Соціолінгвістична ситуація у США

Отже, у застосуванні соціолінгвістичного підходу до мови об’єктом вивчення постає функціонування мови. Внутрішня структура мови сприймається як певна даність і спеціально не досліджується. У суспільствах, де функціонують дві чи більше мов, соціолінгвіст повинен вивчати механізм функціонування кількох мов у їхній взаємодії, щоб одержати відповідь, зокрема, на такі запитання: «У яких сферах соціального життя вони використовуються? Якими є взаємини між ними за статусом і функціями? Яка мова «домінує», тобто є державною або офіційно визнаною як основний засіб спілкування, а які мов залишаються родинними і побутовими? Як, за яких умов і в яких формах виникає дво- і багатомовність?»

1.2.Поняття, специфічні для “соціолінгвістики”

Соціолінгвістика оперує деяким набором специфічних для неї понять, а саме: мовна спільнота, мовна ситуація, соціально-комунікативна система, соціолект, мовний код, перемикання кодів тощо. Крім того, деякі поняття запозичені з інших галузей мовознавства: мовна норма, мовне спілкування, мовна поведінка, мовленнєвий акт, мовний контакт, змішання мов, мова-посередник та ін., а також із соціології, соціальної психології: соціальна структура суспільства, соціальний статус, соціальна роль, соціальний фактор і деякі інші.

Розглянемо поняття, найбільш специфічні для соціолінгвістики й важливі для розуміння сутності цієї наукової дисципліни.[9, с. 43].

a) Мовна спільнота – це сукупність людей, об’єднаних спільними соціальними, економічними, політичними й культурними зв’язками, що здійснюють у повсякденному житті безпосередні й опосередковані контакти один з одним і з різноманітними соціальними інститутами за допомогою однієї мови або різних мов, поширених у цій сукупності. Межі поширення мов дуже часто не збігаються з політичними кордонами.

Яскравий приклад – сучасна Африка, де тією самою мовою можуть розмовляти мешканці різних держав (так, наприклад, суахілі поширена в Танзанії, Кенії, Уганді, частково в Заїрі й Мозамбіку), а всередині однієї держави співіснують кілька мов (у Нігерії, наприклад, їх більше 200). Тому, визначаючи поняття «мовна спільнота», важливо поєднувати лінгвістичні й соціальні ознаки: якщо залишати тільки лінгвістичні, то йдеться лише про мову, безвідносно до того середовища, у якому вона використовується. Як мовну спільноту можна розглядати сукупності людей, різні за чисельністю індивідів, що входять до їхнього складу, – від цілої країни до так званих малих соціальних груп (наприклад, родина, група студентів): критерієм для виділення в кожному окремому випадку повинні бути спільність соціального життя й наявність регулярних комунікативних контактів. Одна мовна спільнота може охоплювати інші, менші за обсягом.

Так, сучасна Україна – приклад мовної спільноти, що містить у собі дрібніші мовні спільноти: області, міста. У свою чергу, місто як мовна спільнота охоплює ще дрібніші мовні спільноти: підприємства, установи, навчальні заклади. Чим менша чисельність мовної спільноти, тим вища її мовна однорідність. У межах таких мовних спільнот, як завод, науково-дослідний інститут, середня школа, домінує одна мова спілкування.

б) Мовна ситуація. Компоненти соціально-комунікативної системи, що обслуговують ту чи іншу мовну спільноту, перебувають один з одним у певних відносинах. На кожному етапі існування мовної спільноти ці відносини більш-менш стабільні. Однак це не означає, що вони не можуть змінюватися. Змінення політичної ситуації у країні чи її державного устрою, економічні перетворення, нові орієнтири в соціальній і національній політиці тощо, – усе це може так чи інакше впливати на стан соціально-комунікативної системи, на її склад і на функції її компонентів – кодів і субкодів.

Функціональні відносини між компонентами соціально-комунікативної системи на тому чи іншому етапі існування певної мовної спільноти формують мовну ситуацію, притаманну цій спільноті. Поняття «мовна ситуація» застосовується, як правило, щодо великих мовних спільнот – країн, регіонів, республік. Для цього поняття важливим виступає фактор часу: власне кажучи, мовна ситуація – це стан соціально-комунікативної системи в певний період її функціонування.

Наприклад, в Україні соціально-комунікативна система охоплює як головні компоненти українську та російську мови, крім них є й інші: білоруська, болгарська, молдавська, угорська, чеська тощо. Починаючи з 1990-их рр., функції української мови поступово розширюються за рахунок таких сфер використання, як середня й вища освіта, наука, культура. Ці зміни – безсумнівне свідчення змінення мовної ситуації, у той час як склад соціально-комунікативної системи, що обслуговує мовне суспільство в Україні, залишається відносно стабільним.

