Медичне страхування

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Медичне страхування в Україні

В Україні на даний момент діє тільки добровільне медичне страхування, щодо обов’язкового страхування розглянемо детальніше.

Норма статті 49 Конституції України, яка гарантує всім особам під юрисдикцією України право на медичне страхування, принаймні з 1998 року діє лише на папері. Так, протягом 2002-2007 років Верховна Рада не розглянула жоден із шести законопроектів про обов’язкове медичне страхування. Ще три відповідні законопроекти було відкликано у 2007 році через проведення дострокових виборів. А вже у 2010 році Верховна Рада відхилила чергові три законопроекти і ще два відкликали їхні автори. Крім того, напередодні парламентських виборів 2012 року ВРУ не включила до порядку денного розгляд нового відповідного законопроекту.

Питання про брак коштів як основну причину кризи у сфері охорони здоров’я порушується уже давно. Так, Рекомендації Парламентських слухань про медичне страхування від 20.05.2009 р. оцінювали відповідні державні витрати у 2,9-3,4 відсотки ВВП, хоча, ці витрати мають становити не менше 5 відсотків ВВП. Абсолютний розмір державних витрат на охорону здоров’я (90 доларів на особу в 2009 році) в Україні начебто в 30-40 разів менш, ніж у країнах Євросоюзу і в 7-12 разів від Білорусі та Росії.

Проте, порівняно з даними статистичних звітів Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) за 2011-2012 роки, цей висновок є надто тенденційним. Наприклад, у 2008 році загальні витрати на охорону здоров"я в Україні становили 6,8 відсотка ВВП, а в кризовому 2009 році навіть 7,8 відсотка ВВП. У перерахунку на одну особу в Україні в 2008 році було витрачено 502 долари (280 з бюджету), а в 2009 році відповідно 473 (273).  Очевидно, ключем до розв’язання проблеми має стати вища ефективність використання державних і приватних коштів на медичні послуги. Це потребує системної реформи не лише адміністративних структур, але й системи державних закупівель, а також запровадження податкових стимулів для прозорих витрат на медичну допомогу та медичне страхування. У пояснювальній записці до законопроекту № 2597-1 головною причиною проблем у сфері охорони здоров’я в Україні прямо вказано не брак коштів, а непрозорість і монопольність, породжену централізацією адміністративних та лікувальних функцій єдиним державним органом.

Запровадження системи загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування в Україні можливе не раніше 2015 року, оскільки воно потребує серйозної підготовчої роботи.

По-перше, реорганізація галузі має відбутися у напрямку переходу від принципу утримання закладів охорони здоров’я до принципу оплати за надану медичну допомогу.

По-друге, потрібно оптимізувати мережу закладів охорони здоров’я, організаційно та фінансово розмежувати всі ланки надання медичної допомоги, а також функції платника та надавачів медичних послуг.

По-третє, необхідно затвердити медичні стандарти та клінічні протоколи.

Отже, ефективне функціонування страхової медицини в Україні неможливе без вирішення таких завдань:

1. Створення умов для максимально  можливого саморегулювання медичної  галузі шляхом застосування ринкових  механізмів; забезпечення конкурентного  середовища на ринку медичних послуг у разі прийняття законодавчих актів з питань обов’язкового соціального медичного страхування.

2. Чітке визначення рівнів медичної  допомоги, які формуватимуть обов’язковий  мінімум послуг медичного страхування; структурування населення на  групи, лікування яких фінансуватиметься  з різних джерел створення  фондів медичного страхування.

3. Посилення зацікавленості роботодавців  до збереження здоров’я своїх  працівників шляхом встановлення  економічних стимулів щодо коштів, які направлятимуться під підприємствами на медичне страхування (наприклад, як уже існуюча практика в Україні віднесення на валові затрати коштів, які підприємство сплачує в якості добровільного страхування своїх працівників).

4. Підвищення надійності страхових  організацій, що працюватимуть у  системі медичного страхування, шляхом встановлення вимог до  їхнього ліцензування відповідно  до чітко визначених критеріїв.

5. Забезпечення державного контролю  за використанням єдиних стандартів  усіма медичними установами, що  працюють у системі медичного  страхування, незалежно від їхньої  відомчої підпорядкованості та  організаційно-правової форми; створення  уніфікованої оптимальної системи  класифікації та ціноутворення  на медичні послуги.

