодівають гармонія і ритм, і вони стають вакхантами і одержимими...", а отже, джерело мистецтва ірраціональне, і відокремлював мистецтво від практичного пізнання світу. Арістотель же цінував у мистецтві не прекрасні незрозумілі чари, а інтелектуальне задоволення, насолоду ясності, пізнання і подивування, що йде від знання.

Майстерність риторики Арістотель вбачав у трьох видах  засобів переконання: а) логічні  докази; б) моральні докази (довіра до оратора); в) емоційні впливи. їх він розглядає  у другій книзі "Риторики", пояснюючи виникнення гніву і милосердя, страху і ненависті, сорому й заздрості та вказуючи, яким способом ці почуття можна збудити у слухачів: ми тоді співчуваємо людям, якщо з ними трапляється щось таке, чого ми для себе боїмося.

Арістотель сприймав риторичні прикраси тільки в єдності зі змістовим наповненням: "Той стиль і ті ентимеми бувають вишуканими, які швидко повідомляють нам знання". До таких ентимем (силогем) Арістотель відносив насамперед метафори, вважаючи, що вони потребують гнучкості розуму, містять у собі загадку і при найменших зусиллях з боку оратора та слухачів повідомляють максимум нових знань.

Арістотель цінував пізнавальний і педагогічний характер риторики. Для нього кращим навчанням були не дидактика і повчання, а стимулювання роботи розуму, яке могла надавати йому риторика і цим викликала приємні почуття. Арістотель любив ті тропи і фігури, які могли напружувати думку, які треба було розгадувати, і такими вважав порівняння, дотепи. Вони дають миттєве, несподіване осяяння: "І порівняння — (свого роду) метафора... Порівняння корисне і в прозі, але рівно, тому що воно поетичне". "Дотепність більшою мірою також досягається через метафору і завдяки обману".

Обережно ставився Арістотель до іронії та гіперболи, бо їх можна використовувати  лише в окремих конкретних випадках. Цікавими є думки Арістотеля про ритм ораторської-прози. Якщо ритм буде метричним, то не переконуватиме і відволікатиме від суті проголошуваного. Якщо ж не буде ритму, то не буде й відчуття межі, а все, що не має меж, є неприємним і незрозумілим.

Арістотель висловив свою думку  і про таку "горгієвську" фігуру, як період, спочатку називаючи його складом ("слогом"): "...склад  може бути нанизувальним і неперервним  завдяки сполучникам, якими є  зачини дифірамбів, або сплетеним  і схожим на строфи і антистрофи давніх поетів. Нанизувальний склад — старовинний [...]. Я називаю його "нанизувальним", тому що він сам у собі не має ніякого кінця, поки не закінчиться предмет викладу. Він неприємний через відсутність межі, адже всім хочеться бачити кінець [...]. Таким є склад нанизувальний, а склад сплетений складається з періодів. Періодом я називаю уривок, що має в собі самому свої початок і кінець і добре видиму протяжність [...]. Треба також, щоб думка завершувалася з періодом, а не розрубувалася"2. З періодом пов'язані і думки про фігуру колон як частину синтаксичного періоду: "Період або з колон, або простий. Той, що складається з колон, є висловленням завершеним, розчленованим, але розголошуваним на одному диханні, не будучи розчленованим, але цілим. Колон — один із двох його членів. Простим же я називаю період, що складається з одного колона. Ні колонам, ні періодам не можна бути ні куцими, ні розтягненими. Адже короткість часто змушує слухача спотикатися: справді, коли той ще тягнеться вперед, тією мірою, межа якої в ньому самому, але буває насильно зупинений, він неминуче спотикається через перепону. Довготи ж примушують його відставати...".

Щодо загальної характеристики стилю, то Арістотель називав дві  протилежні ознаки: ясність як основну  ознаку гарного стилю в єдності з граматичною правильністю та холодність як неприродну, надуману, переобтяжену велеречивість. "...Достоїнство складу — бути ясним; доказ тому — якщо мова не доводить до ясності, вона не робить своєї справи".

"Холодність" стилю виникає з кількох причин: через складні слова, слова-прикладки, довгі, часті і несучасні епітети, тому що вони створюють неприродність стилю. Про "холодність" творів одного автора (Алкідаманта) Арістотель писав: "Він користується епітетами не як приправою, а як їжею, настільки вони в нього часті, перебільшені, впадають в око. Ті, хто недоречно вводять у мову поетичні звороти, роблять стиль смішним, холодним і неясним через багатослів'я ...і метафори бувають недоречними: одні через те, що смішні.., інші через урочистість і трагізм; вони бувають неясні, якщо запозичені від далеких предметів". Увага до ясності викладу, виразності слова, що здатні викликати у слухачів інтелектуальну насолоду, були основою Арістотелевого розуміння гарного стилю.

Риторика пізніших часів, як і стилістика, не могла заперечити основних положень риторичного вчення Арістотеля.