в) Мовний код. Кожна мовна спільнота користується певними засобами спілкування – мовами, їхніми діалектами, жаргонами, стилістичними різновидами мови. Будь-який такий засіб спілкування можна назвати кодом. У загальному значенні код – це засіб комунікації: природна мова (українська, англійська, сомалі тощо), штучна мова на кшталт есперанто або типу сучасних машинних мов, абетка Морзе, морська сигналізація прапорцями тощо. У лінгвістиці кодом прийнято називати мовні утворення: мову, територіальний або соціальний діалект, міське койне й інші. Поряд із терміном «код» уживають термін «субкод». Він позначає різновид, підсистему певного загального коду, комунікативний засіб меншого обсягу, вужчої галузі використання й меншого набору функцій, ніж код. Наприклад, такі різновиди сучасної української національної мови, як літературна мова, територіальний діалект, міське просторіччя, соціальний жаргон, – це субкоди або підсистеми єдиного коду (української національної мови). Субкод, або підсистема, також можуть членуватися на різновиди й таким чином залучати до свого складу субкоди (підсистеми) нижчого рівня.

г) Соціально-комунікативна система – це сукупність кодів і субкодів, що використовуються в певній мовній спільноті й перебувають один з одним у функціональній доповнюваності. «Функціональна доповнюваність» означає, що кожен із кодів і субкодів, котрі утворюють соціально-комунікативну систему, має свої функції, що не перетинаються з функціями інших кодів і субкодів (таким чином усі вони немовби доповнюють один одного за функціями). Наприклад, кожен стиль літературної мови – науковий, офіційно-діловий, публіцистичний – має свої специфічні функції, не властиві іншим стилям, а разом вони функціонально доповнюють один одного, утворюючи систему, здатну задовольнити всі комунікативні потреби певного суспільства й обслугувати всі галузі спілкування. У багатомовному суспільстві соціально-комунікативну систему утворюють різні мови, і комунікативні функції розподіляються між ними (при цьому кожна з мов може, природно, підрозділятися на субкоди – діалекти, жаргони, стилі).

д) Соціальна диференціація мови пов’язана з членуванням суспільства на класи, соціальні прошарки чи групи, які мають спільні професійні інтереси.

Мовні особливості, притаманні таким спільнотам, позначають загальним терміном «соціальний діалект» (соціолект). Хоча запропонований термін функціонує для позначення несхожих мовних утворень (жаргону, сленгу, арго), усі вони мають одну спільну рису: такі мовні підсистеми обслуговують комунікативні потреби соціально обмежених груп людей. Проявами соціолекту є особливості вимови, наголосу, використання певних лексем, синтаксичних конструкцій. Для позначення специфічних рис мовної системи окремого індивіда вживають термін «ідіолект». Ідіолект – це сукупність фонетичних, лексичних, граматичних та стилістичних особливостей мовлення певного носія мови.

е) Перемикання кодів. Коди (мови) і субкоди (діалекти, стилі), що утворюють соціально-комунікативну систему, функціонально розподілені. Це означає, що той же контингент мовців, які становлять певне мовне суспільство, володіючи набором комунікативних засобів, використовує їх залежно від умов спілкування. Наприклад, якщо говорити про субкоди літературної мови, то в науковій діяльності носії літературної мови використовують засоби наукового стилю мови, у діловодстві, юриспруденції, адміністративному листуванні вони ж зобов’язані вдаватися до засобів офіційно-ділового стилю. Інакше кажучи, залежно від сфери спілкування мовці перемикаються з одних мовних засобів на інші.

Подібна картина спостерігається й у тих суспільствах, де використовують не одну, а дві мови (або більше мов). Білінгви, тобто люди, що володіють двома (або кількома) мовами, звичайно «розподіляють» їх використання залежно від умов спілкування: в офіційній ситуації, під час спілкування із владою використовують переважно одну мову, а в побуті, у родині, контактах із сусідами – іншу (інші). І в цьому випадку можна говорити про перемикання з одного коду на інший, тільки тут фігурують не стилі однієї мови, як у першому прикладі, а різні мови.

Перемикання кодів – це перехід мовного спілкування мовців з однієї мови (діалекту, стилю) на інші залежно від умов комунікації. Перемикання коду може бути викликано, наприклад, зміненням адресата. Якщо адресат володіє тільки однією із двох мов, що знає мовець, то останньому, природно, доводиться використовувати саме цю, знайому адресатові мову, хоча до цього моменту у спілкуванні зі співрозмовниками-білінгвами він міг використовувати іншу мову або обидві мови. Перемикання на відомий співрозмовникові мовний код може відбуватися навіть у тому випадку, якщо змінюється склад співрозмовників: якщо до розмови двох білінгвів приєднується третя людина, що володіє тільки однією з відомих усім трьом мов, то спілкування повинне відбуватися цією мовою. Відмова ж співрозмовників перемикатися на код, знайомий третьому учасникові комунікації, може розцінюватися як небажання відкривати йому тему розмови або як зневага до його комунікативних вимог.

