Розвиток соціологічної думки в Україні

Міністерство освіти і науки,молоді та спорту України

Івано-Франківський державний коледж технологій та бізнесу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Семінар

на тему:

«Розвиток соціологічної  думки в Україні»

 

 

 

 

 

Виконала 

Студентка групи ФК-38-ІІІ

Тимків Наталія

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

м.Івано-Франківськ

2013р

1.Основні етапи  розвитку соціологічної думки  в Україні

 

Соціологічна думка в Україні  розвивається як частина світової. У її розвитку можна виділити три  основні етапи: перший — з кінця 70-х рр. XIX ст. до 1918 р.; другий — від 1918 р. до кінця 80-х рр. XX ст. і третій — з кінця 80-х рр. XX ст. до наших  днів.

Перший етап розвитку української  соціології пов'язаний, насамперед, з  діяльністю "Женевського гуртка" (Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський та ін.), а також таких видатних вчених, як Михайло Грушевський (1866—1984), Михайло Туган-Барановський (1865—1919), Богдан Кістяківський (1868-1920). Для цього етапу характерним є те, що українська соціологія перебуває під впливом західної соціологічної думки, а також те, що українські вчені не були фаховими соціологами і займалися соціологічною наукою принагідно, в контексті своїх філософських, історичних, правових чи економічних досліджень, вивчаючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Жоден з українських вчених у той час не створив власної цілісної теорії.

Представники "Женевського гуртка" (Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський та ін.), який називався так тому, що його учасники об'єдналися навколо  українського часопису "Громада", який вони видавали у Женеві в 1878—1882 рр., виступали популяризаторами творів європейських соціологів.

Михайло Драгоманов одним із перших не лише в українській, але й у  російській суспільно-політичній думці  в теоретичному плані і в розробці політичної стратегії сформулював  основні ідеали розвитку громадянського суспільства. У його розумінні, суспільство  мало складатися з вільних, економічно і соціально забезпечених індивідів, діяти на основі громадської ініціативи й асоціації, мало поєднувати в собі приватні та колективні інтереси та розв'язувати  суперечностей між ними — на засадах  взаємоповаги, діалогу та компромісів, знаходячи суспільні цілі та завдання.

Сергій Подолинський — автор  першої української праці соціологічного характеру — "Ремесла і фабрики  на Україні" (Женева, 1880).

Михайло Грушевський захопився  соціологією перебуваючи в Парижі, куди його запросили в і903 р. читати лекції з історії України. У 1919 р. він заснував у Відні Український  соціологічний інститут. Як професор Інституту викладав курс генетичної соціології і підготував свою основну  соціологічну працю "Початки громадянства (генетична соціологія)". Критикував марксистську теорію за її претензії  на універсальність і однобічне  бачення джерела еволюції тільки в зміні економічних відносин. Вважав, що основною рушійною силою  еволюції є "змагання" індивідуалістичних та колективістських тенденцій. Наполягав, що дію усіх факторів соціального  розвитку врахувати неможливо тому, що всі вони є опосередковані впливом  свідомої людської волі на суспільний процес.

Богдан Кістяківський за українофільство був вигнаний з чернігівської гімназії, київського та харківського університетів. У 1896 р. виїхав за кордон. Вчився у Берлінському університеті під керівництвом відомого соціолога Георга Зіммеля. Вважав, що автоматичне перенесення природничо-наукового мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального світу. Виступав з аналізом моральної оцінки соціальних явищ, заперечуючи класову доктрину марксизму. Велику роль у суспільстві відводив елементам культури, які в стабільній спільноті перетворюють владу й усі її атрибути в елементи суспільної свідомості. Якщо ж цього не відбувається, то в суспільстві переважає правовий нігілізм, який призводить до соціальних збурень.

Другий етап розвитку української  соціології охоплює період від листопада 1918 р. до початку 90-х рр. XX ст. У листопаді 1918 р. відбулося академічне оформлення української соціології: була створена Всеукраїнська академія наук, у структурі  якої діяла кафедра соціології (керівник — Богдан Кістяківський). Початок 90-х рр. XX ст. — час занепаду Радянського Союзу і початок якісно нового етапу у розвитку українського суспільства. У цей час утворюються дві течії в українській соціологічній науці — соціологія в УРСР і українська соціологія в еміграції.

