Лекции по "Социологии"

Семінар 5.

1. Символічний інтеракціонізм. Концептуальні тези символічного інтеракціонізму. Дослідницькі стратегії символічного інтеракціонізму.

Символічний інтеракціонізм ґрунтується на переконанні, що природа  людини і упорядкованість суспільного  життя є продуктом соціальної комунікації, повсякденної взаємодії людей, постійного взаємного пристосування. Соціальну взаємодію (інтеракцію) при цьому розглядають як таку, що відбувається не безпосередньо (за схемою стимул-реакція), а опосередковується певними символічними засобами, яким кожен учасник взаємодії надає відповідного значення. Символічними посередниками взаємодії здебільшого є слова, але виконувати цю функцію можуть будь-які предмети або дії (наприклад, вираз обличчя, жест тощо). Найпростішим прикладом може бути мовне спілкування: на очікувану реакцію можна сподіватися лише в тому разі, якщо співрозмовники надають своїм словам однакове значення. Мови (усні, письмові їх форми, графічні тощо) є надзвичайно складними системами символічних засобів людської комунікації. Крім мов, люди творили ще й безліч інших символічних систем, без використання яких не можна уявити собі суспільного життя і які організовують досвід людей, допомагають координувати спільні дії, підтримують згуртованість суспільства.

Таким чином, сутність символічного інтеракціонізму – в аналізі символічних аспектів соціальних взаємодій. Причому велику увагу приділяють основному символічному засобу взаємодії - мові.

Соціальний символ є необхідним елементом виконання будь-якої соціальної ролі, без якої говорити про взаємодію абсурдно. За соціальними символами стоїть співвіднесення особою власних дій із соціальними нормами та взірцями поведінки. Знаючи соціальні символи як знаки взаємодії, можна вивчати його особливості.

Досить вдало інтерпретував  символічний інтеракціонізм американський  соціолог Нейл Смелсер. Він зазначає, що люди не реагують несвідомо безпосередньо на взаємодії зовнішнього світу, як тварини на будь-які стимули. Натомість, люди надають певного значення отриманим стимулам і реагують великою мірою на ці значення або символи, а не на самі стимули. В числі символів, на котрі реагують люди, можуть бути: мова, окремі слова, предмети, дистанція, на якій спілкуються люди, вирази їх обличчя та вчинки.

Минулий досвід людини і  взаєморозуміння того, що означають  певні символи, як правило, на думку  вченого, полегшують спілкування людей. Прихильники теорії символічного інтеракціонізму  спостерігають дії людей у  звичайних обставинах, форми, які  люди надають своїм діям, і те, чому вони це роблять.

Сучасні концепції символічного інтеракціонізму розвивалися в  результаті засвоєння та перероблення ідей Дж. Міда. Його прихильники (Г. Блумер, І. Гофман, Т. Шибутані, А. Леві-Строс та ін.) дотримувались головної тези: соціологія має за об'єкт дослідження процес символічної взаємодії – інтеракції індивидів у суспільстві, яка розуміється переважно як "система комунікацій міжособистісного спілкування". На їхню думку, соціальний світ, як і особистість, є продуктом рольової взаємодії між людьми на основі узагальнених символів. Таким чином, соціальний світ наповнений суб'єктивністю і являє собою через смислову призму - організований світ культури. Причому ця система значимих символів відіграє роль "скрепи" соціального порядку.

Дана "символічна взаємодія" між людьми в повсякденному житті  акцентує увагу на комунікативних формах – мові, інформаційних процесах, засобах зв'язку та ін. З цього виходить, що процес взаємної інтерпретації, яку надають люди сприйнятим символам і виробам загальних визначень, необхідних для взаємного розуміння, являє собою елементарну "клітинку" соціального життя.

Людське суспільство, згідно з ідеями Г. Блумера (США), виступає різностороннім соціальним процесом, в якому люди зайняті побудовою спільних дій, з метою вирішення наявних ситуацій. В даному теоретичному напрямі виявляються дві школи символічного інтеракціонізму - чиказька та айовська. Прихильники першої, вивчаючи взаємодії, роблять акцент на процесуальній його стороні, представники іншої - на стабільних символічних структурах.

Соціальний процес розглядається соціологами як вироблення та зміни соціальних значень, які не мають суворої причинової обумовленості і більшою мірою залежать від суб'єктів взаємодії, ніж від об'єктивних причин. Соціальне середовище трактується як результат взаємодії людей, котрі використовують ті чи інші символи і значення для зміни цього середовища.

