Теорія красномовства Феофана Прокоповича

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 

ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИЙ ФАКУЛЬТЕТ 

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

з риторики

Теорія красномовства  Феофана Прокоповича

 

 

 

 

Підготував:

Студент 4 курсу

групи «Б»

Болотов Артем

 

Перевірив:

к.філ.н.,

доц. Андрієнко Є.В.

 

 

 

 

 

 

 

Донецьк – 2013

 

ЗМІСТ

 

Вступ…………………………………………………………………………   3

Розділ 1. Феофан Прокопович як культурний діяч………………………..  5

Розділ 2. Теорія красномовства  Феофана Прокоповича. …………………..9

Висновки……………………………………………………………………..20

Список використаних джерел……………………………………………...21

 

 

 

 

ВСТУП

 

Красномовство слов'ян базувалося як на класичній античній риториці, так і на досягненнях західноєвропейської  думки. Роль риторичного слова була напрочуд важливою у боротьбі слов'янських народів за національне визволення, проти окатоличення, проти власних експлуататорів та гнобителів. Кращі художні твори видатних майстрів слова ставали народними, національними.

Феофан Прокопович (1681—1736) — видатний український вчений, оратор, письменник, політичний і громадський діяч. Один із засновників стилю українського бароко з його демократичним характером, зв'язком з народною творчістю, умілим використанням культурної спадщини.

Виходець із середніх верств суспільства, рано втратив батьків, виховувався у дядька. Закінчивши Київську академію, продовжував навчання в Польщі та Римі. Завдяки своєму ораторському таланту згодом досягає  вищих посад держави, стає, по суті, правою рукою Петра І, його радником, главою «Ученої дружини».Феофана  Прокоповича вважають високоінтелектуальною  людиною свого часу, освіченою, як знавця мов, якими оперував при написанні  історичних, педагогічних, юридичних  творів. Його бібліотека складає понад 30000 томів книг. Видатний поет, теоретик  літератури, коментатор, перекладач  багатьох  творів, філософських праць[1, c. 234].

Велика заслуга Прокоповича  полягає в тому, що він відіграв ключову роль при створені Академії наук, до якої входили інтелігентні люди, такі як Брюс, Кантемір і Татищев. Його філософські погляди ґрунтуються  на основі цінностей, які внесла європейська  культура. Під час свого навчання у Києво-Могилянській академії, єзуїтських школах міста Львів, Краків, в римо-католицькому колегіумі святого Афанасія, значний  вплив на подальший розвиток його філософії справив європейський раціоналізм.

Метод риторики Прокопович вбачав у тому, щоб навчити, як у промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами красномовства він вважав природу, талант, освіту, тренування, наслідування. Учений обстоював принцип античної класичної естетики про відповідність словесного вираження ідейно-емоційному змісту. У своєму курсі риторики він писав про чесноти ри-тора, який повинен вміло розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у зво-рушенні, і, нарешті, підбирати стиль не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу[2, c. 154].

Про що можуть свідчити курси  лекцій з філософії, які Феофан Прокопович проводив у Києво-Могилянській академії для своїх вихованців.

Феофан Прокопович — автор  славнозвісного «Букваря», за яким вчилися  українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, болгари, греки та інші. Він закликав учених академії до формуван-ня самостійного мислення, мріяв про  генерацію українських «знавців, а не крамарів науки».Учений володів багатьма мовами, писав українською, латинською, російською, старослов'янською, німецькою, англійською, французькою, шведською, польською мовами. Така полілінгвістична культура і сьогодні вражає.

Останніми передсмертними словами  просвітителя були такі: «О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?»

Великий російський вчений М. Ломоносов як студент Києво-Могилянської академії був знайомий з риторичними  працями її про-фесорів. Знав він  і «Риторику» Ф. Прокоповича, про що свідчать виправлення у ній та інші матеріали.

 

1. ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ ЯК КУЛЬТУРНИЙ ДІЯЧ

 

Цікавою і складною була життєва  доля найвидатнішого ритора і найкращого українського оратора кінця XVII —  початку XVIII ст. Феофана (Єлезара, Єлисія) Прокоповича.

Рано залишившись круглим сиротою  і зростаючи під духовним впливом  свого дядька ректора Київського колегіуму, що стане згодом знаменитою Києво-Могилянською академією, Феофана  Прокоповича, малий Єлезар був зарахований  учнем нижчого класу колегії  у 1688 р., захопився навчанням, швидко став кращим учнем — сенатором[1, c. 234].