В УРСР у 20-і рр. відбувається інституціоналізація соціології, наука набуває статусу соціального інституту. Поряд з уже згаданою кафедрою соціології в межах ВУАН, Михайлом Гру-шевським, після його повернення в УРСР у 1924 р. було відкрито секцію методології і соціології при науково-дослідній кафедрі історії України. Функції соціологічного інституту фактично виконувала утворена наприкінці 1925 р. "Асоціація культурно-історичного досліду". З кінця 20-х — початку 30-х рр. в УРСР перемагає тоталітарний режим, а марксизм остаточно утверджується як ідеологічна основа суспільства. Це призвело до розгрому соціології і її повного занепаду в УРСР. Соціологічні дослідження, що оперували точними фактами, не були потрібні тоталітарному режимові, оскільки суперечили пропаганді "завоювань соціалізму". Соціологічні установи ліквідовуються. Багато українських вчених винищено фізично; були перервані всі зв'язки із світовою соціологічною наукою. До 1990 р. в Україні не було жодної окремої соціологічної установи, жодного факультету соціології в університетах. У тоталітарній державі соціологія своєю науковою об'єктивністю та здатністю до обґрунтованих прогнозів суперечила ідеології, управлінському волюнтаризму та бюрократичному суб'єктивізму.

Українська соціологія в еміграції  диспонувала достатньо значною  кількістю відомих вчених та наукових інституцій. У міжвоєнний період головними  центрами української соціологічної  думки в еміграції були: Український  соціологічний інститут у Відні, заснований Михайлом Грушевським, Український  науковий інститут в Берліні. Але  головним центром української емігрантської  науки у 30-х рр. була Чехословаччина. Тут були такі наукові осередки, як: Український вільний університет (на кафедрі соціології працювали  Олександр Ейхельман, Володимир Старосольський, Віктор Доманицький) та Український інститут громадознавства у Празі (Микита Шаповал, Володимир Петрів), Українська господарська академія в Подєбрадах (Ольгерд Бочковський).

Після Другої світової війни наукові  центри української еміграції перемістилися  за океан — у США і Канаду. Соціологічні студії в еміграції  у цей час не проводилися планово. Не існує соціологічної інституції, ані спеціального соціологічного видання, які б об'єднували українських  соціологів у діаспорі.

Третій етап розвитку української  соціології починається з часу проголошення України самостійною державою. Це період рішучого поступу та визнання соціології важливою фундаментально-прикладною наукою з конструктивним світоглядним потенціалом. У 1993 р. Міністерство освіти України надало соціології статус базової  навчальної дисципліни, тобто обов'язкової  для викладання; і сьогодні в Україні  немає вищого навчального закладу, у якому б студенти не вивчали  цю науку. Створено десятки науково-дослідних  та комерційних закладів, які забезпечують суспільство соціологічною.

 

2.Вклад М.Грушевського у розвиток української соціології

М. Грушевський обґрунтував неправомірність  застосування природничого розуміння  закону для пізнання соціальної реальності. Взагалі схема української історії  М.Грушевського заслуговує грунтовного вивчення та осмислення.

 На початку XX ст. на українських  теренах відбувався активний  процес інституціалізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, здійснювалися теоретичні й прикладні дослідження, видавалися наукові праці. Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав видатний український історик, політичний діяч Михайло Сергійович Грушевський. Великий вплив на формування його соціологічних поглядів здійснило знайомство з ідеями О. Конта і Г. Спенсера. Ще з 1890-х років учений починає активно вивчати праці представників французької соціологічної думки, насамперед Габріеля Тарда, Еміля Дюркгейма та Люсьєна Леві-Брюля. Як мислителю, що формувався під впливом народницької школи, йому імпонують пошуки Е. Дюркгейма та його однодумців, які прагнули віднайти колективістське підґрунтя явищ історії і культури.

М. Грушевський обґрунтував неправомірність  застосування природничого розуміння  закону для пізнання соціальної реальності.

Вчений вважав, що соціальний прогрес  однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують погляди М. Грушевського щодо виникнення і розвитку української  та російської народностей, становлення  державності в Україні.

Історія становлення Київської  Русі, як і вся княжа доба, є  однією з центральних тем української  історіографії ХХ ст. Тематичний індекс видань тільки початку минулого століття нараховував сотні позицій. Актуальність теми дослідження полягає в тому, що в осягненні утворення Київської  Русі існує багато проблем як теоретико-методологічних, так і практичних. Сьогодні очевидним  є той факт, що ця історія потребує значного вивчення,аналізутапереосмислення.

Важливу роль у формуванні подальших  дослідницьких завдань відіграють державотворчі концепції М.Грушевського та його послідовників – І.Крип'якевича, М.Кордуби та С.Томашівського, які вплинули на сучасне розуміння історії княжої доби.

