Людина як об’єкт і суб’єкт соціалізації

Людина як об’єкт і суб’єкт соціалізації

Кожна людина є об'єктом  соціалізації. Про це свідчить те, що зміст процесу соціалізації визначається зацікавленістю суспільства в тому, щоб людина успішно оволоділа  ролями чоловіка або жінки (статеворольова соціалізація), створила міцну сім'ю (родинна соціалізація), могла б і хотіла компетентно брати участь у соціальному і економічному житті (професійна соціалізація), була законослухняним громадянином (політична соціалізація) і т. ін.

Треба мати на увазі, що вимоги до людини в тому або іншому аспекті соціалізації ставить не лише суспільство в цілому, але й конкретні групи і організації. Особливості і функції тих чи інших груп і організацій зумовлюють специфічний і неідентичний характер цих вимог. А зміст вимог залежить від віку і соціального статусу людини, до якої вони ставляться.

Еміль Дюркгейм, розглядаючи процес соціалізації, вважав, що активне начало в ньому належить суспільству  і саме воно є суб'єктом соціалізації. «Суспільство, — писав він, —  може вижити лише тоді, коли між його членами є значна міра однорідності». Тому воно прагне сформувати людину «за своїм взірцем». Тобто, утверджуючи пріоритет суспільства в процесі соціалізації людини, Е. Дюркгейм розглядав останню як об'єкт соціалізуючих впливів суспільства.

Погляди Е. Дюркгейма багато в чому стали основою розробленої Талкотом Парсонсом розгорнутої соціологічної  теорії функціонування суспільства, що описує зокрема й процеси інтеграції людини в соціальну систему.

Т. Парсонс визначав соціалізацію як «інтеріоризацію» культури суспільства, в якому дитина народилася, як «освоєння реквізиту орієнтацій для задовільного функціонування в ролі».

Універсальне завдання соціалізації — сформувати в тих «новачків», що вступають у суспільство, як мінімум, почуття лояльності і, як максимум, почуття відданості щодо системи. Згідно з його поглядами, людина «вбирає» в себе загальні цінності в процесі спілкування із «значущими іншими». Внаслідок цього дотримування загальноприйнятих нормативних стандартів стає частиною її мотиваційної структури, її потребою.

Теорії Е. Дюркгейма і Т. Парсонса справили і далі справляють великий  вплив на дослідників соціалізації. Досі чимало з них розглядають  людину лише як об'єкт соціалізації, а її саму — як суб'єкт-об'єктний процес (де суб'єктом є суспільство або його складові).

Людина стає повноцінним членом суспільства, будучи не тільки об'єктом, а й суб'єктом соціалізації, який засвоює соціальні норми і  культурні цінності, виявляючи активність, саморозвиваючись і самореалізуючись у суспільстві.

В основу розгляду людини як суб'єкта соціалізації лягли концепції американських вчених Ч. X. Кулі, В. І. Томаса і Ф. Знанецького, Дж. Г. Міда.

Чарльз Кулі, автор теорії «дзеркального  «я» і теорії малих груп, вважав, що індивідуальне «я» набуває  соціальної якості в комунікаціях, у міжособистісному спілкуванні всередині первинної групи (сім'ї, групи ровесників, сусідньої групи), тобто в процесі взаємодії індивідуальних і групових суб'єктів.

Вільям Томас і Флоріїн Знанецький висунули положення про те, що соціальні  явища і процеси належить розглядати як результат свідомої діяльності людей, що, вивчаючи ті або інші соціальні ситуації, треба враховувати не лише соціальні обставини, але й погляди індивідів, включених у ці ситуації, тобто розглянути їх як суб'єкти соціального життя.

Джордж Герберт Мід, розробляючи  напрямок у науці, який дістав назву  символічного інтеракціонізму, центральним  поняттям соціальної психології вважав «міжіндивідуальну взаємодію». Сукупність процесів взаємодії, за Мідом, конституює (умовно — формує) суспільство і соціальний індивід. З одного боку, багатство і своєрідність реакцій і способів діяння, що наявні в того або іншого індивідуального «я», залежать від різноманітності і широти систем взаємодії, в яких «я» бере участь. А з другого боку — соціальний індивід є джерелом руху і розвитку суспільства.