У рамках соціології символічного інтеракціонізму мали місце кілька підходів. Перший з них – так званий "драматичний підхід", розроблений І. Гофманом (спираючись на "психодраматичну модель" соціального світу Дж. Морено), – ототожнює елементи сценічної дії і соціальної взаємодії. Цей підхід опирався на теорію взаємодії як гру і перебував під дією соціально-психологічних та структурно-функціоналістичних теоретичних орієнтацій. В цій "версії" людина веде гру разом із іншими індивідами, а характер та процес їхньої взаємодії зумовлюється завдяки таким ототожненням, як: "сценарій", "аудиторія", "актор", "маска". Соціальний світ як драма має свій сценарій, в процесі гри актори виступають на сцені, де і відбуваються соціальні дії. Завдання "драматургічної" соціології в окремих випадках полягало у тому, щоб знайти шляхи, способи пристосування індивідів до "сценарних" умов соціальної системи.

Інший підхід є суто методологічним - рефлексивна соціологія, або "соціологія соціології", розроблена американським соціологом Ельвіном Гоулднером. Він припускав неминучість неточностей, хибності у соціологічних теоріях з тієї причини, що загальні уявлення про світ, які підсвідомо поділяють люди, і сукупність переконань, які властиві тій чи іншій групі людей, до якої входить і сам теоретик чи соціолог, – не збігаються одне з одним. А значить, постає питання: "чи здатна соціологія перебороти дану власну обмеженість, і які теоретичні та практичні озброєння повинен використовувати соціолог для корекції неточностей та перекручень, що неминуче виникають?". Таким чином, "соціологія соціології" представляє собою програму соціологічної діяльності, що автоматично коректує власну реалізаційну діяльність, критично оцінює та виправляє помилки, які виникають при освоєнні та пізнанні навколишнього світу.

2. Сутність та основні риси соціології знання. Ідеологія і утопія К. Мангейма. Соціальне конструювання реальності П. Бергера та Т. Лукмана.

Автором назви "соціологія знання" був К. Мангейм (1893—1947). Він деякий час захоплювався вченням Маркса, але був переконаний, що найкраще суспільство може бути досягнуте нереволюційним шляхом. Перебував під потужним впливом німецької історичної школи, неокантіанства й почасти англосаксонського прагматизму.

У своїй першій і найголовнішій  праці "Ідеологія та утопія" (1929) Мангейм стверджував, що акт пізнання не треба розглядати як зусилля суто теоретичної свідомості, оскільки людська свідомість обтяжена нетеоретичними елементами, які виникають з людської співпричетності до соціального життя, а також з потоку волевиявлень. У зв'язку з цим він наполягав на тому, що традиційна теорія пізнання, міцно прив'язана до філософсько-спекулятивної метафізики, має бути замінена на нову дисципліну у вигляді соціології знання, яка враховує соціальну зумовленість наших знань.

Згідно з Мангеймом, між  ідеологією та утопією існує своєрідний посередник, яким є цілком раціоналістична думка, що функціонує без особливих розбіжностей всередині певної життєвої структури, атакованої з різних боків полярними соціальними силами. Цей острівець охороняє науково-технічна інтелігенція, найближча за усіх до істинного розуміння суті справи. Іншими словами, справжня й достеменна істина може бути знайдена тільки незалежними від партійних уподобань інтелігентами, не прив'язаними ні до якої політичної позиції й настільки вільними, що вони мають можливість стати на будь-яку позицію (мисленнєву або реальну). Завдяки цьому незалежна інтелігенція досягає розуміння всіх ідеологій з усіх точок зору. Для фіксування цієї позиції, здатної синтезувати конфліктуючі точки зору, Мангейм уводить поняття "тотальна (всеохоплююча) перспектива". Таке поняття сприяє подоланню однобічності тих чи тих точок зору на істину, яку належить не тільки пізнавати, але й переживати. Тому Мангейм вважає, що традиційне уявлення про відповідність думки реальності має бути замінене на уявлення про відповідність думки конкретній соціоісторичній ситуації, унікальній у своєму роді.

Значне місце Мангейма у галузі соціології знання часто пояснюють тим, що його книжка "Ідеологія та утопія" була першою працею англійською мовою, у підзаголовку якої використано вираз "соціологія знання" (англ. sociology of knowledge).

Соціальне конструювання  реальності.

Ця ідея лежить в основі напряму символічного    інтеракціонізму    і    називається    соціальне конструювання реальності (П. Бергер, Т. Лукман) – процес, за допомогою якого люди творчо формують реальність внаслідок соціальної взаємодії.