Слід зазначити, що цей навчальний заклад мав складну структуру  і таку організацію навчально-виховного  процесу, що забезпечувала високий  рівень освіти. Весь навчальний курс тривав 12 років і складався з нижчої і вищої частин. Нижча частина  мала 6 років навчання:

перший рік — фара, або інфіма (читання, письмо, розмова, мови — латинська, давньогрецька, старослов'янська)

другий — аналогія (арифметика, природничі науки);

третій — граматика;

четвертий — синтаксис

п'ятий — піїтика;

шостий рік — риторика.

На шостому році навчання вчилися  створювати і проголошувати промови, захоплювати і переконувати слухачів живим словом, пізнавали секрети  красномовства.

Вища частина складалася з класів філософії і богослов'я. Місце  учня визначалося рівнем його успішності. На перших лавах сиділи найкращі студенти — сенатори. Вони допомагали вчителю  вчити, а учням — вчитися. Використовувалися  різні прийоми стимулювання активізації  пізнавальної діяльності, вироблення уваги. Наприклад, прізвище того, хто  під час розмови латиною чи давньогрецькою мовою зробить помилку, записувалось на аркуші цупкого паперу—ногаті. З цією ногатою учень мав стояти в кутку доти, доки не помітить помилку  в іншого, який змінить його на цьому  місці за аналогічне.

Особлива увага приділялася  творчим роботам різних жанрів і  диспутам. Учні зазначали, що за добре  виконану роботу вони хотіли б щось одержати, якщо робота отримає визнання. Це могли бути свічки, шапка, сорочка, хліб тощо[3, c. 117].

Отже, в навчальному процесі  одночасно задіювалися елементи стилів теоретика, мислителя, практика та прагматика, що давало добрі результати.

Єлезар брав участь у всіх диспутах і завжди перемагав. Проте, успішно  закінчивши академію, він все ж  відчував, що є ще ним не пізнане  і воно там, у Західній Європі. Однак  боротися за православ'я з католицизмом, не знаючи його, не можна. Дня того щоб  принести користь своєму народові, своїй землі, треба багато вчитися  і багато працювати. Так у Єлезара  визріває мета — повчитися у католицькому єзуїтському училищі, і він залишає Київ та православ'я.

Його як перекинчика (з православ'я  в католицизм) охоче приймають  у монастирі Базиліанського ордену, висвячують в уніатського ченця  Єлисія і зараховують до католицького училища Володимир-Волинського кафедрального  монастиря. До його послуг єпископська  бібліотека, де багато нових філософських трактатів. Нарешті, він читає те, про що тільки чув: "Богословсько-політичний трактат" і "Етику" голландця  Спінози, "Метафізичні роздуми  пропершу філософію" французького філософа Рене Декарта, "Математичні початки  натуральної філософії" Ісаака Ньютона[4, c. 200].

Це ж ті думки, що він уже висловлював  у диспутах: сама природа є Бог, вона є причиною існування самої  себе і всіх речей на землі...

Тепер постала інша мета: коли ж  ці книги будуть у Києві, коли ці ідеї стануть доступними українській  православній молоді. Католицизм дозволяв своїй молоді читати все, православ'я  обмежувало вибір.

Єлезар приїхав учитися, але  він був настільки освіченим, що вже на четвертий день занять його призначили викладачем риторики і поетики.

Католицька церква пишно шанувала Єлезара Прокоповича, сподіваючись використати цього талановитого українця у боротьбі з православною церквою, а в Києві його проклинали як зрадника. І на це не було ради, треба  було все стерпіти, жити, працювати. Єлезар вирішив не зупинятися, вчитися  не тільки наукам, а й усьому тому, що вже напрацювали єзуїти в політичному  і духовному житті. Його освіченість, талант і працьовитість помітили у Вати-кані і запросили до Римської католицької академії. Тут Єлисею стала доступною багата ватиканська  бібліотека, лекції найкращої професури, знайомства з видатними людьми. Єлезар читає твори Томмазо Кампанелли "Місто Сонця", "Переможний атеїзм", Міколая Коперника "Про обертання  небесних сфер", Джордано Бруно "Про  нескінченність, всесвіт і світи", твори Галілео Галілея, вивчає французьку й іспанську мови, під час вакацій  знайомиться з Парижем, Мадридом, Лондоном[5, c. 234].

Нарешті Єлисея приймає сам Папа Римський Клементій, готуючи його до висвячення в єпископи, обрання кардиналом і, можливо, навіть на своє місце. Єлисей має чарами свого слова навертати  в майбутньому східних слов'ян до католицької церкви. Це нечувана кар'єра.