Ідеї Ч. X. Кулі, В. І. Томаса, Ф. Знанецького  і Дж. Г. Мі-да справили могутній вплив  на вивчення людини як суб'єкта соціалізації, на розробку концепцій соціалізації в руслі суб'єкт-суб'єктного підходу.

Суб'єктом соціалізації людина стає об'єктивно, бо протягом усього життя  на кожній черговій сходинці перед  нею постають завдання, для вирішення  яких вона більш або менш усвідомлено, а частіше не усвідомлено, ставить  перед собою відповідні цілі, тобто  проявляє свої суб'єктність і суб'єктивність.

Певною мірою умовно можна вирізнити  три групи завдань, які вирішує  людина на кожному віковому етапі  або етапі соціалізації: природно-культурні, соціально-культурні і соціально-психологічні.

Природно-культурні завдання — досягнення певного рівня фізичного і сексуального розвитку.

На кожному віковому етапі людині необхідно: досягти певного ступеня  пізнання тілесного канону, властивого тій культурі, в якій вона живе; засвоїти елементи етикету, символіки, кінетичної мови (жести, поза, міміка, пантоміміка), пов'язані з тілом і статеворольовою поведінкою; розвинути і (або) реалізувати фізичні і сексуальні задатки; вести здоровий спосіб життя, адекватний статі і вікові (гігієна, режим, харчування, способи збереження здоров'я і оздоровлення організму, фізичного саморозвитку, керування своїм психофізичним станом); перебудовувати самоставлення до життя, стиль життя відповідно до статевовікових та індивідуальних можливостей.

Все це має деякі об'єктивні і  нормативні відмінності в тих або інших регіонально-культурних умовах (різні темпи статевого дозрівання, еталони мужності й жіночності в різних етносах, регіонах, вікових і соціальних групах і т. ін.).

Соціально-культурні завдання —  пізнавальні, морально-етичні, ціннісно-смислові — специфічні для кожного вікового етапу в конкретному соціумі в певний період історії. Ці завдання об'єктивно визначаються суспільством у цілому, а також етнорегіональними особливостями і найближчим оточенням людини.

Специфічні соціально-культурні  завдання постають перед людиною на кожному віковому етапі в процесі участі в житті суспільства. Від неї чекають: а) прилучення до певного рівня суспільної культури, володіння певною сумою знань, умінь, навичок, певного ступеня сформованості цінностей; б) вирішення завдань, пов'язаних з участю в сімейному житті, виробничо-економічній діяльності і т. ін.

Завдання соціально-культурного  ряду мають мовби два шари.

В першому — завдання, поставлені людині у вербалізованій формі інститутами суспільства і держави.

В другому — завдання, які сприймаються нею з соціальної практики, характерів, звичаїв, психологічних  стереотипів безпосереднього оточення. Причому ці два шари не збігаються між собою й більшою чи меншою мірою суперечать один одному. Крім того, і той, і другий можуть не усвідомлюватися людиною або усвідомлюватися частково, а подеколи тією або іншою мірою спотворено.

Соціально-психологічні завдання — це становлення самоусвідомлення особистості, її самовизначення в актуальному  житті і на перспективу, самореалізація і самоствердження, які на кожному віковому етапі мають специфічний зміст і способи їх вирішення.

Самоусвідомлення особистості  можна розглядати як досягнення нею  в кожному віці певної міри самопізнання, наявність відносно цілісної «я»-концепції, певного рівня самоповаги і міри самосприйняття. Так, наприклад, перед підлітком стоїть завдання пізнати ті компоненти свого «я», які пов'язані з усвідомленням схожості з іншими людьми і відмінності від них, а перед юнаком — тих, від яких залежить світогляд, визначення свого місця у світі і т. ін.

Самовизначення особистості  передбачає віднайдення нею визначеної позиції в різних сферах актуальної життєдіяльності і вироблення планів на різні відрізки майбутнього життя.

Самореалізація передбачає задовільну для людини реалізацію активності в значущих для неї сферах життєдіяльності і (або) взаємостосунків. Водночас треба, щоб успішність цієї реалізації визнавалася і схвалювалася значущими для людини особами. Самореалізація може мати різноманітні форми. Вони можуть бути соціально цінними, соціально корисними, соціально прийнятними, а також асоціальними і антисоціальними.