Запропонована система заходів, спрямованих на запровадження і розвиток страхової медицини в Україні, дозволить створити умови для найбільш повного задоволення потреб населення в одержанні доступної і високоякісної медичної допомоги; суттєво зменшити навантаження на державний та місцеві бюджети; зменшити частку тіньової медицини в системі медичного забезпечення; уникнути необґрунтованих витрат, викликаних наданням зайвих медичних послуг з метою одержання додаткового прибутку; покращити матеріальну мотивацію працівників медичних установ.

Олег Мусій Президент Всеукраїнського Лікарського Товариства (ВУЛТ), Голова Громадської Ради МОЗ України вважає, що: 
«Впроваджувати страхову медицину в Україні потрібно було, як кажуть, ще вчора, однак база для цього дійсно не підготовлена. Тож, на мою думку, вже зараз варто прийняти відповідний закон із відтермінуванням його дії на 1-2 роки, впродовж яких потрібно підготувати систему охорони здоров’я, медиків, суспільство і роботодавців до впровадження страхової медицини.»

Саме чітка і продумана державна політика щодо розвитку медичного страхування як складова загальної соціальної та економічної політики України повинна визначати основні принципи, напрями і форми економічного та адміністративно-правового впливу у сфері соціального захисту населення з урахуванням державних інтересів та пріоритетів, в т. ч. шляхом підтримки медичного страхування в таких основних напрямах, як: формування нормативно-правової бази, удосконалення податкової політики та державного нагляду, підвищення фінансової надійності страховиків, підвищення страхової культури населення, підготовка та перепідготовка кадрів. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Медичне страхування в зарубіжних країнах

США . За статистикою , страхові поліси має 80 % населення. Ці поліси - задоволення не з дешевих , більш того , вони постійно дорожчають: за 2000-2008 рр. . вартість страхування росла в 3,7 разів швидше , ніж середня зарплата. Страховка покриває чітко обмежений перелік медичних послуг. Оформити поліс за принципом "все включено" нескладно , але це можуть дозволити собі тільки дуже багаті люди. Більшість великих компаній оплачує страховки своїм співробітникам , хоч це і необов'язково. Але в цілому більше половини американців застраховані працедавцями.

Великобританія. Після впровадження на початку ХХ століття медстрахування роль держави в цій сфері посилювалася , і в підсумку страхова медицина фактично трансформувалася в державну - з бюджетним фінансуванням. Надходження від податків складають 90 % бюджету охорони здоров'я Великобританії. Для жителів Британії медстрахування - безкоштовне, причому воно покриває всі види медичних послуг та призначені ліки. Винятки - стоматологія та внесення фіксованої плати за кожен рецепт , проте велика частина пацієнтів звільнена і від цього платежу . Англійська ( беверіджская ) модель досить близька до радянської системи і може бути ефективною тільки при серйозних можливостях бюджету . Коштувати відзначити , що якість британської медицини еталонним не вважається.

Німеччина. Використовувана тут бісмаркської модель передбачає фінансування медицини за рахунок обов'язкових соціальних внесків. Контролюють страхові фонди місцевих органів влади. Усі працівники з доходом , що не перевищує певну суму , зобов'язані мати медичну страховку. Вирішувати самостійно , чи потрібна така страховка і якщо так , то яка саме - приватна чи державна , можуть тільки люди з річним доходом більше 52 200 євро. Інші зобов'язані віддавати в лікарняні каси 8,9 % свого річного доходу , ще 7 % зарплати працівника платить роботодавець . Для малозабезпечених і безробітних страховку забезпечує держава. Всі основні медичні послуги надаються безкоштовно. Однак, наприклад , візит до стоматолога стандартна страховка покриває тільки частково. Для дітей до 18 -ти років будь-які прописані лікарем процедури та медикаменти оплачуються страховкою. Для дорослих існують доплати - наприклад, відвідування лікаря коштує 10 євро на квартал, а за будь-які медикаменти необхідно доплатити 5 євро. Практикуються премії : якщо застрахований не курить , відвідує спортзал або жодного разу за рік не звернувся до лікаря , то йому можуть повернути якусь частину грошей.