Та почуття синівської любові до України переважило все, і Єлисей, закупивши всі місця в поштовому  диліжансі, тікає ним з Італії.

Змучений, три дні стояв Єлисей під брамою Почаївської Успенської лаври на колінах, благаючи прощення.

Ченці плювали на нього, прочани  кидали каміння, лаяли й ображали, а він радів, що чує рідну мову. Після епітимії (моління на колінах  в темній келії 40 діб, чорний хліб і  вода) Єлисея постригли в ченці  православної церкви і дали нове ім'я  — Самуїл, щоб він міг повернутися  до Києва.

У Києві митрополит його благословив, дозволив взяти ім'я дядька Феофана  Прокоповича і призначив викладачем риторики, піїтики і філософії  Києво-Могилянської академії.

Почався найпродуктивніший етап життя  і творчості ритора й оратора, філософа і богослова, письменника  і префекта та ректора академії, яку Прокопович уславив своїми науковими  й художніми працями та організаторською діяльністю.

У лекціях Феофан Прокопович висловлює  нові погляди на світ і суспільство, збагачені як античною давньогрецькою і римською спадщиною, так і новітніми  ідеями його західноєвропейських сучасників. Він розтлумачує нові поняття, цитує  багато творів в оригіналі, майстерно  викладає матеріал. Як істинний оратор він захоплює молодь, яку сам же і шукає по селах і містечках  України, відбираючи на навчання найздібніших[6].

Використовуючи художній досвід античних класиків Сенеки, Горація, Теренція, Плавта, Прокопович, проте, першим в українській  літературі створює драму "Володимир" з вітчизняним історичним героєм. До нього в Києві були вертепні вистави, в яких грали ляльки. Прокопович вперше поставив для простих киян на Житньому ринку на Подолі драму "Володимир" з живими акторами, присвячену гетьманові Мазепі. Перехід від вертепу до театру (хоч і вуличного) потребував певних змін, і Прокопович їх зробив (радив писати п'єсу на 5 дій по 10 сцен, у кожній сцені не більше трьох осіб тощо).

Феофан Прокопович писав гарні  ліричні поезії ( "Плаче пасту -і шок у тривалу негоду", "Каяття запорожця"), філософські  й поліїв тичні трактати, сповнені любові до України і патріотичного  пафосу ("Духовний регламент", "Слово  про власть і честь царську", "Правда волі монаршої"). У задумах  були віршовані п'єси про Богдана  Хмельницького, Петра Могилу.

Останній період життя і творчості  Феофана Прокоповича започаткований знайомством з царем Петром І, який приїхав до Києва. Прокоповичу  доручено привітати вСофійському соборі царя за законами мистецтва. Феофан Прокопович так майстерно виголосив змістовну  епідейктичну промову, що цар помітив  його мудрість і здивувався, чому досі він тільки викладач. Феофан Прокопович говорив, звертаючися до царя:—

Мудрий навчителю наш, муже державний, просвітителю і перетворювачу, ти несеш  світло людям, яко Прометей ніс вогонь... І ти простий, близький, як святий...

Володієш однаково браво мечем  і сокирою, державним словом і  плугом. Благословенні хай будуть твої мозолі, і твої мислі пророчі, і твої будні многотрудні. І хай  святиться ім'я твоє...

Вдруге довелося Прокоповичу вітати царя в Софійському соборі в Києві  після його перемоги під Полтавою. Тоді він прочитав оду "Епінікон" (гр. "після перемоги"), і цар  сказав митрополиту, що Прокоповичу  давно треба бути ректором[8, c. 119].

На посаді ректора Прокопович оновив навчальний план. Головна увага тепер  приділялася природознавству, математиці, геометрії, історії, географії, філософії, класичним мовам, українській мові. Прокопович вимагав, щоб кожний викладач і спудей писали вірші і п'єси українською мовою і ставили їх на Житньому ринку на Подолі перед народом. Києво-Могилянська академія стала одним із найпередовіших і найвпливовіших вищих навчальних закладів Європи[9-10]. Росія не мала такого, і тому Петро І переводить Феофана Прокоповича до Петербурга єпископом псковським і нарвським. Цей поворот удолі Прокопович також намагається використати на користь Україні, сподівається допомагати Києво-Могилянській академії з Петербурга, примножувати славу свого народу. Багато добрих справ зробив Прокопович для Росії, ставши "короною російського красномовства", але вдячності не одержав. Помирав у самотності й бідності, з гіркою думкою: "О голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?".