Самоствердження — досягнення людиною суб'єктивного вдоволення результатом і (або) процесом самореалізації.

Підкреслимо ще раз, вікові завдання — об'єктивні. Для їх вирішення людина ставить (або не ставить) перед собою певні цілі. Залежно від того, наскільки повно і адекватно усвідомлені чи відчуті завдання і від деяких інших обставин, дії людини можуть бути більш або менш адекватні віковим завданням, а також відповідати особистісним ресурсам, потрібним для їхнього досягнення.

Важливо зазначити, що людина усвідомлено чи не-усвідомлено визначає реальність і успішність досягнення тих або інших цілей.Це дозволяє їй, виявивши розходження між своїми потребами (цілями) і об'єктивними можливостями їх реалізації (досягнення цілі), певним чином на це реагувати. Людина може змінювати цілі, шукати реальніші шляхи для їх досягнення, нарешті, самозмінюватися.

Вирішення завдань трьох  названих груп є об'єктивною необхідністю для її розвитку. Якщо якась група завдань або суттєві завдання якоїсь групи залишаються невирішеними на тому чи іншому віковому етапі, то це робить соціалізацію людини неповною.

Можливий і такий  випадок, коли те або інше завдання, невирішене в певному віці, зовні не позначається на її соціалізації, але через певний період часу (інколи досить значний) воно «виринає», що призводить до мовбито невмотивованих вчинків і рішень, до дефектів соціалізації.

В цілому треба зазначити, що тією мірою, наскільки людина активна у вирішенні об'єктивних завдань, наскільки вона є творцем свого життя (сама ставить перед собою ті або інші цілі), настільки вона може розглядатися як суб'єкт соціалізації.

Людина не тільки об'єкт  і суб'єкт соціалізації. Вона може стати її жертвою. Це пов'язано з тим, що процес і результат соціалізації містять у собі внутрішню суперечність.

Успішна соціалізація передбачає, з одного боку, ефективну адаптацію  людини в суспільстві, а з другого  — здатність певною мірою протистояти суспільству, а точніше — частині тих життєвих колізій, які заважають розвитку, самореалізації, самоствердженню людини.

Таким чином, можна констатувати, що в процесі соціалізації закладений внутрішній, до кінця не розв'язний  конфлікт між ступенем ідентифікації людини з суспільством і ступенем відособлення її в суспільстві. Інакше кажучи, ефективна соціалізація передбачає певний баланс між ідентифікацією з суспільством і відособленням у ньому.

Людина, цілком адаптована в суспільстві і не здатна якоюсь мірою протистояти йому, тобто конформіст, може розглядатися як жертва соціалізації. В той же час людина, не адаптована в суспільстві, також стає жертвою соціалізації — дисидентом, правопорушником або ще якось ухиляється від прийнятого в цьому суспільстві способу життя.

Будь-яке модернізоване  суспільство тією чи іншою мірою  продукує обидва типи жертв соціалізації. Але треба мати на увазі таку обставину. Демократичне суспільство продукує жертви соціалізації головним чином  всупереч своїм цільовим настановам.

Тоді як тоталітарне  суспільство, навіть декларуючи необхідність розвитку неповторної особистості, насправді цілеспрямовано продукує конформістів і, як побічний неминучий  наслідок, осіб, які ухиляються від  запроваджуваних у ньому норм.

Навіть необхідні для функціонування тоталітарного суспільства люди-творці нерідко стають жертвами соціалізації, бо прийнятні для нього лише як «специ», а не як особистості.

Гострота описаного  конфлікту пов'язана як з типом  суспільства, в якому розвивається і живе людина, так і зі стилем виховання, характерним для суспільства в цілому, для тих або інших соціокультурних верств, конкретних сімей і виховних організацій, а також з індивідуальними особливостями самої людини.

 

Використана література

1. Галагузова М.А. и др. Социальная педагогика: Курс лекций. –М., 2000.
2. Социальная педагогика под ред. Галагузовой М.А. – М. – 2000.
3. Корнєв М.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія. К., 1995.
4. Л.І. Міщик Соціальна педагогіка. К., 1997.
5. Соціальна педагогіка. Навчально–методичний посібник /За ред. Капської А.Й. – К., 2000.
6. Соціологія. М., 1992.
7. Соціальна педагогіка: теорія, методика, досвід. Свердловськ, 1989.