1.3. Проблеми синхронічної та діахронічної соціолінгвістики.

Виділяють синхронічну соціолінгвістику, яка займається вивченням переважно відношення між мовою й соціальними інститутами, і соціолінгвістику діахронічну, котра вивчає переважно процеси, що характеризують розвиток мови у зв’язку з розвитком суспільства. Залежно від масштабності об’єктів, якими цікавиться соціолінгвістика, розрізняють макросоціолінгвістику й мікросоціолінгвістику. Перша вивчає мовні відносини й процеси, що відбуваються у великих соціальних об’єднаннях - державах, регіонах, більших соціальних групах, які нерідко виділяють умовно, за тією або іншою соціальною ознакою (наприклад, за віком, рівнем освіти й т.п.). Мікросоціолінгвістика займається аналізом мовних процесів і стосунків, які мають місце в реальних й при цьому невеликих по чисельності групах носіїв мови - у родині, виробничій бригаді, ігрових групах підлітків і т.п.

Залежно від того, на що спрямовано соціолінгвістичні дослідження, - на розробку загальних проблем, пов’язаних з відношенням „мова – суспільство”, або на експериментальну перевірку теоретичних гіпотез, розрізняють теоретичну й експериментальну соціолінгвістику. Теоретична соціолінгвістика займається вивченням найбільш загальних, основних проблем - таких, наприклад, як:

- виявлення найбільш істотних  закономірностей мовного розвитку  й підтвердження їхньої соціальної природи (поряд з такими закономірностями, які обумовлені саморозвитком мови);

- дослідження соціальної обумовленості  функціонування мови, залежності  її використання в різних сферах  спілкування від соціальних і  ситуативних факторів;

- аналіз процесів мовного спілкування, у яких визначальне значення мають такі фактори, як набір соціальних ролей, що виконують учасниками комунікації, соціально-психологічні умови реалізації тих або інших мовних актів, уміння мовців перемикатися з одного коду на інші й т.п.;

- вивчення взаємодії й взаємовпливу мов в умовах їхнього існування в одному соціумі; проблеми інтерференції й запозичення елементів контактної мови; теоретичне обґрунтування процесів формування проміжних мовних утворень – інтердіалектів, койне, піджинів, а також ряд інших проблем.

Теоретики соціолінгвістики досить рано усвідомили необхідність підкріплювати загальні положення про залежність мови від соціальних факторів масовим емпіричним матеріалом (те, що цей матеріал повинен був бути масовим, цілком природно, оскільки потрібно довести соціальні, групові, а не індивідуальні зв’язки носіїв мови з характером використання ними мовних засобів). М.В. Панів у Росії й В. Лабов у США були, очевидно, першими соціолінгвістами, які на початку 1960-х років незалежно один від одного звернулися до експерименту як необхідного етапу в соціолінгвістичних дослідженнях і способу доведення певних теоретичних постулатів. Так був даний поштовх розвитку експериментальної соціолінгвістики.

Сучасний соціолінгвістичний експеримент - справа досить трудомістка, потребує більших організаційних зусиль і чималих фінансових витрат. Адже експериментатор ставить перед собою завдання отримати досить ґрунтовні й по можливості об’єктивні дані про мовну поведінку людей або про інші сторони життя мовного співтовариства. Такі дані повинні характеризувати різні соціальні групи, які утворять мовне співтовариство. Отже, потрібні надійні інструменти експериментального дослідження, випробувана методика його проведення, навчені інтерв’юери, здатні неухильно додержуватися наміченої програми експерименту, і, нарешті, правильно обрана сукупність обстежуваних інформантів, від яких і треба отримати потрібні результати.

Проте, історія науки знає випадки й не настільки громіздкої організації соціолінгвістичних експериментів. Як з напівгумором і напівсерйозно розповідає у своїй роботі „Соціолінгвістика” Р. Белл, одним з перших соціолінгвістів-експериментаторів можна вважати давнього воєначальника Ієфтая, який належав до племені галаадитян. Щоб запобігти проникненню в його збройні сили ворожої „п’ятої колони” - представників племені єфремлян, Ієфтай наказував кожному воїнові, який приходив до переправи через ріку Йордан: "Скажи шибболет". Шибболет на івриті означає 'потік'. Такий наказ на березі ріки був цілком доречним. Справа, однак, полягала в тому, що представники племені галаадитян легко вимовляли звук [ʃ], а єфремляни не вміли це робити. Результат експерименту був жорстоким: „кожного, хто не вмів вимовити шибболет на галаадитський манер, вони взяли й заклали... й пало в той час єфремлян сорок дві тисячі” (Книга Суддів).