Думки та ідеї вченого були реалізовані  у процесі написання ним "Історії  України-Руси", а також інших як наукових, так і популярних праць. Слід відзначити, що ця схема стала органічною частиною наукової творчості групи істориків – послідовників М. Грушевського. Разом з тим, уже тоді вона викликала заперечення з боку багатьох дослідників, особливо у питанні про давньоруську спадщину в історичній долі трьох східнослов'янських народів. Треба зазначити, що його учні також не завжди поділяли світоглядні позиції свого вчителя, а в продовження розвитку народницького напряму вони започатковували свій державницькийсвітогляд.Професор Львівського університету М.Кордуба у 1930 р. у Празі, на засіданнях Українського історико-філологічного товариства, де відбулася дискусія з питання "Откуда єсть пошла руская земля", виступив проти схеми Грушевського, обстоюючи думку про Київську державу як "загальноруську державу". Він стверджував, що "Київська держава "скувала" всі східнослов'янські племена "ще сильніше докупи" і створила "загальноруську" єдність, яка була обумовлена спільністю держави, спільністю віри і спільністю літературної мови. Ні українська, ні великоруська, ні білоруська народності в цей період не існували". Проте Кордуба розумів єдність лише як єдність культурну, як єдину "культурну сферу" і заперечував створення етнічної єдності, злиття східнослов'янських племен в єдину народність й оформлення свідомості етнічної солідарності, єдності Русі.

Схема Грушевського об'єднувала і  державні, і бездержавні періоди  життя етносу. Історик збудував тривалий історичний фундамент для української  нації, який мав вирішальний вплив  на національно-державне відродження. Разом з тим спостереження  М. Грушевського та його видатних учнів  – І.Крип'якевича, М.Кордуби та С.Томашівського – мають не лише історіографічну цінність, але й зберігають своє наукове значення як один з продуктивних підходів до вивчення проблеми зародження й розвитку української державності.

 

3.Соціологія Вячеслава Лапинського

Питання створення суверенної демократичної  України стали в центрі досліджень українського історика, політолога і  соціолога В'ячеслава Липинського. Народився у 1882 році в сім'ї селянина на Волині. Закінчив філософський факультет Краківського університету, навчався у Вищій школі політичних наук у Женеві, служив офіцером у драгунському кавалерійському полку. Один з організаторів Української демократичної хліборобської партії, посол гетьманського уряду та Української народної республіки у Відні, один з засновників Українського союзу хліборобів-державників, автор програмних документів союзу, пізніше професор Українського наукового університету.

Суть доктрини В' ячеслава Липинського зводиться до найважливіших моментів: по-перше, вважалось, що політичний ідеал для України - спадкова монархія на чолі з гетьманом, як символом української національної ідеї. Влада гетьмана обмежується двома законодавчими палатами: нижчою - з' їздом Рад поодиноких земель і вищою - Трудовою Радою держави. Початки української монархічної державності - свідома діяльність Богдана Хмельницького; по-друге, спираючись на диференціацію типів державного будівництва та націоналізму (творчий і руйнівний, звідси - нації поневолені і недержавні). Основні підвалини української монархічної державності, тобто особливий політичний режим влади - класократії, що не заперечувало республіканської парламентської демократії. Шлях до встановлення режиму проходив через завоювання. По-третє, суть класифікації - це панування активної меншості - аристократії. В основу концепції аристократії В'ячеслав Липинський поклав принцип "територіального патріотизму", селекції найкращих людей за їх здібностями, духом та активною діяльністю. Аристократія обиралася б, на думку В' ячеслава Липинського, з різноманітних класів (хліборобського, комунікаційного, інтелігенції) і станів (організаторів і організовуваних). Ця обрана меншість мала обмежувати владу, слухатись і підкорятись гетьманові, влада якого б обмежувалась законами й законодавчими палатами. По-четверте, реалізація доктрини визначалася поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму. Солідаризм мав стати противагою соціалізму і націоналізму. Узагальнюючи досвід будівництва державності України в період гетьмано-козацьких подій за створення державності і високої етичної культури хліборобської спільності, і будував В' ячеслав Липинський ідеологію Української державності, бачив українську державу на чолі з гетьманом - єдиновладним верховодою. Таку побудову держави Україна В' ячеслав Липинський намагався пояснити, що загальним виборчим правом парламент при однопалатній системі є формою правління, неприйнятною для українського народу. I хоча проголошувалось, що Україна має стати демократичною державою, все ж демократичність обмежувалась. Адже з демократії жодна нація не починала своє існування, і демократичні нації можуть існувати там, де існувала і є власна національна держава або там, де вже були або верховодять свої власні класократичні або охлократичні аристократії. Для реалізації ідеї суверенності необхідна сильна влада владики. Владика очолив би державу, дбав про її захист і збереження і через кабінет міністрів очолював би державну адміністрацію. Державна влада і владика обмежувались би двома законодавчими палатами, що опирались не на політичну демагогію, а на постійні і незмінні принципи інтересів території і праці, інтересів народу.