У свідомості кожної людини, особливо тієї, що опинилася в незнайомому  середовищі, більша частини „реальності” виявляється смутною. Тому ми подаємо  себе в такому вигляді, який відповідає середовищу і нашим цілям. А коли те саме роблять оточуючі, і формується реальність. Відповідно, соціальна взаємодія припускає „складні переговори”. Більшість повсякденних ситуацій мають на увазі певну згоду щодо того, що відбувається, оскільки люди розпізнають статуси тих, з ким взаємодіють. При цьому вони змушені поводитися таким чином, щоб зробити свій статус правдоподібним для інших: професор, якого зазвичай вважають серйозною людиною, має і вести себе відповідно. Втім, у ході будь-якої інтеракції кожен учасник має відмінні уявлення про те, що є „реальність”. Навіть самі слова, які ми обираємо, відображають наше бачення подій. Отже, люди осмислюють реальність на основі оточуючої культури.

Конструювання реальності пов’язане з теоремою В. Томаса (1928), яка виражена у формі афоризму: якщо люди визначають ситуації як реальні, то вони реальні своїми наслідками. Хоча реальність в процесі свого формування „піддатлива”, вона може стати „жорсткою” за своїми наслідками. Наприклад, якщо певну меншину (етнічну, сексуальну тощо) вважати загрозою суспільству, то це призводить до значних об’єктивних наслідків – виключенню, погрозам, дискримінації – навіть якщо ця група не заподіює реальної загрози суспільному порядку.

Продуктом конструювання  реальності є гумор. Він походить від контрасту між двома реальностями. Одна реальність є загальноприйнятною, тобто тим, чого люди очікують в конкретній ситуації. Інша реальність виявляється нетрадиційною, неочікуваним зневажанням культурних зразків. Гумор, відповідно, виникає з суперечності, неоднозначності і подвійного смислу, які містяться в різних визначеннях тієї самої ситуації. Отже, гумор породжується від змішування двох окремих і протилежних реальностей.

Іноді жарт можна побудувати іншим чином. Наприклад, комік примушує аудиторію очікувати нетрадиційної  відповіді, а сам дає дуже буденну. Так, коли репортер запитав у відомого грабіжника, навіщо той грабував банки, останній відповів: „Тому що там  лежать гроші”. Отже, чим яскравіше  протиріччя між двома визначеннями реальності або їх невідповідність, тим смішніше.

Зауважимо, що для того, щоб  „вловити” гумор, аудиторія має  достатньо добре розуміти обидві реальності, щоб оцінити їхню різницю. Те, що вважається смішним українцю, може не здатися таким німцю. Відповідно, здатність розуміти жарти надає  цінний статус розумної, добре освіченої  людини. Втім існує й багато жартів, які носять універсальний характер.

Соціолог Крісті Девіс  зібрала й проаналізувала жарти  з різних суспільств і зробила  висновок, що майже скрізь однією з  рушійних сил, які ховаються за гумором, є конфлікт між етнічними групами. Типовий етнічний жарт висміює якусь непривілейовану категорію людей, тим самим утверджуючи перевагу жартівника і його аудиторії. Таке відбувається з поляками в США, ньюфаундленцями – в Канаді, ірландцями – в Шотландії, сикхами – в Індії, турками – в Німеччині, хауса – в Нігерії, тасманійцями – в Австралії, курдами – в Іраку, чукчами — в Росії тощо.

Отже, значення гумору значно більше, ніж може здатися. Це спосіб умоглядної втечі від звичного світу, який ніколи цілком не відповідає нашим бажанням. Допоки в нас збережеться почуття гумору, ми стверджуємо свою свободу і не стаємо бранцями реальності. Посміхаючись, ми змінюємо себе і навколишній світ.

3. Ігрові концепції в соціології. Психодраматичні дослідження  і соціометрія Дж. Морено. Соціальна драматургія І. Гофмана.

Психодра́ма — метод психотерапії та психологічного консультування, що був створений австро-американським психологом Якобом Морено.

Психодрама сама по собі є рольовою грою, але з імпровізованим сюжетом. Мета психодрами — допомогти людині вирішити актуальні для неї проблеми. Ролями може служити будь-що, починаючи від людей і тварин, і до абстрактних понять та почуттів. Та ці ролі є важливими для людини в реальному житті. В дечому психодрама подібна до аматорського театру, «акторам» психодрами необов'язково мати акторський талант. Грати ролі може бути будь-хто, без виключень.

Психологічне  підґрунття психодрами — це внутрішні хвилювання, що є у всіх людей. Не рідко ми навіть ведемо внутрішні діалоги і монологи, у нашій уяві розігруються сцени з минулого і ймовірні події, що могли трапитись або можуть трапитись у майбутньому. Психодрама ж має вивести ці внутрішні хвилювання назовні.

Через сценічне розігрування епізодів із власного життя (минулого, теперерішнього, майбутнього) людина отримує  можливість, використовуючи свою спонтанність і креативність, увійти в контакт  із власним минулим і отримати навички, які стануть йому необхідними  їй в майбутньому. Зерка Морено називає  цей процес «засобом безкарно жити, незважаючи на вчинені помилки».