Франція. Фонди державного страхування наповнюються за рахунок внесків роботодавців, найманих працівників та прибуткового податку ( для підприємців). Контролюються фонди державою. Страховий внесок, що стягується з найманих працівників, становить 20 % їхнього доходу. Це багато в порівнянні з іншими європейськими країнами, а й якість медобслуговування у Франції порівняно високе . Слід зазначити, що 93 % населення Франції користуються додатковим приватним медичним страхуванням для покриття витрат , які соціальна система медстрахування не компенсує .

Росія. У цій країні, яка мала однакові з Україною стартові умови, обов'язкове медстрахування працює вже 20 років. Воно є складовою частиною державного соціального страхування . Тариф страхового внеску - 3,6 % фонду оплати праці. Страховий фонд постійно відчуває брак коштів , крім того, були скандали , пов'язані з корупцією у фонді. Страхуванням покривається більшість медпослуг, але є й значний список тих, які надаються за додаткову плату. Лікування зубів з фонду медстрахування оплачується тільки дітям , ветеранам і матерям , які мають малолітніх дітей. Оцінюють страхову медицину в Росії по- різному: хтось задоволений , інші говорять , що це не допомогло викорінити побори й істотно підвищити якість обслуговування.

В Австралії основу системи медичного страхування складає програма "Медікер", згідно якої всьому населенню сплачується 85% вартості різних медичних послуг, окрім стоматологічної, оптикометричної та швидкої допомоги. Фінансування виконується за рахунок страхових внесків у розмірі 1% заробітної плати. Малозабезпеченим медичну допомогу надають безкоштовно в державних медичних закладах. Добровільне медичне страхування мало розвинуте та надає додаткові послуги. 
Система медичного страхування в Японії складна та багатобічна. У 1984 році відбулось злиття декількох програм, і сьогодні функціонують тільки дві: державна та суспільна. Страхуванню підлягають усі працівники на підприємствах із кількістю працюючих 5 та більше осіб, а також члени їх сімей. Сума страхового внеску нараховується зі стандартного заробітку, що визначається щомісячно. Страхові компанії також проводять добровільне медичне страхування для підвищення комфортності обслуговування, використання дорогих медикаментів та медичних технологій.

У 1960 р. в Фінляндії ухвалений Закон про загальне обов'язкове страхування на випадок хвороби. Страхові внески роботодавців і кошти громадян, а також комун разом з державними бюджетними асигнуваннями утворюють фонд соціального страхування. Обов'язковим страхуванням на випадок хвороби охоплене все населення країни. Страхуванням забезпечуються кошти для існування людини під час хвороби і компенсуються витрати на ліки і послуги приватно - практикуючого лікаря. Доповнює систему суспільної охорони здоров'я Фінляндії приватний сектор надання медичної допомоги. Передусім це амбулаторно-поліклінічне обслуговування, особливо спеціалізоване.  
       Надання до  лікарняної допомоги дорослому населенню також в основному забезпечують приватно - практикуючі лікарі. Крім того, в рамках діяльності служби обов'язкової гігієни праці великі підприємства часто створюють свої власні медпункти з обслуговуванням працівників в об'ємі більшому, ніж передбачено законом. Соціальне страхування відшкодовує підприємствам 50% витрат на утримання медпункту. Частина витрат на обслуговування в приватно - практикуючому секторі (35% ) теж відшкодовується пацієнту соціальним страхуванням. 
        Витрати на охорону здоров'я в Швеції покриваються з суспільних фондів приблизно на 90%. Приватні фонди беруть незначну участь в фінансуванні охорони здоров'я країни. У 1982 р. вони покривали 9% витрат на охорону здоров'я населення, до 1990 р. частка їх участі зросла приблизно до 12%

 Отже, рівень охорони здоров’я населення на пряму залежить від ефективності фінансування даної галузі. З цього приводу завжди виникали і будуть виникати  жваві дискусії в країнах із різним рівнем розвитку економіки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Загребний В. Проблеми медичного страхування в Україні // Економіст. - 2003. - № 2. – С.10-11.
2. Мних М.В. Медичне страхування та необхідність запровадження в Україні /М.В. Мних/ Економіка та держава, 2008р. №2. – с.39-41.
3. О.В. Солдатенко. Добровільне медичне страхування як джерело фінансової забезпеченості медичної галузі/ Фінансове право №1(11), 2010 – с. 31-34
4. Троцька А.О., Русул Л.В. Перспективи розвитку медичного страхування в Україні// Збірник статтей та доповідей ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів та молодих вчених (14-15 травня 2009р.). – 2009. – Т.2. – с.122-123.